Релігійне світобачення Тараса Шевченка

Доповідь на пленарному засіданні ІІ студентської конференції «Студентська наука в духовній школі» Київська духовна академія УПЦ 15 березня 2011 року

Доповідь на пленарному засіданні ІІ студентської конференції «Студентська наука в духовній школі» Київська духовна академія УПЦ 15 березня 2011 року

Сьогодні в Київській духовній академії ми відкриваємо вже другу студентську конференцію, в рамках якої вихованці духов­них шкіл України мають добру нагоду зробити свої перші кроки в галузі церковної науки. Останніми роками наукові форуми в Київській академії вже стали традиційними. Важливо, що до участі в них долучаються не лише досвідчені богослови і науковці, але й студенти, тобто майбутнє богословської науки, майбутнє нашої Церкви.

Цього року проведення конференції співпало зі святкуванням на честь Великого Кобзаря. 150 років тому (10 березня 1861 р.) пішов з життя геніальний поет, патріот, непересічна людина — Тарас Григорович Шевченко. 13 березня 1861 р. поета було поховано на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі. Однак прах Шевченка залишався в Петербурзі менше двох місяців. У квітні того ж року друзі поета отримали дозвіл на перенесення труни Шевченка в Україну та на перепоховання Тараса Григоровича згідно з його заповітом на Чернечій горі біля Канева. 8 травня прах Шевченка дістали з землі та перевезли спочатку до Києва, а потім до Канева.

У Києві тіло Шевченка перебувало у храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Подолі. Попрощатися з Кобзарем до церкви прийшли тисячі киян, серед яких були і студенти Київської духовної академії. Професор Микола Іванович Петров згадував, що три студенти академії навіть виголосили промови над гробом Шевченка. 20 травня 1861 р. на пароплаві «Кременчук» прах Шевченка був доставлений у Канів. Дві доби труна знаходилася в Успенському соборі міста, а 22 травня поета було поховано на Чернечій горі.

З того часу минуло вже півтора століття, а суперечки навколо творчості Тараса Шевченка тривають і нині. Шевченкова спадщина залишається унікальним культурним скарбом українського народу. Особистість поета увібрала найбільш виразні народні риси. Його творчий доробок став своєрідним культурним вибухом. Невелика книжка віршованих творів під назвою «Кобзар» уже давно перетворилась на одну з головних візитівок України, відомих у всьому світі.

Дослідники по-різному оцінювали творчість Шевченка. З одного боку, його поезії викликали чимало захоплених відгуків сучасників. Наприклад, Пантелеймон Куліш писав: «Шевченко явился нам как воплощение озарения ниспосланного свыше». А Микола Костомаров казав, що «Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова; народ как бы избрал его петь вместо себя». Навіть російські літературознавці XIX ст. визнавали, що «Шевченко есть без всякого сомнения замечательнейшая личность всей малорусской литературы». З іншого боку, творчість Шевченка вже у ХІХ — на початку ХХ ст. зазнавала нищівної критики. Наприклад, архієпископ Никон (Рождественський) назвав «Кобзар» «богохульным и пакостным сборником». А 1914 р., напередодні святкування 100-річчя від дня народження поета, де­які представники громадськості виступали навіть проти церковної молитви за Шевченка.

Як бачимо, суспільство сприйняло Кобзареві вірші діаметрально протилежним чином: від міфологічної героїзації до тотальної критики. І сьогодні говорити про феномен творчості Шевченка слід не лише в контексті літературної критики, але й в контексті того, як він відобразився в душі простого народу. Замислення над цим феноменом, спроба дати йому послідовну християнську оцінку — це завдання, що стоїть перед усіма нами. Адже популярність «Кобзаря» серед простого люду обумовлена тим, що цей люд побачив у ньому віддзеркалення самого себе, відбиток свого потягу до свободи у самому глибинному, сакральному розумінні цього слова.

Поетам притаманно гіперболізувати свої певні духовні риси й переживання. Проте навіть і в цьому можна прослідкувати ті глибинні процеси, що формують особистість митця. Безперечно, для нашої аудиторії важливим питанням є пізнання світоглядних позицій Шевченка. У прийнятті чи відкиданні Бога формується наріжний камінь прийняття чи нехтування релігійною мораллю, тими заповідями, які значною мірою визначають культурний портрет сучасної нам цивілізації. Геній «Кобзаря» виявляється в умінні тонко і непересічно змалювати цей портрет перш за все духовними фарбами, виразити його в категоріях, які хоча й визначають проекції земного буття, проте несуть надмирний характер. Тому не варто вдаватися до швидких і поверхневих висновків про світогляд поета. Як плоть від плоті свого народу він увібрав у себе народний світогляд, який об’єднує в собі різні проекції народної душі. На думку дослідників, Шевченко як поет ніколи не намагався скристалізувати свого релігійного світогляду й звести його до якоїсь сталої системи.

