Галицький чинник церковного відродження на Сході України

Однією з найістотніших відмінностей двох історичних етапів розвитку Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, періоду Другої світової війни та часів падіння СССР і становлення незалежної Української держави, була поява цілком нового чинника в сучасному церковному житті Східної України: активна присутність у ньому духовного досвіду Галичини й різноаспектна участь у суспільних процесах на Слобожанщині й Донбасі вихідців з Західної України.

Однією з найістотніших відмінностей двох історичних етапів розвитку Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, періоду Другої світової війни та часів падіння СССР і становлення незалежної Української держави, була поява цілком нового чинника в сучасному церковному житті Східної України: активна присутність у ньому духовного досвіду Галичини й різноаспектна участь у суспільних процесах на Слобожанщині й Донбасі вихідців з Західної України.

Контактам Заходу і Сходу під час війни між колишніми союзниками, коли різні реґіони України ввійшли до різних адміністративних утворень Третього райху, заважали межі між цими утвореннями. І хоча окремі галичани потрапляли на наші терени чи то як члени похідних груп ОУН, чи як перекладачі й референти нацистських органів влади, їхні стосунки з Українською Автокефальною Православною Церквою були мінімальними. А головне – духовенство й вірні Харківсько-Полтавської єпархії були сформовані в річищі синодальної традиції, майже всі були вихідцями з «відомства православного сповідання» царської Росії. Вони проводили сміливі реформи, шукали способи реконструкції питомо українських звичаїв і обрядів, рішуче розірвали з синодальним устроєм і відмовилися від церковнослов’янської мови, але галицька традиція, ототожнювана з католицьким впливом, лишалася для них ментально чужою.

Кінець імперії зла українці Сходу й Заходу зустрічали як громадяни однієї країни, де активно здійснювалася міграція населення. Не завжди добровільна: на шахти Донбасу примусово відсилали галицьку молодь, колишні політв’язні селилися на Сході України через заборону повертатися в рідний реґіон. Вихідці з Галичини склали помітну частку міського населення Східної України. Крім того, після десятиліть активної русифікаторської політики комуністичного режиму Галичина лишалася єдиним реґіоном, відносно стійким до асиміляції, ототожнюючись у свідомості українців із останньою твердинею національного духу. Ні, мабуть не останньою, - останнім українським бастіоном вважалася Канада.

З  насильницькою ліквідацією УГКЦ галицькі єпархії інтеґрувалися в Російську Православну Церкву, зберігаючи головні ознаки своєї обрядової ідентичности: сакральне мистецтво, грецькі ризи, чин відправи богослужінь, парафіяльний устрій. Високий рівень релігійності в Галичині стимулював істотне переважання західних українців серед православного священства. Це сприяло відкриттю в галицькій церковній традиції втрачених на Сході елементів українсько-візантійського обряду як істотного складника власної етноконфесійної тотожности.

Легалізація УГКЦ не перешкодила сприйняттю її духовної спадщини як загальнонаціонального надбання. Тим більше, що, на противагу відверто промосковській позиції РПЦ греко-католицьке духовенство повсюдно позиціонувало себе як активний учасник антикомуністичного руху. Перші надходження богослужбової та катехитичної літератури, перші приїзди священнослужителів на Схід майже виключно організуються УГКЦ і пов’язуються з суспільно-політичними або культурницькими акціями. Кола підтримки УГКЦ формуються в патріотичному середовищі, зокрема, на базі харківської Спілки української молоді.

Створення в Києві в лютому 1989 р. комітету за відродження УАПЦ практично не мало впливу на ситуацію в східноукраїнському реґіоні. Натомість початок руху галицьких православних парафій за перехід з Московського Патріярхату до УАПЦ і тут було сприйнято за сигнал до початку аналогічних процесів. Бракувало, однак, організаторів і координаторів. Так у Харкові на Покрову 1989 р. з нагоди 300-річчя освячення Покровського козацького храму почали були збирати підписи за відродження УАПЦ і повернення їй Покровського монастиря. Цим, однак, лише стимулювалася передача історичного комплексу будівель Московському Патріярхатові.

Байдужість галицької ієрархії до східноукраїнських теренів засвідчила перша спроба легалізувати Успенську парафію м. Харкова. У відповідь на звернення парафіяльної громади митрополит Іоан (Боднарчук) лише надіслав листа зі своїм благословенням. Парафія не була фактично прийнята під душпастирську опіку, не змогла завершити процесу реєстрації, а Успенський храм вже 1992 р. було передано громаді Московського Патріярхату.

