Креаціонізм і п'ять реальних найважливіших проблем українського християнства

Сьогодні на мене встигли вилити купу лайна за критику круглого столу щодо впровадження викладання креаціоністських позицій в школі. Мені вже пророкували і забронювали місце на Страшному суді, звинуватили, що перешкоджаю Божій справі тощо.

Сьогодні на мене встигли вилити купу лайна за критику круглого столу щодо впровадження викладання креаціоністських позицій в школі. Мені вже пророкували і забронювали місце на Страшному суді, звинуватили, що перешкоджаю Божій справі тощо.

Я, як завжди, навів слова спеціаліста (це про троянського коня християнства), але весь бруд пішов на мене. Я критична ставлюся до спроб «легалізувати» в шкільній освіті креаціонізм не лише через те, що сьогодні це не є повноцінною чітко сформульованою науковою теорією (а лише критика окремих засад еволюціонізма). Я вважаю, що це не більше не менше – популізм і відволікання від реальних проблем. Те саме, що в українській політиці відбувається навколо пам’ятників, назв аеропорту у Львові, перейменування вулиць у селі тощо.

Деяких християн і церков дуже легко розвести ось подібними кістками зі столу: владі достатньо погодити викладання в школі креаціоністських ідей, щоб заробити собі напередодні виборів доброзичливість конфесій (принаймні, харизмати точно на це клюнуть).

Тому я вирішив сформулювати і написати п’ять головних проблем сучасного українського християнства і держави, про які треба не те що говорити, а бити в набат і працювати по цим напрямкам:

1. Дотримання релігійної свободи в Україні, гарантія прав релігійних меншин. Певною релігійною організацією за підтримки окремих представників влади регулярно відбувається тиск на релігійні меншини України, зокрема, на протестантів. Це створює напругу у суспільстві, сприяє розквіту ксенофобських настроїв, псує міжнародний імідж держави. Тому є вкрай необхідним створення механізмів дотримання, швидкого реагування на порушення з боку держави та регулярного моніторингу (дякую за це РІСУ);

2. Запобігання домінування одної релігійної організації над усіма, отримання нею від держави особливих прав (монополії), тобто запобігання клерікалізації суспільства. Нині влада активно співпрацює лише з однією церквою УПЦ МП (фінансова підтримка побудови храмових споруд, доступ до навчальних закладів, медійна підтримка тощо) зі шкодою (або за рахунок) для інших релігійних громад. Це має два негативні наслідки: а) порушуються права інших церков і релігійних організацій (тобто рівності не має); б) у суспільстві поширюються антицерковні настрої (особливо серед демократично налаштованої інтелігенції, журналістів, громадських діячів). Але ця «антиклерікальність» потім відбивається не лише на конкретній церкві, а б’є по усім християнським громадам.

3. Реституція майна, яке колись належало церкві. Завдяки складним історичним подіям у минулому, сьогодні у державній власності знаходиться багато пам’яток і церковних споруд, що належали релігійним організаціям. Згідно з законом справедливості, їх треба повернути власникам. Але існує проблема, що на деякі пам’ятки претендує декілька церков. Що є генератором міжрелігійних конфліктів. Вирішення цього питання призведе до зниження градусу навколо храмових будівель.

4. Дозвіл церков виступати засновниками загальноосвітніх шкіл. Сьогодні в Україні дика ситуація, коли кожна фізична і юридична особа має право бути засновником школи (навіть ЛГБТ-спільнота), а церкви не мають такого права. Ця дикість зовсім не схожа на загальноєвропейський досвід. Скажімо, в Нідерландах 60% від усіх шкіл є церковними (35% - католицькі і 25% - протестантські). Церковні школи дозволять віруючим задовольняти своє право на освіту (тобто там де хочуть). Поки що вони позбавлені цього права, тобто дискриміновані. І, до речі, саме в цих школах можна викладати будь-які теорії про походження всесвіту і людини.

5. Визнання західних дипломів і наукових ступенів. Це можливо й не стосується прямо релігійної сфери з першого погляду, але насправді дуже пов’язано. Більшість протестантських викладачів мають дипломи, ступені із американських, європейських семінарій та університетів. Окремі українські теологічні заклади видають дипломи західних ВНЗ. Але ці люди не мають визнання і фактично вважаються в Україні особами без освіти. Наприклад, в УКУ більшість викладачів мають західні PhD, але так само стикаються із цією проблемою. Щоб не бути поза правовим полем, церквам варто серйозно лобіювати скасування так званої нострофікації – процесу підтвердження отриманої освіти. Лише в протестантів України є понад 40 ВНЗ. Лібералізація визнання західних дипломів відкриє спеціалістам доступ до вітчизняної вищої школи. Наприклад, у викладанні окремих філософських, релігієзнавчих дисциплін тощо. Це – безпосередній вплив християн на освіту.

Цей список можна продовжувати, але я зупинюсь. Проте зазначу: питання визнання креаціонізму та його викладання далеко не найперше і не найголовніше. Так що, чи варто мене все-таки спалювати на «ватрі святості» та бронювати місце на Страшному суді? Чи все-таки я правий?