У поезіях Шевченка ми постійно зустрічаємо досить відверті демонстрації релігійності поета. В переспіві «Давидових псалмів» Шевченко пише: «Боже, спаси, суди мене Ти по своїй волі» («Давидові псалми», с. 288). В «Заповіті» він каже про своє бажання все покинути та «до самого Бога молитися» («Заповіт», с. 297). Релігійність Шевченка досить яскраво відбилась і в назвах його численних поезій. Біблійними мотивами сповнені «Подражаніє 11 псалму», «Осія. Глава 14», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекілю. Глава 19», «Давидові псалми», «Царі», «Неофіти», «Тризна» та інші поезії Шевченка. Відомо, що частину Псалтиря поет знав напам’ять. Біблійна тематика присутня в епіграфах Шевченкових віршів. Поет систематично звертається до Святого Письма, аби виразити біблійною мовою основні ідеї своїх поезій. Цікаві свідчення релігійності Шевченка ми знаходимо в його листах до Варвари Рєпніної. Наприклад, 1 січня 1850 р. він писав їй з Оренбурга: «Единственная отрада моя в настоящее время — это Евангелие. Я читаю его без изучения, ежедневно и ежечасно». А у листі від 7 березня того ж року читаємо: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, Матери Спасителя. И другая, написать картину распятого Сына Ее. Молю Господа, чтобы хоть когда-нибудь олицетворились мечты мои!» Цікаво, що, перебуваючи в Оренбурзі, Тарас Григорович навіть пропонував безкоштовно намалювати для місцевого католицького храму «запрестольный образ… изображающий смерть Спасителя нашего, повешенного между разбойниками». Однак місцевий ксьондз не погодився на це, оскільки не хотів «молиться перед разбойниками». В листуванні Шевченка ми також знаходимо свідчення, що він щоранку молився Богу, відвідував церковні богослужіння, брав участь у Таїнствах Сповіді та Причастя.

Біблійні образи органічно вплетені в тканину Шевченкових віршів. Але в поезії Кобзаря образи Святого Письма виразно набувають українського національного колориту. Наприклад, в «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)» поет змальовує зовсім не близькосхідний, а підкреслено український пейзаж з гаями, степами, озерами та веселими селами. Цілком очевидно, що перекладаючи відповідно до української реальності пророцтво Ісаї про звільнення рабів, Шевченко говорить не про стародавній ізраїльський народ, а досить прозоро натякає на знедолених українських селян.

І тут ми підходимо до принципового, але дуже непростого питання про особливості релігійності Шевченка. У своєму «Заповіті» поет відверто ставить Творцю своєрідний ультиматум. Кобзар згоден молитися Богу лише після того, як Господь покарає ворогів пригнобленого українського народу («як понесе з України у синєє море кров ворожу»). А поки цього не сталося, Шевченко відмовляється знати Бога: «А до того я не знаю Бога» («Заповіт», с. 297). Поезії Шевченка сповнені бунтівного пафосу, в якому, як мовиться, «під гарячу руку» перепадає і служителям Церкви. І все ж таки «Кобзар» зовсім не є збіркою атеїстичних творів, як це намагалися довести радянські літературознавці. У своїх віршах Шевченко у жодному разі не заперечує існування Бога. Але на характері віри поета позначається доля стражденного українського народу. Це досить важлива для світогляду Шевченка колізія. Він погоджується «знати Бога» лише тоді, коли його Батьківщина, знедолена Україна стане вільною, а значить щасливою. Безперечно, у цьому слід бачити прояв не тільки Тарасового бунтарства, але й відбиток народного світосприйняття. Напевно, це і є власне Шевченкове, досить своєрідне ставлення до Бога, при якому, споглядаючи тяжкі страждання свого народу, поет впадає у розпач. І, оскільки на землі ніхто не чує і не рятує людей, Кобзар посилає свої згорьовані думи до Бога, Захисника зневажених. Але навіть у відверто бунтівних закидах до Бога, поет ніколи не перетворюється на атеїста. Шевченко веде з Небесним Отцем складну і відверту розмову, розмову, на яку наважиться далеко не кожен. Професор Іван Огієнко, аналізуючи релігійність Шевченка, писав, що Бог для поета — це завжди «Батько і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе і скеровує, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто є, власне, синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю».

