Religion.in.ua > Українські > Блаженніший Любомир (Гузар): «Треба зрозуміти всім нам, що для того, аби бути справжніми християнами, маємо бути об’єднаними»

Блаженніший Любомир (Гузар): «Треба зрозуміти всім нам, що для того, аби бути справжніми християнами, маємо бути об’єднаними»


3 08 2012
Впродовж кількох днів богослови, духовенство та миряни з Італії, Великобританії, Ватикану, Канади, Польщі, Словаччини, Росії обмінювалися думками, позиціями, творили спільний діалог, оцінюючи ті події, які відбулися. Під час конференції нам вдалося поспілкуватись з Верховним Архиєпископом-емеритом Любомиром (Гузаром), розмовляючи про актуальність Другого Ватиканського Собору, ідею Патріархату УГКЦ, реалізацію єднання у Христі.

На початку червня Інститут екуменічних студій УКУ, Інститут релігії та суспільства УКУ та Інститут Святого Климента Папи (Рим)  організували  міжнародну наукову конференцію, присвячену 50-літтю проведення Другого Ватиканського Собору – «Другий Ватиканський Собор: дари Духа – Тайна Церкви – свідчення людини». Впродовж кількох днів богослови, духовенство та миряни з Італії, Великобританії, Ватикану, Канади, Польщі, Словаччини, Росії обмінювалися думками, позиціями, творили спільний діалог, оцінюючи ті події, які відбулися. Під час конференції нам вдалося поспілкуватись з Верховним Архиєпископом-емеритом Любомиром (Гузаром), розмовляючи про актуальність Другого Ватиканського Собору, ідею Патріархату УГКЦ, реалізацію єднання у Христі.


Ваше Блаженство, оскільки ми ведемо бесіду в контексті  конференції про Другий Ватиканський Собор, хотіла б Вас запитати, наскільки ця подія є актуальною для сучасного християнського світу?


Вважаю, що подія Другого Ватиканського Собору дуже актуальна. Собор відбувся 50 років тому, але він ще не є вповні використаний. По-перше, такі собори не відбуваються часто – за 20 століть маємо 20 соборів. По-друге, вони не є такими, які одразу все змінюють, бо потребують часу, адже люди мають сприйняти все мудро і без сенсаційності. Тому після таких соборів часто люди перебирають міру, бо думають, що вже все треба змінювати, і то відразу, а так не виходить і не потрібно. Тому суспільство і Церква, зокрема, потребують часу. Розумію, що багато відбулось подій, проте не все сталося, що мало статись. Подія Другого Ватиканського Собору, безумовно, має свою актуальність, бо вона належить до подій із життя Церкви, визначає її завдання і ставлення до нецерковного середовища.

Ми знаємо про те, що з Другого Ватиканського Собору розпочався екуменічний рух, адже був підписаний відповідний Декрет про екуменізм. Наскільки положення цього документа є актуальні сьогодні? Що вдалося зробити Церкві загалом і УГКЦ зокрема?


Коли говоримо про екуменізм, маємо перш за все пам’ятати про бажання єдності всіх християн. У житті УГКЦ треба повернутись до першого десятиліття ХХ століття, коли митрополит Андрей Шептицький багато працював над тим, щоб розвинути ідею єдності в Україні та поза її межами, зокрема у Росії і на заході Європи. Яскравими приклади такої праці є: подорожі митрополита Андрія в Росію, пастирські послання про єдність (такі як «Зближаються часи» 1910 року), з’їзди в Велеграді. Аж у 1910 році в м. Единбурзі (Шотландія) відбулася перша конференція на тему єдності, яку зорганізували місіонери із Західної Європи. Так бачимо, що вже на початку XX століття маємо певні прояви екуменізму в середовищі нашої Церкви. На Заході активно займались цим протестантські рухи, які зрозуміли, що без єдності неможливо свідчити Христові (пор. «І будете моїми свідками...» (Дії 1,9)). Тому, коли ми говоримо про Західну Європу, що розвивалась і до Собору, але з різних причин дуже повільно, однією із яких, вважаю, був страх, аби не знижувати поняття певних релігійних вартостей. Другий Ватиканський Собор наголосив, що не можемо говорити про християнство вповні, якщо воно не є об’єднаним. Ісус Христос заснував одну Церкву, тому ми сьогодні мусимо цю єдність, яку встановив Бог, зберігати. Собор також дав поштовх до обговорення цього питання у нашому українському середовищі – не лише серед греко-католиків, але і серед православних. Ще одним фактором було те, що Собор відбувався у таких часах, коли Україна не могла мати свого нормального церковного життя. Поза межами України були своєрідні відгомони процесу і щире зацікавлення, щоб серйозно потрактувати справу єдності. Однак це поняття, дозволю собі сказати, було доволі примітивним, адже містило інше розуміння єдності – не об’єднання у Христі, а конфесійної єдності. Із здобуттям незалежності України ця проблематика вже розвивається на іншому рівні – зі своїми слабкими і сильними сторонами.

У доповідях і промовах Ви наголошуєте на ідеї єдності Церков, які вийшли з Володимирового хрещення. Ви як Глава УГКЦ перенесли свій осідок зі Львова до Києва. Знаємо, що це викликало неоднозначну реакцію у певних церковних колах. Наскільки це перенесення, на Вашу думку, сприяє чи перешкоджає справі єднання християн київської традиції?


