Навколо поняття "імміґрант", або про інших у XXI сторіччі

"Культура та й сама людина витворюються в контакті з Іншим"¹

Преса реґулярно інформує нас про еміґрантів, які намагаються морським шляхом дістатися до Європи, про чергові закриті табори праці, в яких використовувано іноземців, про "проблему", з котрою борються деякі європейські держави через великий наплив імміґрантів до їхніх теренів. Про імміґрантів багато пишеться, мовиться, розмірковується, а тим часом я рідко в проаналізованих мною текстах зустрічала відповідь на фундаментальне питання про те, ким є міґрант і чи в добу майже безперервного припливу людей і капіталу досі залишилася принципова потреба послуговуватися цією категорією. Аналізуючи статті у ЗМІ, ми можемо зауважити, що про чужих XXI сторіччя пишуть упереджено, вважаючи на суспільні настрої, як про непроханих гостей, дармових пасажирів, наприклад у контексті надмірного використання суспільних привілеїв. Наразі варто зацитувати Саскіа Сассен, яка у своїй книжці "Ґлобалізація, есе про нову мобільність людей і грошей" революціонізувала ставлення до міґрації, пишучи, що "імміґраційну політику формує розуміння імміґрації як наслідок поокремих дій еміґрантів, цільова країна трактується як пасивний суб'єкт, незаангажований в процеси еміґрації"². Сассен звертає увагу на принципову залежність між еміґраційними та імміґраційними державами, висуваючи тезу, що еміґрація не є, як про неї звичайно пишуть, наслідком рішень поодиноких громадян найбідніших держав, – вона випливає з економічних зв’язків і перш за все впливів, які справляють на економіку даної держави ґлобальні корпорації. Тут варто пригадати, що майже 75% імміґрантів походить заледве з дванадцятьох держав. Подорож є наслідком процесів, до котрих причетно більше суб'єктів, а не тільки самі подорожні, а тим часом усі результати такої "відірваності" від "своєї" землі покладають на міґрантів. Я оце намагаюсь "розкласти на складники" саме поняття "міґрант", роблячи тим самим вступ до подальших більш докладних питань, пов'язаних з сучасними міґраціями.

Міґрант – людина в дорозі

"Якщо мандрування як брак зв'язку з будь-яким конкретним пунктом простору є понятійною протилежністю тривалого прив'язування до даного, конкретного пункту, то соціологічна форма "чужості" є до певної міри синтезом обох цих визначень. Це явище виявляє, що відношення до простору є, з одного боку, умовою, а з другого – символом ставлення до людини"³.

При спробі концептуалізації поняття "міґрант" ми не подибуємо поважних проблем з визначенням. Найбезпечніше зупинитися над етимологією слова "міґрація", бо "міґрант" – іменник, що походить саме від дієслова міґрувати. Латиною воно означає "мандрувати, переселитися"⁴. Від дієслова "міґрувати" походять наступні слова: імміґрація, еміґрація, імміґрант, еміґрант. У цій статті я зосереджуся тільки і виключно на імміґрантах, визначаючи їх за допомогою діяльності, яку вони виконують, тобто імміґрації.

У Енциклопедії PWN ми можемо знайти наступне визначення цього терміну: "Приплив чужого населення до якоїсь країни з метою тимчасового або постійного оселення або іноземці, які тимчасово або на постійно селяться в якійсь країні"⁵. З цього виходить, що імміґранти – це мандроване населення, переселенці, прибульці. Повторюючи за Людвіґом Вітґенштайном, що "межі нашої мови є межами нашого світу", увагу соціолога може привернути сам факт існування цього слова. Ми можемо звернути увагу на те, що в суспільстві є певна категорія людей, котрі "мандрують". Принизливе звучання цього терміну підказує, що міґрація не є "нормальною діяльністю", що стандартом є проживання на конкретних територіях, "прив'язання" до них.