З творів Шевченка видно, що говорячи про свою віру, поет розумів під цим, насамперед, народну віру, яка знайшла своє відображення у церковних обрядах та народних звичаях, в душі простого народу. В своїх поезіях Кобзар неодноразово демонструє типову народну релігійність, для якої «Христос вже добре майструє, а Марія шиє Йому сорочку» («Марія», с. 554). Але разом з тим віра Шевченка вимагає встановлення безпосередніх відносин між Богом і людиною, в яких обрядність уже відходить на другий план. У цьому проявляється своєрідний «протестантизм» Шевченка, на який, зокрема, звертав увагу М. Драгоманов. Людині із запальною вдачею, яку мав Кобзар, мабуть, не вистачало здібності до містичного споглядання. Його дух постійно прагнув до бою, і в цьому прагненні поет далеко не завжди розумів, що Царство Христа не є від світу цього. Перша і найбільша заповідь, що незлитно та неподільно поєднує у собі сутність любові у прояві до Бога та до ближнього, в рядках Шевченкових віршів зазнавала усічення. Для Кобзаря Бог поставав захисником гноблених, виразником їхніх надій, прагнень, де любов до людини, повага, чуйність, взаємоповага у праці, подолання труднощів і негараздів виступали тією керівною ниткою, якою має користуватися кожен, і без чого людина втрачає гідність, виявляє самолюбство, зневажає інтереси та права інших. Можливо, що саме так по-дитячому наївно ставився до Бога простий люд. Проте в поезії Шевченка ця наївність перетворилась у гуманістичний маніфест, що ставив скривджену та стражденну людину у центр буття, по суті, ставлячи її на те місце, яке має належати лише скривдженій і стражденній Боголюдині. І хоча поет майже постійно апелював до біблійної тематики, йому не був властивим пошук теодицеї.

Любов Шевченка до стражденної людини не могла прийняти її страждань як чогось, що має бути онтологічно зафіксованим. Поет не знав остаточно, як це має статися, але непохитно вірив, що страждання мають дійти свого кінця. Ця своєрідно пасхальна впевненість пояснює непоодинокі звернення Кобзаря до тематики біблійних пророцтв. У вуста старозавітних праведників він вкладав своє пророцтво про остаточне визволення любих йому земляків від ярма неволі. Більш того, Шевченкові вдалося заманіфестувати свою віру у звільнення України так, що нею перейнялися мільйони його нащадків. Сугестивна сила його слова виразно проявляє свою дію навіть і в наш час. Та все ж у Шевченковій поезії ми спостерігаємо типову драму в боротьбі віри і відчаю, віри і сумніву в тому, що ті, які перетерпіли до кінця, спасенні будуть. Який би абсурдний це не мало вигляд, проте така драма є природною. Адже в запальній боротьбі зі злом Шевченко залишається далеким від того, щоб дійти розуміння того, чим є це зло. Його праведний гнів попалює неправду поневолювачів і кривдників бідного люду. Своєю поезією він вершить суд. Й цим самим Шевченко в боротьбі за людину судить людину. Він кляне сильних світу цього за їхню гріховність, але при цьому оминає відповіді на питання Христа: «Хто з вас без гріха…» (Ін. 8: 7). У часи відчаю та жадоби до помсти він кляне навіть Боголюдину. Але ж чи можливо у прокльоні отримати відповідь на питання про сутність того буття, яке видається настільки несправедливим? Як носієві народної віри, Кобзареві притаманно наділяти Бога рясними антропоморфізмами: «А може й Сам на небеси смієшся, Батечку, над нами, та може, радишся з панами, як править миром» («Як би ви знали, паничі…», с. 493). Можна було б говорити про недопустиме спрощення в богословському осмисленні ідеї Всевишнього. Проте навряд чи вправі говорити про це дослідники у випадку з Шевченком як яскравою суспільною та літературною особистістю. Здібність до алегоричного мислення у багатьох його творах слугує важливим інструментом сугестивного впливу на читача. Адже головна аудиторія, до якої поет спрямовує своє слово — це простий люд, який свою релігійність наділяє непоодинокими пантеїстичними категоріями. Шевченко прагне говорити з читачем його мовою і мислити його світоглядом. І в цьому проявляється не стільки хибність релігійних уявлень, скільки педагогічний потяг.

Уже півтора століття у світовій літературі поезія Тараса Григоровича Шевченка сприймається як унікальний феномен, геніальність якого досяжна лише для тих, хто спроможний віднайти наріжний камінь народного світогляду. Цим каменем неодмінно стає віра, яка у кожного народу віднаходить власне обрамлення, залежно від націо­нального духовного колориту. Попри трагічні життєві етапи, які духовно відобразилися у драматичному перетині надії та розчарувань, Великий Кобзар не втратив істинний дороговказ про те, що «Все од Бога, од Бога все…» («Варнак», с. 371).

Уважне читання поезій Шевченка не залишає сумнівів: він не був щасливою людиною. Тяжка доля поета нерідко доводила його до розпачу та безнадійності. Звісно, Шевченко не був атеїстом, але й назвати його глибоко церковною людиною теж навряд чи можливо. Усе своє життя Кобзар перебував у духовному пошуку. Він шукав здійснення вищої правди, Божої правди. Пошук цей був непростим, сповненим сумнівів, бунтарства та вільнодумства. І сьогодні, згадуючи Тараса Шевченка, ми, як християни, маємо, перш за все, піднести щиру спільну молитву за цю талановиту людину. Людину, глибоко вкорінену в тисячолітній традиції християнської віри українського народу.