Священик від Бога

Петро Михайлович Сахно народився 13 липня 1909 року в місті Чернігові в родині робітника. З 1917 по 1925 рік навчався в школі імені Короленка. З 1925 по 1928 – послушник при Єлецько-Чернігівському монастирі. З 1929 по 31-й рік – український автокефальний священик, рукоположений в Софійському соборі міста Києва єпископом Костянтином Малишкевичем.

Розповідь про Петра Михайловича Сахна

Олексієво-­Дружківкка багата на земляків, які прославили селище. Це і відомий вчитель, географ­топоніміст Микола Тимофійович Янко, його учень, теж вчитель, відомий правозахисник, борець за волю України Олекса Тихий, учень і Тихого, і Янка, заслужений вчитель України Микола Олександрович Швець, Герой Радянського Союзу Микола Носуля, директор вогнетривкого заводу Леонід Шпак та  багато інших. Я хочу розповісти про людину, яку одна з селищних голів назвала духовним  лідером громади. Про нього не було публікацій, його життя ще не досліджувалос —  це перша спроба відобразити постать цієї людини, його долю і вчинки.

Петро Михайлович Сахно народився 13 липня 1909 року в місті Чернігові в родині робітника. З 1917 по 1925 рік навчався в школі імені Короленка. З 1925 по 1928 – послушник при Єлецько-Чернігівському монастирі.

З 1929 по 31-й рік – український автокефальний священик, рукоположений в Софійському соборі міста Києва єпископом Костянтином Малишкевичем.

З 1931 по 1935 знаходився під арештом в будівельній колонії Маріуполя та в частинах тилового ополчення.

З 21 вересня 1942 року правив службу в Олексієво-Дружківці.

…Він пішов з життя майже тридцять років тому, у 1983 році, на піку «радянського застою», проживши й переживши разом з своєю паствою страшні етапи жахливих більшовицьких експериментів: розкуркулення, голодоморів, терору і всього, що випало на долю нашого багатостраждального народу.

Отець Петро помер, не залишивши після себе ніяких письмових спогадів, листів чи інших записів, за якими можна було б створити портрет його особистості. У архівах СБУ збереглася автобіографічна анкета, написана його рукою, з якої ми змогли приблизно уявити його життя до війни. Тому все, що я пишу, є підсумком ретельного аналізу того мінімуму матеріалу і свідчень людей, з якими я зустрічався особисто.

Одна з багатолітніх селищних голів Олексієво-Дружківки сказала мені: «Це був духовний лідер селищної громади». Не знаю, що вона мала на увазі: «духовний» у сенсі представник духовенства чи просто людина, яка віддавала громаді всю свою душу? Але, спілкуючись з людьми, які його знали, я навіть через них відчував силу його духу, любов до ближнього, розум і мудрість.

За віру він сидів у більшовицьких таборах. Комуністична влада оголосила себе Богом і поставила поза законом всі інші релігії, які були суворо заборонені. Руйнувалися церкви, розкрадалося церковне майно, знищувалися церковнослужителі, вбивалася віра в Бога. У ті часи важко було вижити священикам. А о. Петро належав ще й  до православних автокефалістів, яких влада знищувала з особливою жорстокістю.

Але він вижив, пережив ті часи і ніколи не полишав віру у відродження української православної церкви. Після відбуття покарання (скоріш за все воно відбувалося у смт. Жданівка, що біля Маріуполя) він зостався на Донбасі, у місті Слов`янську, де працював охоронцем на пошті. Будучи священиком від Бога, він, звичайно, не міг не слідкувати за процесами, які відбувалися у громаді міста, аналізувати настрої людей, можливості відновлення віри, служби церков, збирання пастви.

Тільки цим пояснюються події, які відбувалися у Слов`янську з участю о. Петра на початку зими 1941року, коли він з іншими свідомими українськими священиками 4 грудня 1941 року відновив роботу українського храму біля залізничного вокзалу.

Після цього його було направлено вести службу Божу у селище Олексієво-Дружківка. Так 21 вересня 1942 року Петро Михайлович Сахно з`явився у нашому селищі.

Йшла війна. Люд у Олексієво-Дружківці, як і взагалі на Донбасі, був кинутий владою напризволяще на поживу лютому звіру – фашисту. Все владне «начальство» евакуювалося інкогніто, зникло у невідомому напрямку. Командир партизанського загону Олексієво-Дружківки Гнат Іванов, директор вогнетривкого заводу, який був затверджений міським відділом НКВС Краматорська в серпні 1941 року, теж зник з перших днів окупації, залишивши партизанські справи у селищі на Півня Василя Мироновича. В книзі «Відома й невідома Олексієво-Дружківка» є доклад Півня, «руководителя группы красных партизан»,  прочитавши який, читач все зрозуміє й розбереться… Але ясно одне: людей кинули на поталу ворогу.