На жаль, подібне ставлення до східноукраїнських громад засвідчили практично всі галицькі архиєреї УАПЦ. В кращому разі, вони демонстрували показну увагу до громад Харкова чи Полтави, прагнучи використати їхнє існування за доказ виходу УАПЦ за межі Галичини. Але реальної допомоги процесам церковного відродження на Сході не надавалося. Навпаки, були випадки, коли чинилися перешкоди. Так львівський архиєпископ Петро (Петрусь) у лютому 1994 р. заборонив клирикам їздити викладати до харківської Колеґії Патріярха Мстислава. Доводилося вірити чуткам про завдання, поставлене іноземними спецслужбами перед «галицькою автокефалією»: не йти за Збруч, обмежитися служінням у Галичині, маючи за головну мету протистояння відродженню УГКЦ.

Фундаментальні причини непорозумінь східноукраїнських громад із галицькою ієрархією, звичайно, не можна звести до «московського сліду». Мотиви приходу громад до УАПЦ і стратегічні завдання відроджуваної Церкви істотно різнилися на Заході й на Сході. Галицькі громади переходили до УАПЦ вже сформованими церковними структурами, керуючись головним чином патріотичними міркуваннями, прагнучи зберегти й відновити традиційні в цьому реґіоні форми богошанування, але не бажаючи – з різних причин – входження під юрисдикцію римського архиєрея. Автокефальний рух на Слобожанщині, Полтавщині, на Донбасі був тісно пов’язаний із антикомуністичним рухом і розгортався в секуляризованому середовищі розвиненого індустріяльного реґіону, де традиційні форми сповідання віри були викорінені або виродилися в забобонні практики. Московський Патріярхат не користувався в цьому середовищі довірою й сприймався як декоративна частина комуністичного режиму, нездатна до місіонерської праці й ворожа національним інтересам українців. УАПЦ, збережена по Другій світовій війні в країнах західної демократії, уявлялася насамперед духовно вільною силою, здатною очолити євангельське оновлення суспільства, залучити до активного церковного життя сучасних людей, позбавлених релігійного виховання й освіти. Стратегічні завдання УАПЦ виглядали близькими до «нової євангелізації», проголошеної Західною Церквою.

Патріотичні мотиви відродження УАПЦ, безперечно, були важливими й на русифікованому Сході, де Московський Патріярхат ніколи не вдавався до іміджу Української Церкви. Попри те, що більшість священиків Московського Патріярхату на Сході були галичанами, майже всі вони прагнули відмежуватися від української традиції й розчинитися в російськомовному середовищі. Частина з них, повернувшись у рідні краї, голила бороди й пригадувала українську мову, але ментальна залежність від зросійщеного середовища зберігалася, принаймні на рівні комплексу меншовартости. Характерно, що ніхто з галичан, котрі здобули священичий сан в Московському Патріярхаті, не лишився служити в УАПЦ на Сході України й, тим більше, не переїхав сюди з Заходу.

Унікальний виняток складав настоятель Петропавлівської церкви Львова о. Володимир Ярема (1915-2000), один з ініціяторів переходу галицьких громад до УАПЦ. Правда, о. Володимир Ярема, вже немолода людина, не став священиком на Сході. Але він відкрився як чуйний і надзвичайно активний місіонер з винятковою ерудицією та мистецтвом вести діялог зі світськими середовищами. За часів його настоятельства Петропавлівська парафія стала діяльним учасником церковного життя в Наддніпрянській Україні. Члени заснованих при парафії братства, сестрицтва, дитячої недільної школи неодноразово виїздили до Києва, Харкова, Полтави, Миколаєва, Канева, Олешок, приймали в себе делеґації з усієї України. Приїзд до Харкова восени 1990 р. священика Петропавлівської церкви митр. прот. Івана Пашулі, його участь у конференції та відправа 4 листопада 1990 р. першої літургії УАПЦ стали вирішальним імпульсом у розвитку церковної спільноти, що склала ядро відродженої 1992 р. Харківсько-Полтавської єпархії.

Надзвичайно цінною рисою о. Володимира Яреми і його оточення була їхня незалежність від комплексів «українського П’ємонту», що мала помітний вплив на частину галичан наприкінці ХХ ст. Свої стосунки з церковними громадами Сходу вони визначали як партнерські, і від самого початку заявляли: допомагаючи нам, вони передчувають, що потребуватимуть і самі нашої допомоги. Це сприяло формуванню здорових стосунків у громадах, розвиткові власної ініціятиви, захищало від запобігливого наслідування рис галицької сільської релігійности.

