Екуменічний рух: Російська Православна та Римо-Католицька Церкви

У статті з  критичних позицій проаналізовано ставлення Російської Православної та Римо-Католицької Церкви до екуменічного руху, висвітлено суперечності між ними, зроблена спроба показати варіанти вирішення проблем у стосунках цих двох християнських церков

Доповідь була виголошена на XIV Всеукранській науково-практичній конференці для студентів та молодих науковців “Релігія і влада в Украні:культурна традиція, сучасний досвід та перспективи” (14 травня 2011 в Укранському католицькому університеті)

 

Анотація. У статті з  критичних позицій проаналізовано ставлення Російської Православної та Римо-Католицької Церкви до екуменічного руху, висвітлено суперечності між ними, зроблена спроба показати варіанти вирішення проблем у стосунках цих двох християнських церков.

 

Ключові слова: екуменізм, Всесвітня рада церков, Російська  Православна Церква, Римо-Католицька Церква.

  

Тема моєї статті: «Екуменічний рух:Російська Православна  та Римо-католицька церкви». Актуальність цієї теми не підлягає сумніву. У світі тотального глобалізаційного та модерністського процесів, церква, яка зазвичай є захисником традиційних цінностей, не може ефективно діяти, будучи роздробленою. Особливо гостро питання про об’єднання церков постає на території України, яка є зоною впливу як східної,так і західної християнських традицій. Врешті-решт не варто забувати, про те, що спроба об’єднання Православної та Католицької церков на українських землях вже здійснилося, й зараз до Греко-Католицької церкви належить 14,1% усіх віруючих України станом на 14 травня 2006 року[1].

Берестейська Унія розпочала серед українців гостру релігійну полеміку. Але були й позитивні наслідки у полеміці, що розпочалася після 1596 року.  Бо це змусило православних священників, які бажали відповісти на виклик католицизму, ознайомлюватись з думкою католицького (й протестантського) Заходу. Наприклад, під значним  впливом Західної Європи перебував Митрополит Петро Могила, який доклав значних зусиль до оновлення Української Православної Церкви (за нього вона була узаконена польським урядом) Митрополита не раз критикували пізніші православні мислителі за його нахил до західного християнства.[2].

На початку ХХ століття, поширився так званий екуменічний рух (з грец. ecumena – “Всесвіт”). Нині цей рух здійснюється головним чином у рамках Всесвітньої ради церков (ВРЦ). На сьогоднішній день Всесвітня рада церков об’єднує близько 300 церков з 100 країн світу. Хоча провідна роль у екуменічному русі належить протестантським організаціям, але у роботі ВРЦ приймають участь представники католицьких та православних конфесій. Цілі, які переслідує  Всесвітня рада церков, тобто:  посилення впливу християнства, опора секуляризації, вироблення загальнохристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, що живуть у країнах з різними соціальними системами, близькі всім християнським церквам. Головна ідея екуменічного богослів’я – ідея єдності християнства. ВРЦ не ставить своєю метою побудову “Над- Церкви” або стандартизацію стилів богослужіння; швидше йдеться про глибше спілкування християнських церков і громад з тим, щоб вони могли побачити один в одному істинне втілення єдиної Церкви. Це належить в основу спільного сповідання апостольської віри, співпраці в місіонерському і людському служінні і, коли це можливо, спільної участі в таїнствах[3]. Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділяє Церкви, а реальне подолання відчуженості між християнами – у поєднанні зусиль як у сфері соціального служіння, так і в розвитку діалогу, метою якого є вивчення й аналіз тих богословських положень, що є спільними або призвели до відчуження. Усі учасники екуменічного руху не припускають втручання будь-яких позарелігійних, світських чинників e  екуменічний процес, бо вважають його виключно церковною внутрішньохристиянською проблемою.

1962 року екуменічний діалог розпочали католицька та православна церкви, коли представники Московського патріархату були присутні як спостерігачі на Другому Ватиканському соборі. Конституція II Ватиканського Собору “Про екуменізм” каже: “В русі до єдності, який ми називаємо екуменічним, беруть участь усі ті, що призивають Триєдиного Бога та сповідують Ісуса Христа, як Господа і Спасителя, окремі особи та спільноти, в яких вони почули Євангеліє і які називають Церквою своєю та Божою”[4]. Отже, мова йде не про релігійний синкретизм або змішання різних культів, а про порозуміння і діалог між тими, що вже є з’єднаними найважливішими християнськими правдами, але прагнуть ще більшої єдності.[5].

