Історична сенсація від "Католицького оглядача"

Наш "Католицький оглядач" (КО) вирішив здивувати цілий християнський світ неабияким науковим відкриттям – виявляється, насправді провина за сплюндрування і спалення Константинополя хрестоносцями 4-го хрестового походу лежить на … самих же жертвах - пограбованих візантійцях.

Наш "Католицький оглядач" (КО) вирішив здивувати цілий християнський світ неабияким науковим відкриттям – виявляється, насправді провина за сплюндрування і спалення Константинополя хрестоносцями 4-го хрестового походу лежить на … самих же жертвах - пограбованих візантійцях. В його статті «Правда про ІV Хрестовий похід – одну з найтрагічніших сторінок історії» – читай на https://catholicnews.org.ua/pravda-pro-iv-khrestovii-pokhid-–-odnu-z-naitragichnishikh-s#point, він також натякає, що справжню причину розколу між Сходом і Заходом треба шукати «у інтригах Фотія, Керулярія і двору візантійського василевса», а не «в тому, що хрестоносці захопили і збезчестили Константинопіль».

Здається КО ніколи не читав творів Ф. Дворніка, який розвінчав католицьку легенду про архисхизматика Фотія, котрий начебто розколов єдину Христову Церкву. Нагадаємо, що св. патріарх Фотій – саме святий, бо всі православні святі як мінімум до 1054 р. є і католицькими святими, був найосвіченішою людиною свого часу і дав гідну відсіч намаганням папи Миколи І втрутитися у внутрішні справи Вселенського патріархату. Окрім того, він слушно звинуватив латинян у тому, що ті помиляються у вченні про Трійцю, «перетворюючи єдиноначаліє Пресвятої Тройці в подвійне божество». Спочатку виглядало так, що римська пиха перемагає – у 869-870 рр. за ініціативою «двору візантійського василевса» у Константинополі відбулося нечисленне зборище, проголошене Латинською Церквою в ХІІ-му ст. «Восьмим Вселенським собором», яке засудило Фотія. Більшість східних єпископів проігнорували це збіговисько. Але через десять років наступний Константинопольський собор, на якому були присутні й папські легати, повністю реабілітував св. Фотія Великого. Цей собор був у кілька разів чисельнішим від попереднього і означав цілковитий тріумф патріарха Фотія над римськими домаганнями. Навіть папський легат Павло Анконський визнав на соборі наступне: «Хто б намагався … відділитися від свого власного найвищого пастиря і вселенського патріарха Фотія, той відділюється від Святої Церкви Божої; доки він до неї не повернеться й не буде у сопричасті з святим і вселенським патріархом та не підкориться рішенням святого престолу, він залишається анафематизованим». Сьогодні жодний серйозний історик Церкви не заперечуватиме, що розкол Церкви не відбувся як одиночна подія в 1054 р., коли візантійська Церква, спровокована незаконною анафемою кардинала Гумберта, була змушена анафематизувати його прихильників.

Розкол Церкви був довгим процесом, вирішальна фаза якого розпочалася узурпацією Карлом Великим титулу римського імператора у 800-му р., а останню крапку в ньому поставило саме взяття Константинополя «христолюбивими» ордами римо-католиків у 1204 р. Більшість реліквій, котрі й досі можна знайти в Західній Європі, походять саме із триденного пограбування тодішньої столиці християнського світу «воїнами Христовими». Літописець Нікетас Хоніатес (а не «Хроніат», як пише наш горе-історик) описує його так:

«Тоді вони раптом побачили, що наближається все населення з хресними знаменнями та преподобними зображеннями Христа, як це було звичайним при святах і процесіях. Але видовище, котре їм трапилося, не змінило їхнього стану душі, на вираз їхнього обличчя не заблукала навіть зовнішня усмішка, ... натомість вони розпочали безсердечно грабувати, розпочинаючи з кінних упряжок, і то не лише майно й гроші натовпу, а також те, що було посвячене Богові...