Міґрація – не новий феномен. У конкретні історичні епохи були різні мотиви переміщення. Ми називаємо великими міґраціями переміщення людей з Африки до інших континентів. Люди «мандрували» в пошуку харчів. Життя людини залежало від кліматичних змін і доступності природних ресурсів, через що було неможливо весь час перебувати на одній території. У період неолітичної революції, людина змінила спосіб здобування їжі, – вона вже не тільки збирала й ловила, але й вирощувала і обробляла. Людина стала виробником, а її запаси постійно оновлювалися.

За старожитності, головними причинами мандрів були торгівля, дипломатичні стосунки й реліґійні погляди. Існував вже інститут держави, і громадянин був пов'язаний з конкретним територіальним утворенням. Однією з найбільш цікавих категорій "людей в дорозі" були "торговці", що завжди були чужоземцями. Потреба в них породжується неможливістю вироблення і посідання певних речей на території конкретної держави чи в межах даної спільноти. Ставлення до торговців було амбівалентне. З одного боку, вони мали доступ до цінного майна, а з другого, як писав Ґеорґ Зіммель, "іноземець як такий не може мати у власності землю, при цьому землю не слід розуміти лише в матеріальному сенсі, але й у переносному значенні як життєву субстанцію, пов'язану якщо не з просторовою, то з ідеальною локалізацією соціального кола. На ґрунті особистих взаємин чужий також, незалежно від своєї привабливості й значення, доки вважається приходнем, доти у відчутті інших залишається іноземцем, "особою без власного місця". Єдиним виходом є посередництво в торгівлі, а часто-густо, шляхом сублімації, – фінансові операції надають чужинцеві специфічного атрибуту рухливості»⁶.

Європа 15 ст. не могла вмістити й прогодувати все своє населення, і тоді люди, яких вабила візія землеволодіння, можливість знайти золото та нові природні ресурси, що на території Європи вже були вичерпані, масово еміґрували на щойно підкорені території обох Америк, Африки й Азії. Уперше в історії іноземці, що прибували на чужі території, стали привілейованими особами. Чужий став паном, посів великі території, завдяки своїй світлій шкірі, яка узаконювала всілякі варварства. Звичайно, підкоренню допомагали вогнепальна зброя, володінню якою ніщо не перешкоджало, та хвороби, привезені із старого континенту, проти котрої "чужі" не мали імунітету. Варто звернути увагу на те, що перші конкістадори не були імміґрантами, а були завойовниками, здобичниками, переможцями, місіонерами. Ситуація змінилася тоді, коли на ці самі території через два сторіччя прибули чергові європейці. Поляки, ірландці, італійці дуже відрізнялися від решти спільноти, – вони ідентифікувались як чужі, які мали асимілюватися до "американської" більшості.

Простежуючи історію великих міґрацій людини, можна також пригадати примусові виселення різних груп, втечі з політичних міркувань тощо.

Попри те, що ми – "homo migratorius", сучасна міґрація значно відрізняється від попередніх. Вона нерозривно пов'язана з існуванням національної держави, контролем кордонів і громадян. Особа належить до даного простору, який ще й "націоналізований", заповнений суспільно сконструйованими й визнаваними цінностями. Ми від народження приписані до даної землі і зобов'язані виконувати усталені на ній принципи.

Імміґрант і його тінь

"Найважливішим елементом образу імміґрантів є їхня етнічність (національність), поєднувана зі стереотипом вдачі, властивої даній національності. Це виражається в переконанні, що "вони", тобто прибульці, докорінно відрізняються від "нас" (…), бо вони мають певну національність, яка їх визначає»⁷.

Людольф Карл Адельберт фон Шаміссо, німецький природознавець, мандрівник і поет написав роман про людину, яка загубила власну тінь. Ернест Андре Ґелнер, посилаючись на цей твір, прирівнює цю тінь до національності, яку втратити, залишити десь, покинути не можна. Автор книжки "Народи і націоналізм"⁸ вважає, що ми завжди є представниками якогось народу. «Ми повинні мати якусь національність, подібно як ми мусимо мати ніс і двоє вух: брак чогось такого можна пояснити, таке трапляється, але тільки в результаті якогось нещастя: зрештою, вже сам брак цього є нещастям. Все здається нам очевидним. Але ж це неправда. І саме той факт, що нам почало здаватися, є важливим аспектом націоналізму, якщо не самою його сутністю. Національність – не вроджений атрибут, хоча саме так ми її наразі сприймаємо"⁹ і додає далі: "І народи, і держави є екзистенціальними випадковостями, а не універсаліями чи необхідністю. Вони існували не завжди і не скрізь"¹⁰.