Саме в цей час у селищі з`явився отець Петро і відновив службу у Олексієво-Дружківській Архангело-Михайлівській церкві.

З другої половини листопада 1942 року німці почали інтенсивно впроваджувати в селищі так звані «нові порядки». Була «вибрана» влада, старостат, поліція. Завданням цих органів були, окрім наведення порядку, підготовка населення до вивезення у Німеччину, збір продуктів харчування для армії, утримання німецьких підрозділів, що були розташовані у регіоні.

Ніякого спротиву окупантам не було й допомоги населенню від більшовицької влади не поступало. Трохи починала діяти «Просвіта», але німці жорстоко її придушили, і її члени пішли у підпілля. Люди потягнулися до церкви, до священика, до його проповідей, у яких він молив Бога за перемогу над фашистами, за те, щоб Бог врятував наше селище від лиха. Мабуть, з тих пір отець Петро і став «духовним наставником, лідером селищної громади».

Німці не забороняли церкви. Люди могли вільно збиратися там, молитися, спілкуватися. Цим і користувався о. Петро, щоб донести слово Боже, підтримати паству духовно й морально, розповісти про події на фронті. Він дізнавався про час облав на молодь для висилки у Німеччину на роботи  і попереджував про це прихожан. Я вважаю, що священик знав: більшовицька і фашистська влади, щодо відношення до народу, майже не відрізняються. Але він мав надію, що після такої війни, яка забрала життя мільйонів, сталінський режим повернеться лицем до народу і вже не буде кошмару репресій і знущань. Він був світлою людиною і завжди мав надію на краще, тому робив у тих рамках, у яких був спроможний, все для народу й України.

Церква у нашому селищі стояла старовинна, дерев`яна. Її було збудовано у 1783 – 1785 роках полковником Аршеневським, який отримав ці землі після зруйнування Січі і колонізації наших земель Росією. Їй дали назву Архангела Михаїла. Першим священиком церкви був Павло Комарівський.

Знаходилася вона за сучасним стадіоном біля селищної ради. Зараз на тому місці встановлено хрест.

У 1943 році  церква згоріла. Весь час нам казали, що її спалили німці. Я опитав багато мешканців селища про цю подію. Більшість засвідчила, що це зробили не німці, а наші! Так казали Микола Олександрович Білашенко, Олександра Іванівна Базова, Галина Ісаївна Микитюк, Наталія Самійлівна Пічнякова та інші. Про це мені розповів і священик сучасної церкви, нині покійний о. Олексій, який був монахом і жив у Костянтинівці, у Новоселівці. Він підтвердив, що церкву спалили не німці.

Німці, казав він, ніколи не палили церков. Він казав, що завжди від німецьких авіанальотів вони ховалися біля кладовищ і церков, бо німці їх не бомбардували. То й нашу церкву вони не палили. А спалив її один активіст, ім`я якого святий отець мені назвав, але під забороною комусь передавати, а тим паче десь писати. Що я і роблю.

У 1943 році Петра Михайловича призвали у військо. Він приймав участь у боях за визволення України від фашистів, був тяжко поранений.  Повернувся у Олексієво-Дружківку і знову відновив службу у церкві. З дозволу влади йому вдалося відкрити невеличку церкву, розташовану у будинку на вулиці Партизанській, на місті якої зараз збудована сучасна церква. Назву церква прийняла від своєї попередниці – Архангела Михаїла.

З того часу, з невеличкими перервами, Петро Михайлович вів службу в Олексієво-Дружківській церкві. Зі свідчень отця Аліпія (Василя Погрібняка) з Красного Лиману, ми дізналися, що наприкінці 50-х років о. Петро вів службу у місті Красний Лиман. А від Віри Серафимівни Харківської з села Петрівка та нашого земляка Миколи Серафімовича Руденка почули про його перебування й службу у Щербинівській церкві.   Цікаво, що кожного разу отця Петра Олексієво-Дружківська громада наполегливо повертала до свого селища. Що це означає, як не те, що він дійсно був її духовним лідером?!

Отець Петро був рукоположений у Києві, у Софійському соборі, єпископом Костянтином Малишкевичем як автокефальний священик у 1929 році. Так вбачається, що він все життя в тій чи іншій мірі, на скільки йому це дозволяла державна репресивна машина, ніс в собі і передавав людям ідеї автокефалії української православної церкви. Не суто юридичне бачення цього, а духовне, патріотичне, національне.

Коротко подивимося історію.