  

Що повинен я перерахувати першим, що другим, а що останнім з того, на що зважилася ця закривавлена солдатня ? О яка хула, коли вони кидали на землю ікони, котрим (раніше) поклонялися та розсіювали реліквії тих, котрі постраждали за Христа (мучеників), по відхожих місцях ! Від чого хтось здригнувся б, тільки й чути про таке, те треба було тоді оглядати: Божественна Кров, виллята на землю, і Тіло Христове, розсипане на піску ! Ці предтечі та предвісники Антихриста, котрі вже тоді звершили найбогохульніші злочини, котрі той колись (ще) повинен вчинити, вони пограбували коштовні (євхаристійні) посудини та ємкості, розламували їх і встромляли їхні коштовності в свої нагрудні кишені або ставили їх, як кошики для хліба чи як келихи для напоїв, на свої столи. Так, цей народ воістину, як він вже колись вчинив, роздягав Христа та насміхався над Ним, розділював його хітон і кидав жереб про Нього, лише що цього разу вони не кололи Його знову списом у бік, змушуючи потоки божественної крові текти на землю ... 

 

Святотатства, котрі вони вчинили у Великій Церкві (Св. Софії), є неймовірними. Вівтар, цілком із благородних, зведених докупи в вогні матеріалів, єдиний, багатокольорова вершина краси, котрий у всьому світі вважався надзвичайним і збуджував дивовижне враження, був розшматований і розділений, так само і весь церковний скарб, котрий був страшенно великим і безкінечно пишним. Коли вони, так ніби й це було б здобиччю, хотіли забрати з церкви всесвяті начиння та (літургійний) посуд неперевершеного мистецтва й краси та з рідкісних матеріалів, самородне, позолочене срібло, котре прикрашало карниз Беми та прекрасний амвон і врата й ще багато чого іншого, вони підвели мулів і ослів до Святої Святих та важко нав’ючили їх. Коли деякі тварини посковзнулися на мерехтячій кам’яній підлозі, вони витягнули мечі та закололи їх, так що святе місце було заплямоване не лише нечистотами тварин, а також пролитою кров’ю. ...

 

Баба, гнойовище гріха, … служниця злих духів, майстерня таємного чарівництва і злославних заклинань, блудниця проти Христа (пор. 1 Тим 5,11) всілася на престол і заспівала непристойну пісню, крутилася також часто в танці й махала ногами. І це не була єдина хула. Не щоб тут відбувалося більше мерзоти і там менше, а одностайно всі всюди чинили найгірші богохульства. Хіба ті безсоромники, котрі так лютували проти Бога, повинні були пощадити преподобних жінок, здатних до одруження дівчат, невіст Божих, котрі посвятилися дівственності ? ...

 