Мало того, що імміґрант вже за визначенням – мандрівник, він ще й має власну "тінь", яка метафорично слідує за ним і якої людина не може або не хоче втратити. "Особа Чужого має одну-єдину рису – національну приналежність"¹¹. Імміґрантам нагадують про неї не тільки спостерігачі, піші, анонімні Інші, звертаючи увагу на інший вигляд, який часто стає соціальним стигматом, але й Держава, яка в багатьох анкетах, формулярах, загальних переписах класифікує людей з огляду на походження. Держава також нагадує про національність, вибірково впускаючи на "свою" територію чужинців. Про те, що хтось є імміґрантом, йому нагадують закордонний паспорт, необхідність здобуття візи, можливість або неможливість леґального перебування на терені іншої держави. "Імміґранти приречені на свою етнічність, якої не ладні позбутись. Їхній фактичний або передбачуваний вигляд і поведінка інтерпретуються в категоріях їхньої нездоланної етнічності, образ якої формується з референцією до наріжних цінностей, що визнаються в приймаючому соціумі"¹².

Цей наш відступ дозволяє зробити один важливий висновок, а саме, що якщо ми припустимо, що "міґрації є похідним від формування національних держав і зумовленого цим міжнародної системи контролю громадян"¹³, то імміґрант (а також еміґрант) є нині продуктом національної держави, в основі чого лежить переконання, що ми народжуємося громадянами даної держави. Національна держава, яка контролює свої кордони, громадян, пересування населення має наразі з тим "громадянством" низку проблем. Вона натуралізує тих, які з якихось причин "осіли". Варто звернути увагу на етимологію цього терміну, з якої випливає, що громадянство країни є явищем "натуральним". З другого боку, не слід недооцінюватися потреб громадян, які потребують цієї національності, етнічності й для яких вона є складником їхньої ідентичності.

Соціолога можуть цікавити причини, чому ми прив'язані до тієї "етнічності", національності, до буття звідкись. Річмонд зауважує, що у всьому світі ми спостерігаємо певну ностальгію за гомогенним, простим, безпечним світом, в якому спільноти будуть однорідно етнічними. Безсумнівно, народ як абстрактна спільнота впорядковує наше мислення, дозволяє ідентифікувати когось ще не пізнаного, освоювати чужість.

Імміґрант як гомогенна категорія

Соціолога може зацікавити те, що імміґрантів описують і сприймають як гомогенну групу. Для категоризації осіб достатньо факту "буття ззовні". Цей факт уподібнює членів групи, хоча серед гурту чужих є підгрупи, що утворюються за допомогою чи з огляду на одну категорію: національність. Так, суспільна думка вважає всіх еквадорців схожими щодо соціального й економічного статусу та причин, які спонукали їх до еміґрації; це саме стосується пакистанців, марокканців, філіппінців тощо. За утворення гомогенних категорій відповідальні не лише громадяни, які виражають свою думку про чужинців, але й інституції, які в переписах, формулярах, анкетах запитують про національність, тим самим вказуючи на те, що цих осіб об'єднують якісь ознаки.

Треба звернути увагу на той факт, що ці групи характеризуються надзвичайною гетерогенністю. По-перше, можна зауважити класові й статеві відмінності в кожній групі. Поміж імміґрантів однієї національності переважують жінки, в іншій групі – більше чоловіків. Зрештою, як свідчать дослідження громадської думки, імміґрант пов'язується в нас із кимось бідним, культурно відсталим, може навіть злочинцем, уродженцем менш розвиненої країни. В літературі звертається увага на подвійний спосіб називання "нових присутніх". Освічені особи, що прибувають до країни, аби посісти престижну посаду, – не імміґранти, а іноземці. У цій же статті авторка описує соціальний рейтинґ імміґрантів, що спирається передовсім на стереотипне оцінювання спільнот. Вона порівнює соціальну рецепцію еквадорців і арґентинців ув іспанському друці. Арґентинців оцінювали дуже позитивно. Їх ототожнювано з людьми освіченими, вельми подібними до громадян Іспанії. Зазначається, що позитивно сприймаєтться послуговування арґентинським діалектом. Існувала "мода на Аргентину", що пов'язувалася з "культом" громадян тієї країни. Натомість оцінка еквадорців була прямо протилежною. Дружба з еквадорськими імміґрантами не заохочувалася.