Спочатку Російська Православна Церква утримувала негативну позицію щодо екуменізму, яка виражалась у рішучому несприйнятті унійних соборів між Сходом та Заходом у Ліоні (1274 року) та у Флоренції (1438 року). Особливо агресивними були настрої російського православ’я до собору у Флоренції, ініціатором якого був Київський митрополит Ісідор, який прибув до Москви, щоб повідомити про рішення Вселенського Собору. Дещо покращилось ставлення РПЦ до екуменізму в XIX ст., – тоді спостерігається загальне прагнення християн до єдності. Переломним у католицько-православних стосунках став 1965 рік,  коли Патріарх Константинопольский Афінагор I і Папа Римський Павло VI скасували взаємні анафеми, накладені у 1054 році. Проблеми екуменічного діалогу між католиками і православними розглядаються на міжнародній міжконфесійній комісії у справах офіційного богословського діалогу, який було розпочато в 1979 році папою Іоаном Павлом II і Вселенським патріархом Дмитрієм І. Українська Православна церква Московського патріархату  не є повноправним членом ВРЦ, але клірики цієї церкви часто включаються до делегацій Російської православної церкви.

Треба сказати, що Російська Православна церква ставится до ідеї об’єднання з обережністю, що легко пояснити, якщо брати до уваги традиційно напівворожу позицію щодо католицизму, та схильність вбачати прозелітизм  у найменших проявах  активності католицької церкви на землях, де переважна більшість віруючих – православні. Звинувачення у прозелітизмі Католицька церква відкидає, стверджуючи своє право на існування у Російській державі з нормальними, визначеними Канонічним уставом, структурами,  проповіддю Євангелія усім людям, діяльністю чернечих орденів, добродійністю усім, що мають потребу, незалежно від національності і віросповідання.[6].  Архієпископ Богучарський Серафім у праці «Надо ли Русской Православной церкви участвовать  в экуменистическом движении?» писав: “Та позбавить нас Господь від такої любові, від такого відношення до екуменічного руху. Дай Бог, щоб наша Російська церква і надалі трималася тієї відособленості у відношенні до екуменізму і його конференцій, в якій вона перебуває досі. Так, ми самотні. Але в цій самотності, в цій нашій відособленості – запорука порятунку від згубного натиску на Російську церкву з боку масонства, – запорука порятунку не лише Російською, але, можливо, і усій Вселенській Православній Церкві.»[7]. Негативну оцінку екумінистичному руху дає й священик Олег Стєняєв. У книзі «Беседы о книге Бытия» пише: “Зараз до нас приїжджають багато богословів, навіть ті, які називають себе християнами, і пропонують нові напрями у богословській думці – екуменічне, наприклад. Але в книзі Притчею Соломона є прекрасні слова: Є шляхи, які здаються людині прямими; але кінець їх – шлях до смерті».[8]. На Архієрейському Соборі РПЦ МП під головуванням Святійшого Патріарха Алексія II в 2000 році були прийняті “Основные принципы отношения к инославию “, в яких сказано, що:” Православна церква не може прийняти тезу про те, що, незважаючи на історичні розділення, принципова, глибинна єдність християн нібито порушена не було і що Церква повинна розумітися  зі всім “християнським світом”, що християнська єдність нібито існує поверх деномінаційних бар’єрів”. Проте, засвідчуючи таким чином незгоду з протестантською “теорією гілок”, “Основні принципи” однозначно засудили антиекуменічні настрої:” Найважливішою метою стосунків Православної Церкви з іншими релігіями є відновлення богозаповідної єдності християн (Ін. 17, 21), яка входить у Божественний задум і належить до самої суті християнства. Це завдання першорядної ваги для Православної Церкви на усіх рівнях її буття”.                    

 Варто додати, що позиція патріарха Кирила відлічається  стриманістю, перш за все, патріарх наголошує, що міжконфесійний діалог у Європі повинен бути чесним, а не політкоректним.

Проблемним залишаються питання о греко-католицькій церкві. На  лист колишнього патріарха УГКЦ Любомира, де висловлювались  щодо можливості об’єднання Католицької та Православної церков, митрополит УПЦ (МП) Володимир досить різко відповів, що подібні пропозиції не входять до компетенції Української Греко-католицької церкви, та  запропонував оригінальний варіант виходу з ситуації: «На наше глибоке переконання, єдина для всього українського народу Православна Церква може постати лише тоді, коли будуть ліквідовані розколи серед православних. Далі, беручи до уваги стан православно-католицького діалогу, в процесі якого було взаємно визнано, що модель унії як способу відновлення єдності є неприйнятною, вважаємо більш доцільним, щоб ті вірні УГКЦ, хто ототожнює себе зі східним християнством, повернулись до Православ’я, а ті, для яких є дорогим зв’язок з Римською Церквою, перейшли до неї, зберігаючи свій східний обряд.»[10].

Щодо поглядів Католицької  церкви, то вона теж відноситься  до екуменізму  обережно. Суть католицького екуменізму полягає не у відмові від частини свого догматизму заради створення прийнятного для усіх конфесій компромісного віровчення, а у повазі до усього того в інших конфесіях, що не суперечить вже наявній католицькій вірі: “необхідно, щоб католики з радістю визнавали і цінували достовірно християнські блага, висхідні до загальної спадщини, які мають відокремлені від нас брати. Справедливо визнавати багатства Христові і дії Його сил в житті інших, що свідчать про Христа, іноді навіть до пролиття власної крові, бо Бог завжди чудовий, і належить захоплюватися Їм в Його справах” [4]. Ці погляди висловлював колишній Папа Римський Іоанн Павло II у декреті Unitatas Redintegratio. Католицький екуменізм не припускає “скасування міжконфесійних відмінностей завдяки приведенню догматів усіх церков до єдиного компромісного варіанту – загального для усіх християнському вченню”. Таке трактування екуменізму з точки зору католицтва неприйнятне.       