Більшовицька влада з самого початку напівофіційно заборонила службу у православних церквах, а інші конфесії жорстко знищила. Але потім, вивчивши царські методи поглинання церкви державою з метою впливу через неї на народ, спадкоємиця імперії взяла їх собі на озброєння. Це відбувалося у 40-х роках. Церкву назвали Руською православною, підпорядкували її НКВС. Місце священиків, яких зовсім не зосталося після терору, зайняли новоспечені семінаристи, яких влада набирала з числа СМЕРШівців, розвідників та інших службовців НКВС, в яких, у зв’язку з закінченням війни, відпала потреба. Багато писалося про те, що всі, навіть найвищі керівники РПЦ, при Союзі, були агентами НКВС, МДБ, КДБ.

Не обійшла ця біда й отця Петра. Але він, на відміну від інших, не зрадив віру, не піддався на жорсткі вимоги КДБ стати секретним агентом і доповідати їм про сказане людьми на сповідях. Як свідчить о. Аліпій, часто додому до Петра Михайловича приїздили співробітники КДБ, допитували його, грубо розмовляли з ним. Декілька разів забирали з дому вже надвечір, а то й вночі, вивозили у степ, або в якусь лісосмугу, де допитували з пристрастю про його минуле, вимагали підписати документи про співпрацю, вербували в агенти. У один з таких виїздів його навіть ставили як до розстрілу: зав’язували очі й стріляли біля вуха. Але священик твердо казав: «Хоч вбийте мене, а цього робити я не буду!». Так і не вдалося тим опричникам досягнути своєї мети, не зламали вони людину, яка в єдиного Бога вірила більше, ніж у всіх партійних комуністичних божків і не зрадила віру й силу, прийняту від українського православ’я.

В 1949 році о. Петро перевіз у Олексієво-Дружківку псаломщика, людину, яка допомагала йому у службі — Руденка Серафима Леонтієвича.

Він був родом з села Петрівки, що розташоване поблизу Щербинівки. Руденко добре співав, був знаний на нотах, і з його приходом церковна служба й обряди оживилися. Руденко був завжди поруч з отцем Петром, допомагав йому в церковних справах.

В радянській Україні, а тим паче на Донбасі, таких священиків, як о. Петро, які не пішли на співпрацю з комуністичними каральними органами і вижили, було одиниці. Навіть на тих опричників з КДБ впливали слова священика, сила його духу, віри в Бога, якщо й вони відступилися від нього.

Чи змінилися погляди о. Петра на церковний устрій в Україні, адже він вів службу у церкві, підпорядкованій Москві? Можна вважати, що ні. Адже іншої церкви на той час в СРСР не було, і о. Петро використовував те, що міг, для об`єднання своєї пастви, для донесення до неї слова Божого. Божу службу він ставив вище міжконфесійних відношень. До того ж шалений тиск з боку влади й каральних органів не давав змоги не те щоб обирати шлях розвитку, ставати на ту, чи іншу сторону, а навіть вести розмови на цю тему…

Зіштовхнувшись з цією темою, я побачив, що у нас на Донбасі на державному і інших рівнях підтримується церква однієї конфесії, одного християнського центру. Це супроводжується нетерпимістю до інших, навіть християнських і навіть православних, церковних об`єднань. Православна церква в Україні розділена структурно й церковно-політично, не зважаючи на свою ідентичність. Це виглядає якось дивно, не по-Божому… Але будемо мати надію, що все ввійде в свої береги і у нас в Україні буде єдина помісна, як у інших країнах, Українська, з тисячолітніми традиціями, православна церква.

Цікаво, як би сьогодні повів себе отець Петро? Як би він розсудив і пояснив пастві проблеми сьогодення? Я впевнений, в нього був би свій, сталий погляд, бо, навіть у радянські часи надпотужна комуністична машина не спромоглася перебороти вплив цієї особистості на людей, і в селищі було два центри: загальний, владний і суто місцевий, виходячий з глибин  історичного минулого.

Знущання гебістів над непокірливим священиком не минулись даремно. На нервовому грунті у отця Петра став розвиватися цукровий діабет. Почало давати знати старе бойове поранення, яке відкрилося й не загоювалося. Не допомагало лікування, яке проводив керівник одного з відділень дружківської міської лікарні (беручи, до речі, з хворого по 50 карбованців за одне відвідування).

Отець Петро помер, проживши 74 роки. На його поховання з`їхалися сотні людей з усіх кінців України. Приїхали священослужителі з Києва, Чернігова, Полтави, Слов`янська, Красного Лиману, Горлівки та інших міст. Всі вони разом служили панехиду в церкві, де стояла труна з о. Петром. Люди заповнили все церковне подвір`я й велику частину вулиці Партизанської. Нагадаю, що це було у 1983 році, у часи так званої «андроповщини», коли ще правила безбожна комуністична партія і КДБ.

Поховали отця Петра на території Олексієво-Дружківської церкви. Згодом, вже в часи незалежності, сучасні настоятелі при будівництві нового храму перепоховали тіло священика в затишний закуток двору, де і зараз можна прийти на його могилу, вклонитися великому українцю, священику від Бога Петру Михайловичу Сахну.