Збереження й розвиток Харківсько-Полтавської єпархії значною мірою завдячують принциповій позиції о. Володимира Яреми стосовно урядового експерименту зі влиттям УАПЦ до новоствореної УПЦ-КП та його мужньому рішенню згодитися на монаший постриг і прийняття патріяршого сану. Протягом 1993-1999 рр. щороку Патріярх Димитрій неодноразово візитував громади Харківсько-Полтавської єпархії, послідовно підтримував пошук ними своєї апостольської місії та відповідного їй стилю парафіяльного життя, викладав у Колеґії Патріярха Мстислава. Його потужну духовну присутність у єпархіяльному житті ми відчували постійно, аж до смерти Патріярха. І очолений Патріярхом Димитрієм Третій Помісний собор 1997 р. позначився широким використанням усією УАПЦ скромного досвіду Харківсько-Полтавської єпархії.

На жаль, з упокоєнням Патріярха Димитрія коло православних галицьких партнерів Харківсько-Полтавської єпархії істотно звузилося. Тим помітнішою є роль Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного в збереженні УАПЦ від остаточного розпаду на окремі єпархії та звуженні її місії до репродукування повоєнного життя галицьких парафій Московського Патріярхату за нових історичних умов. Гідним спадокоємцем о. Володимира Яреми в здійсненні плідних партнерських стосунків між східною та західною спільнотами УАПЦ став митр. прот. Василь Саган – золочівський декан, організатор унікального для сучасної України видавництва «Святогорець», викладач Колеґії Патріярха Мстислава.

Скорочення контактів між Харківсько-Полтавською єпархією та західноукраїнськими громадами УАПЦ не змогло ізолювати єпархію від сприйняття галицького духовного досвіду, лише змінило його канали. Це надзвичайно важливо, оскільки в постколоніяльний період саме галицький досвід лишається найбільш адекватним відображенням питомо української церковної традиції. Тривожить, однак, що в самих галицьких єпархіях УАПЦ спостерігаються непоодинокі випадки відмови від власного історичного досвіду на користь елементів неукраїнської обрядової традиції.

Від самого відновлення праці Львівської Богословської Академії (нині Український Католицький університет) налагоджуються плідні стосунки з нею Колеґії Патріярха Мстислава. В Харкові бували обидва ректори УКУ; о. Михайло Димид навіть очолював одного року екзаменаційну комісію. В січні 2005 р. в УКУ презентувалася монографія харківського архиєпископа «Аскетична література Київської Руси», а презентацію підручника «Історія української літератури. Епоха Бароко» у Львівському національному університеті імені Івана Франка восени 2011 р. відкрив митр. прот. Борис Ґудзяк.

Ветераном викладання в Колеґії Патріярха Мстислава є ректор Дрогобицької духовної семінарії митр. прот. Мирон Бендик, улюбленець харківських студентів. Традиційними стали щорічні єпархіяльні прощі до Зарваниці, здійснювані за сприяння Тернопільської та Івано-Франківської архиєпархій УГКЦ. Література видавництв «Свічадо» й «Місіонер» допомагає парафіяльним крамницям на Сході компенсувати брак української православної богословської літератури, а в крамницях згаданих видавництв знаходять місце публікації харківських авторів. Подібні міжреґіональні контакти, вільні від прозелітизму й змагання за пріоритети, допомагають повніше осягати вселенськість Церкви, втілювану в дусі любови до ближнього.

Попри всю свою неоднозначність, галицький чинник був і є продуктивним елементом розвитку Харківсько-Полтавської єпархії, що забезпечує її інтеґрування до загальноукраїнського церковного контексту, зіпертого на досвіді Київської Церкви. Цей чинник природно включений до стратегії розвитку єпархії, де сполучаються усвідомлення помісности і вселенськости, універсальности апостольського служіння Церкви та етнічної тотожности як запоруки гідного здійснення заповіді – навчати всі народи (Мт. 28:19). «Бо як тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, то тіло одне, - так і Христос. Бо ми усі одним духом охрещені в тіло одне... Бо тіло не є один член, а багато» (1 Кор. 12:12-14). І осягнення унікальної неповторности кожного етнічного компонента єдиного містичного тіла Церкви є запорукою гідної, здорової присутности цього компонента в повноті еклезіяльного тіла.