У той же час єпископ Харківсько-запорізької єпархії Римсько-католицької церкви Мар’ян Бучек при інтронізації сказав: «Можна сказати, що християнські церкви – розділені. І це відповідатиме істині. А можна сказати, що ми – єдині. І це теж буде правдою, тому що ми молимося одному Ісусові Христу і шануємо одну Богоматері. Модель об’єднання ніхто не має права конструювати – ця справа Божа. Християни повинні перейнятися почуттям однієї сім’ї. Як це буває в сім’ях людей : посварилися, як помиритися? Забути усе, що було, посміхатися один одному, відноситися один до одного як брати і сестри.» [11].

У квітні у німецькому місті Аугбурзі на міжнародному конгресі «Місто зустрічі – Вселенська церква», у якій приймали участь цілий ряд католицьких ієрархів, у тому числі нунцій Німеччини архієпископ Жан-Клод Периссе, єпископ Аугсбургский Вальтер Микса, копто-католицький патріарх Антоній Нагіб, а також єпископ Вірменської Апостольської Церкви Месроб Крікорян. Загальну увагу привернуло ключова подія конгресу – обговорення теми «Шляхи зближення Православної та Католицької Церков через 20 років після розпаду СРСР». У дискусії взяли участь голова Папської ради зі сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох і голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Волоколамського Іларіон, який зауважив, що Російська Православна і Римо-Католицька Церкви, незважаючи на відмінності між ними, здатні разом шукати відповіді на виклики сучасності. Майбутнє християнства залежить від спільних зусиль.

Можна сказати, що на найвищому щаблі влади Російська Православна церква проголошує свою готовність до екуменізму та співпраці з Римо-католицькою  церквою, але, на жаль, ці слова залишаються на папері, чи обговорюються на віддалених від реалій життя міжнародних конференціях.   Дійсний стан речей прослідковується не тільки здебільшого негативному відношенні до католицтва звичайних священників( що свідчить, про те, як викладається позиція православ’я до католицизму у духовних семінаріях, здебільшого негативного відношення православних віруючих(вплив православних священників. Показником є вихід публіцистичного  фільму намісника Сретенського монастиря архімандрита Тихона «Гибель Империи. Византийский урок», який викликав значний резонанс у російському суспільстві. У цьому фільмі «дикий» Захід протиставляється розвинутій Візантії, та проводяться паралелі між сучасною Росією та Візантією, тогочасним та сучасним західним світом.   Саме ці фільми, які тісно пов’язані з політичними вподобаннями російського уряду, впливають на відношення  до католицького світу пересічного російського віруючого , а не декларовані заяви російських митрополитів та Патріарха. Саме тому, на жаль, екуменічні тенденції не знаходять у Росії значної кількості прихильників.

Можна зробити висновок,  що у найближчому майбутньому говорити про об’єднання церков  ще зарано. Варто пригадати вже згадувані у цій статті слова патріарха РПЦ Кирила, який сказав, що діалог повинен бути чесним, а не політкоректним. Тільки проведення  діалогу у площі теологічній , може позбавити  його за політизованості, вкрай важливим є поширення ідей екуменізму не тільки серед вищого духовенства, але й серед представників  нижчого духовенства та мірян,  що забезпечить ім. підтримку широкими верствами населення.

Бібліографія та інтернет -ресурси.

1.  https://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=300.

2.  https://www.ecumenicalstudies.org.ua/statti-na-ekumenichnu-tematyku/441. Протоієрей Ігор Куташ. Екуменізм в Українській релігійній думці. К.: Людина і світ. – 1990. – №12. – С. 15-20.

3.https://www.oikoumene.org/en/resources/documents/assembly/porto-alegre-2006/3-preparatory-and-background-documents/common-understanding-and-vision-of-the-wcc-cuv.html.

4. https://krotov.info/acts/20/2vatican/dcmnt131.html#. М.: Праолине. Документы II Ватиканского Собора.

5.https://www.chs.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=68&Itemid=0]

6. https://www.apologia.ru/pros-06.htm.

7.https://www.pravoslavieto.com/history/20/1948_Moskovsko_vsepravoslavno_saveshtanie/ecumenism.htm. Архієпископ Серафім(Соболєв). О новом и старом стиле.М.:Московский журнал № 9,2001г.

8. https://kiev-brat.kiev.ua/azy-pravoslaviya/izuchenie-biblii/45-besedy-na-knigu-bytiya-svyashhennik-oleg-stenyaev.html.

9. https://www.patriarchia.ru/ua/db/text/1207702.html. Архієрейський собор 2000 р. «Устав Русской Православной Церкви».

10. https://forum.ugcc.org.ua/viewtopic.php?t=1024&p=4170.

11. https://timeua.info/190509/church.html.