Таке спрощення містить потенційно серйозні загрози. По-перше, це може вести до поглиблення відмінностей і ізоляції під впливом утвердження Інших, бо вони чужі, мають конкретні якісь ознаки, специфічне відображення особи може накидати власного погляду іншим людям. Групи з посиленою гетерогенністю вибудовують свою ідентичність на підставі своєї національності. Це веде до появи національних ґетто й значно утруднює інтеґрацію, включення цих людей в "систему".

Імміґранти ототожнюються з бідними мешканцями наших міст, прибулими з тих місць, де людям ведеться гірше, вони є "носіями явищ, що визначаються назвою патологія, не мають постійного працевлаштування, жебракують, привласнюють чуже майно, беруть участь в розбоях, пияцтві, наркоманії, проституції"¹⁴ . Сам термін накидає нам однозначні асоціації. Як ідеться в цитованому фрагменті, імміґрантами є всі Ті, хто прибув з іншої країни, еміґрував і вирішив тимчасово або на постійно оселитися в країні, відмінній від їхньої вітчизни. Тоді, за допомогою цього терміну ми можемо описувати і лікарів, медсестер, студентів, директорів фірм, цебто всіх, яких називають чужинцями. У соціальному дискурсі замість розглядуваного мною терміну їх і називають "чужинцями".

Асиміляція чи інтеґрація: різні способи поводження з чужими

«Чужих» трактують по-різному. Два найважливіші й водночас взаємовиключні ставлення – це культурний плюралізм або асиміляція. Прихильниками першої моделі є, між іншим, такі держави як Велика Британія, Нова Зеландія та Австралія, де головним принципом реґулювання взаємин "чужих" і "своїх" є дозвіл на збереження власної культурної ідентичності, просто залишатися собою. Як вказують дослідники¹⁵, політика мультикультуралізму веде до більшої поселенської сеґрегації, але й друга модель, тобто асиміляція, теж не вирішує цю проблему. Проводарем аґресивної асиміляції є Сполучені Штати. Інші держави вчилися на заокеанських помилках. Асиміляція передбачає, що соціум позбавляється свого "етнічного бекґраунду". Ворнер і Сроул¹⁶ визначають асиміляцію як процес "відучування" від нижчого культурного статусу групи і засвоєння нового "американського" стилю життя, сприйняття якого необхідне для правильного включення в соціум. Кінцевою метою такої стратегії мало бути створення своєрідної "ринки", тобто спільноти людей з "перемішаною" культурного. Ця політика не дала бажаних результатів, перш за все тому, що американцям поступово обридло асимілювати всі групи прибульців і вони почали віддавати перевагу етнічній певності¹⁷.

Для аналізу інтеґраційної політики в європейських державах особливо цікавий приклад Німеччини, яка ще в п'ятдесятих роках рекрутувала закордонних працівників "ґастарбайтерів", що у вільному перекладі означає "гість-робітник". Робітники, прибулі до Німеччини на підставі угод між державами (у програмі брали участь Югославія, Марокко, Туреччина, Італія), часто додому не поверталися. Попри постійні спроби німецької влади спинити приплив іноземців і закрити чергові потенційні шляхи, імміґранти використовували інші можливості дістатися до цієї європейської країни. Наприкінці шістдесятих скасовано всі угоди з іншими державами, на підставі яких їхали робітники, натомість імміґранти скористалися можливістю возз’єднання родин і продовжили масово прибувати до Німеччини¹⁸.