Це не було перенесення, це був поворот. Зазначу те, що я нічого не переносив, а тільки повернув те, що було перед тим 200 років. Знаєте, у православних була така позиція, за якої вони вважали перенесення осідку метою інтервенції нашої Церкви на схід України, мовляв нам замало вірних у Західній Україні. Насправді ми повернулись після двохсот років. На початку ХІХ ст. наша Церква була у Києві, потім нас вигнали, і ми повернулися. Хто дивиться на це явище крізь церковно-політичну призму, то для нього це акт агресії. Але ті православні, які мислять об’єктивно, знають історію, відповідно нормально оцінюють ці події. Окрім того, ми постійно пояснюємо і наголошуємо на тому, що ми прийшли до Києва і в областях Східної України не як загарбники, а заради допомоги і підтримки своїх вірних, які перебувають там з різних причин. Також наш поворот підкреслює те, що тисячу років тому у Києві була одна і не поділена Церква з одним митрополитом. На жаль, ця Церква наразі є розділеною на чотири гілки – три православні і одна греко-католицька. Отож сьогодні маємо вжити заходів, щоб повернути цю первісну єдність, інакше ми втратимо свою ідентичність.

Ваше Блаженство, на одній із сесій Другого Ватиканського Собору Патріарх Йосиф запропонував надати УГКЦ Патріарший статус. Тоді йому відмовили, мотивуючи тим, що він перебуває в еміграції і не має своєї канонічної території, а тому не може бути патріархом. Сьогодні канонічна територія для існування патріархату є, проте формального патріаршого устрою наша Церква досі не має. Які, на Вашу думку, є тут перешкоди?


Знаєте, тоді не тільки канонічна територія була основною причиною. Було багато інших проблем, серед яких неправильне розуміння патріархату. Багато людей дивилися на це явище суто зі світського погляду, асоціюючи патріархат із сурогатом політичної незалежності України. Через те було багато внутрішніх труднощів та дискусій. Також дехто добачував у зусиллях створення патріархату намір відлучитися від Вселенської Церкви. Тому нам було потрібно декілька десятиліть, щоб зрозуміти, що патріархат – це не політична, а церковна справа; патріархат не є ціллю, а тільки засобом для збереження внутрішньої єдності та ефективного глобального функціонування Церкви, яка розсіяна по всьому світі. Безумовно, ми мусимо змагатися за це, адже як зазначав блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ: «Ваша свята настирливість цілком оправдана». Тому цей процес творення Патріархату для Східних Церков, як і передбачав Другий Ватиканський Собор, особливо для УГКЦ, можливо, відбувався не повністю так, якби нам хотілося, проте сьогодні не маємо переставати вживати заходів для реалізації цієї ідеї.

Конференція, присвячена 50-літтю Другого Ватиканського Собору, відбувається у новому часі, новому столітті, окрім того має поважний склад спікерів. Які, на Вашу думку, Ваше Блаженство, будуть «плоди» цієї конференції?


Очікую насамперед те, що люди застановляться над історією Другого Ватиканського Собору, задумавшись над причинами і наслідками цієї події. По-друге, застановляться над станом нашої Церкви. У шістдесятих, коли відбувався Собор, в Україні УГКЦ була переслідувана, поза її межами – розсіяна. Вчення Другого Ватиканського Вселенського Собору було не менш важливим, а під деяким оглядом більш важливим, однаково настільки ж важливим для нашої Церкви, як і для інших помісних Церков. Тому сьогоднішня конференція не може обмежитися до суто академічних плодів, де присутній сухий аналіз фактів. Це має бути огляд з оцінкою, що вдалося зробити, а що – ні, і що ще треба зробити.

Загальновідомим є твердження, що молодь краще знаходить порозуміння між собою. Більша частина учасників конференції – студентство, зокрема студенти Інституту екуменічних студій, загалом студенти УКУ. Чи матиме цей факт вплив на формування нового чи удосконалення старого напряму екуменічного руху? Як молодь може бути осердям екуменізму?


Вважаю, що це не лише завдання молоді. Треба всім нам зрозуміти, що для того, щоб бути справжніми християнами, маємо бути об’єднаними. Екуменічний рух – це не зайвий додаток до церковного життя, якщо хтось навіть і так думає; єдність християн – важлива і суттєва справа у церковному житті. У Символі віри ми зазначаємо: «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Проте, щоб ця ідея була не абстрактною, а практичною, маємо прагнути це зробити, збудивши і серед молоді, і серед старших бажання єдності, бо без цього не зможемо рухатись вперед. Тому знову-таки екуменічний діалог не може існувати лише на академічному рівні, він має виходити з нашого ума та серця, із самого нутра нашого єства. Звісно, ми свідомі того, що це легко нам не дасться, тому необхідно чесно і наполегливо працювати. Вважаю, що конференція також має спричинити цей поштовх до праці. Необхідно шукати способи єднання і в Україні, і поза її межами, аби робити кроки у правильному напрямку і творити одну Христову Церкву. І це завдання не лише Української Греко-Католицької Церкви, членами якої ми є, але й інших помісних Церков. Тому поняття єднання не може асоціюватися із “політичною належністю”, а з виконанням Божої волі, через яку творимо одну родину у Христі.






Повернутися назад