Нещастя впало на кожну голову ... Таке, щоб передати лише дещо історії, вчинили війська з Заходу проти вибраного народу Христового. Вони не змилосердилися над жодним із ромеїв. Вони забрали все від усіх, гроші й майно, дім і одяг, та не дозволили законним володарям навіть скористатися чимсь (із того). Так, це були чоловіки з залізним карком, хвалькуватою свідомістю, піднятою високо бровою, завжди по-юному на гладко вискребленими щоками, з кровожерною правицею, носом, котрий трясся від гніву, з гордо піднятим оком, ненаситними щелепами, серцем без любові та різким, поспішним базіканням – не вистачало ще, щоб воно танцювало на їхніх губах ! – Так, це були розумні, мудрі мужі, за котрих вони себе вважали, правдолюбиві ненависники всякого зла, котрі вірно дотримувалися присяги, це були мужі, котрі були настільки побожніші, ніж ми, нещасні греки, настільки праведніші й точніші в наслідуванні заповідей Христових, це були мужі, котрі, що ще вагоміше, носили хрест на своїх плечах, котрі часто клялися на цьому хресті та Святому Письмі фальшивою присягою, (що) вони перейдуть християнськими країнами без кровопролиття, ні не відхилятимуться ні наліво, ані не звертатимуть направо, бо вони озброїли свою руку лише проти сарацинів і хочуть забарвити свій меч тільки кров’ю руйнівників Єрусалиму, це були мужі, котрі пообіцяли, не доторкатися жодної жінки, поки вони носять хрест на своїх плечах, бо вони йшли як посвячена Богові група на службі Всевишнього ! Так, вони воістину виявилися базіками, виробниками порожніх слів. Вони хотіли помститися за Святий Гріб і лютували відкрито проти Христа ! В ім’я хреста вони підло повалили хрест і не побоялися через жменю золота й срібла топтати ногами той самий знак, який вони носили на плечах. Вони пхали перли в свої кишені й відкинули Христа, найціннішу перлу; її, начистішу та найсвятішу, вони кинули найбруднішим тваринам. Так не лютували навіть нащадки Ізмаїла (араби-мусульмани) ! Так, ці поводилися (під час хрестових походів) майже людяно і лагідно з земляками цих латинян, коли ці взяли Сіон. Вони не нападали, як іржучі жеребці, на жінок латинян, не запропоновували (видовища) порожнього гробу Христа як масової могили вбитих, не робили входу животворящого гробу воротами пекла, ні життя смертю, ні Воскресіння Христове падінням, а надали всім відхід і призначили за (кожну) людину тільки незначний викуп, залишивши, проте, все інше власникам, навіть якщо воно було таким численним, як пісок у морі. Так поводилися христоборці з іновірними латинянами ! Великодушно вони їх зустріли, не обтяжуючи їх мечем, вогнем, голодом, переслідуванням, наготою, нещастям і утиском. Ці (ж) христолюбці й єдинославні, навпаки, трактували нас так, як я щойно описав; і при цьому вони не могли закинути нам жодної кривди».

 

Вже підчас Першого Хрестового походу хрестоносці виявили своє істинне єство, віроломно порушивши присягу, дану візантійському імператорові в Константинополі, де визнали себе його васалами. Оскільки завойовані мусульманами землі раніше входили до складу Візантії, західні варвари поклялися передати їх назад візантійським урядовцям, за що отримали харчі, провідників і були милостиво переправлені імператорським флотом на малоазійський берег Боспору. Однак «рицарі» зрадили свого володаря як тільки «відвоювали» споконвічно візантійські території – вони заснували власні незалежні держави. Окрім того, вони захопили православні святині, попроганяли справжніх місцевих ієрархів та понаставляли своїх прелатів, назвавши їх "єпископами", «патріархами» і т. п. Звичайно, що збагнувши справжні наміри латинян, які полягали не у визволенні християн Святої Землі від мусульманського гніту, а в грабунку й самозбагаченні, візантійці змінили своє милостиве ставлення до «зацофаних» західних братів і розпочали трактувати їх як тих, ким вони і були – підступними завойовниками. Навіть мусульмани були вражені жорстокістю хрестоносців – наприклад, «рицар» Річард Левове Серце одного разу наказав стратити кілька тисяч полонених воїнів султана Саладіна.

Головною причиною економічного, а тому й політичного занепаду Візантії була торгівельна експансія італійських морських міст-республік, які захоплювали острови і стратегічні пункти в Егейському морі, цим самим позбавляючи Візантію величезних прибутків, які вона отримувала як посередник у торгівлі між Азією і Європою. Між конкуруючими купцями з різних італійських міст, які жили в Константинополі, періодично спалахували конфлікти, а тому візантійці були змушені втихомирювати «гостей», що нерідко провокувало народні заворушення проти латинян. Фактично завоювання Константинополя хрестоносцями утвердило геґемонію Венеції в цій міжконтинентальній торгівлі. Папа Іннокентій ІІІ, який начебто засуджував звірства католиків у Константинополі, не погребував скористатися плодами завоювання Царгороду, встановивши там маріонеткового латинського «патріарха». Але латинська окупація протривала лише до 1261 р. Греки віднайшли спустошене місто, яке аж до свого падіння в 1453 р. так і не змогло оправитися від західної навали – не вистачало навіть людей, щоб зайняти всі довжелезні мури. Ослабивши таким чином Візантію, латиняни проклали туркам шлях аж до Відня.

РІСУ