Підсумовуючи, ми можемо зауважити, що спочатку імміґрантів приймали "тимчасово", як гостей, з надією чи навіть переконанням, що зрештою вони повернуться додому. Але хутко виявилося, що це сподівання марне, а для вреґулювання соціальної ситуації слід вдатися до політичних реформ. Німецька держава не натуралізувала імміґрантів перш за все з огляду на питання громадянства, де вирішальним було т. зв. "право крові". У 1985-2005 роках ледве 1% імміґрантів отримав громадянство. Від 2005 року, тобто з моменту, коли запроваджено нові імміґраційні закони, держава розпочала інтеґрацію "нових присутніх" через організацію інтенсивних мовних курсів, на які можна було ходити добровільно, курсів історії і суспільствознавства. Однак багатолітнє іґнорування проблеми і трактування іноземців виключно як гостей дало в Німеччині свої наслідки.

Аналізуючи інтеґраційну політику європейських держав, варто звернути увагу на дві інші моделі, якими послуговуються Франція і Великобританія, тобто моделі асиміляції і інтеґрації, про які йшлося вище. Франція трактує цінності своєї держави як універсальні й вимагає, щоб кожен імміґрант став світським громадянином цієї країни. Єдність повинна спиратися не на категорії етнічності, а на спільні цінності. Ці принципи нав'язуються деяким групам, як показав конфлікт, спричинений забороною носіння релігійних знаків у публічних місцях. Велика Британія досі мала іншу стратегію. Британці не вимагають асиміляції й дозволяють співіснування різних груп в дусі мультикультуралізму, культурного плюралізму, уникаючи уодностайнення цінностей, що панують у Франції.

Обидві моделі метафорично описав Зиґмунт Бауман¹⁹, за Клодом Леві-Стросом, який писав про дві стратегії – антропоемічну та антропофагічну, що до них вдаються люди, зустрічаючись із чужим. Одна полягає в "усуванні" іншого, "виригуванню" його, що виявляється у створенні етнічних міських ґетто, расовій сеґрегації, обмеженні доступу до публічних місць. Друга полягає в "проковтуванні", "засвоєнні" іншого, проте це поєднується з ототожненням проковтнутого тіла проковтуючим.

Деконструкція іншого

Про деконструкцію категорій вже багато писалося у феміністичному контексті чи контексті бінарної системи „гомосексуалізм – гетеросексуалізм”. Вихід поза дані, інтерновані, усталені схеми дозволяє подолати зростаючу нерівність. До революційних творів у царині деконструктивізму належить книжка Джудит Батлер "Заплутані в стать, фемінізм і політику ідентичності"²⁰, у якій авторка звертає увагу на те, як феміністичні рухи зміцнюють категорію "жінка", як конструюють протиставлення жіночого і чоловічого, автоматично виключаючи всіх жінок, які таке бачення феміністок не сприймають. Як пише Ненсі Фрейзер, "деконструктивні стратегії можна також знайти в (…) антирасистських рухах, де прагнуть замінити різкі опозиції (…) біле/чорне рухливими полями багатоманітних відмінностей"²¹. Імміґрант – ще одна напрочуд містка категорія, що завжди перебуває в опозиції до категорії "громадянин" і передбачає конкретні асоціації. Як я вже згадувала вище, є відмінності в суспільному сприйманні імміґранта та іноземця, котрі є двома різними поняттями, хоча частково вони й накладаються. Поняття імміґрант викликає класові й ідентичностеві конотації, що їх підсилює держава, послідовно вимагаючи доказів нашої приналежності. Розв’язанням, над яким варто поміркувати, є спроба деконструкції цієї категорії. Держава, яка натуралізує, включає в спільноту громадян нових мандрівників, перетворюється на спільноту людей з дедалі більш відмінною ідентичністю, що представляє різні уявлення про лад, систему цінностей та ідентифікації. Саме через це категорії "імміґрант" вже не достатньо для опису за допомогою одного терміну гетерогенну спільноту людей, часто пов'язаних між собою лише фактом вирушання у подорож.

З польської переклав Лесь Герасимчук

Адреса оригіналу: https://www.nowakrytyka.pl/spip.php?article582