Вплив релігійного фактору на внутрішню політику України

Останні політичні події констатують, що політика і релігія як особливі соціальні феномени все органічніше вплітаються в суспільне життя.

Кузьмова Олена (Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові Украни)

Доповідь виголошена 13 травня на Всеукранській науково-практичній конференці для студентів та молодих науковців “Релігія і влада в Украні: культурна традиція, сучасний досвід та перспективи”  в Укранському католицькому університеті

Кінець 20 початок 21 століття характеризується політичними процесами, які спричинили ряд змін в різних сферах життя не лише в Україні, але й в країнах центральної та Східної Європи. В Україні, як і в усіх пострадянський державах протягом останніх двадцяти років спостерігається духовний вакуум, який заповнюється будь-яким релігійним сурогатом. Про це свідчить процвітання на території України таких релігійних об”єднань, як “Біле братство”, “Світки Ієгови” тощо, чия діяльність незавжди є суспільно безпечною. Проте, всетаки, більшість населення відносить себе до християн католицької чи православної церков.  Як показують дослідження останніх років кількість віруючих в україні залишається відносно стабільною:  у 2000 р. визнали себе віруючими 57,8% громадян, у 2002 р. — 60,2%, у 2007 р. — 59%; невіруючими — 11,9%, 10,7% та 9,6% опитаних відповідно [3].

Вiдомо, що у критичних ситуацiях, людина найчастiше звертається до пошуку iнших шляхiв вирiшення питання. Одним iз таких шляхiв є релiгiя як специфiчний засiб вiдображення дiйсностi за допомогою рiзних iдей, поглядiв, уявлень. Враховуючи всці ті потрасіння, через які проходить наша держава, не дивно, що релігія зміцнює свої позиції в процесі прийняття рішень (у тому числі і політичних) серед громадян.

Політична влада завжди використовувала релігію як мобілізаційний чи розділяючий фактор. Сусідня Росія, наприклад, визнає православ’я однією із основ національної (чи то радше державної) ідеї. Значну роль у консолідації країн ЄС відіграє їх відчуття приналежності до «Великої християнської спадщини» осередком якої є Святий Престол, а символом – Папа Римський (у цьому криється одна із причин неприйняття до «європейської сімї» мусульманської Туреччини).

Сьогодні питання впливу релігії на політику держави набуває для України особливої гостроти, оскільки:

• Україна не є монорелігійною державою. В ст..35 Конституції України зазначено, що: «кожен має…..свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [1].
• Проблема політично-релігійного впливу ускладнюється тим, що  що кожна релігійна сила має свої інтереси та цілі, свій ореол впливу.
• Релігійна роздробленість не дозволяє державі та Церкві втілювати ідею єдності. Класичною є ситуація, коли офіційна релігія підтримує державний апарат, проте така ситуація нездійснена в Україні. Візит московського патріарха Кирила у червні 2009 року проілюстрував ставлення найбільшої церковної громади (Православна Церква московського патріархату нараховує близько 11 334 громади За даними Державного комітету України у справах національностей та релігій на початок 2008 року) щодо дій уряду та прозахідної політичної стратегії.
• Зазначена вище полірелігійність України спричиняє до міжконфесійних конфронтацій, які поглиблюють суспільний розкол, оскільки в державі не спостерігається панування однієї Церкви або об’єднання Церков, які б користувалися переважною підтримкою суспільства та мали значний вплив на подальший суспільно-політичний розвиток.

Полiтики традиційно використовують  релiгiйнi організації у боротьбі за електорат, проте і Церква досить часто використовує політику у своїх цілях – не лише підтримує політичну силу, але й поширює свої вчення і відстоює свої цілі. Тобто, дві сили (політична та релігійна) є взаємокорисними одна для одної.

Суспiльна думка вбачає в Церквi соцiальну iнституцiю, що не несе вiдповiдальностi за дiяльнiсть держави й вiдповiдно, здатна розв’язати тi незлiченнi проблеми, що не пiд силу полiтичним режимам [9, с. 50].

З іншого боку, поліконфесійність України примушує політиків бути обережними щодо своїх офіційних релігійних поглядів, адже висловивши приналежність до однієї конфесії, він політик відверне від себе електорат, який належить релігійних організацій інших конфесій. Проте, «мода» на хрестові ходи, молитви на площах, проведення суспільних заходів, що освячуються представниками різних конфесій на підтримку різних політичних лідерів свідчить про тісну взаємодію політики та релігії. Такі факти свідчать про непублічні домовленості між Церквою та політичними партіями, що ж ще одним засобом впливу на внутрішньополітичеу ситуацію в Україні.

Вартий уваги той факт, що серед політично активних релiгiйних органiзацiй, які найбільше прагнуть вливати на виборців, опинилися найбільші православні церкви, що діють в Україні, — Українська православна церква Московського патрiархату та Українська православна церква Київського патрiархату. Церкви намагаються використовувати політичні сили для обмеження релiгiйної свободи й усунення конкурентiв. У цьому криється далеко не зацікавленість в духовному розвитку прихожан, а звичайний бізнес – кожна церква прагне буду монополістом, тобто отримати статус Єдиної державної Церкви.

Серед найбiльш полiтизованих в Українi релiгiйних органiзацiй експерти називають Українську православну церкву (Київського патрiархату), а серед iєрархiв – її главу Фiларета (Денисенко).

Патрiарх умiло поєднує роль служителя церкви й полiтика. Останнiм часом вiн став не лише визначним церковним дiячем, а й помiтною полiтичною фiгурою.

Глава Української православної церкви Московського патрiархату митрополит Володимир намагається вiдкрито не виступати на боцi тих чи iнших полiтичних сил. Проте повнiстю iзолюватися вiд полiтичних впливiв йому особисто й церквi, яку вiн очолює, не вдається.  Проте, цьогорічний візит до Києва московського патріарха Кирила та, зокрема, його виступи щодо «подолання суспільного розколу» шляхом єдиної «легітимної» Церкви московського патріархату, свідчать про використання Церкви як засобу зовнішнього впливу на внутрішньополітичну ситуацію.

Тандем політики та релігії, як показує історія та сучасність, є досить дієвим та взаємовигідним. Участь релігійних організацій у політичному житті визначається політичною ідеологією або ж об’єктивними обставинами їх функціонування. Звичною стала ситуація, коли релігійна організація відверто підтримує ту чи іншу політичну силу.

Про те,  що питання розподілу «мирського» та «духовного» не є принциповим для релігійних лідерів свідчить політизація релігії. Якщо ситуація  підтримки політичної сили є типовою для релігійних організацій, оскільки традиційно не будучи головними акторами політичних ігор, вони можуть виступати на боці політичної сили, то ситуація, коли релігійна сила перетворюється в політичну є певним «ноу-хау» для України. Свобода віросповідання проголошена в конституції України [1] та в Законі України Про свободу совісті та релігійні організації України [2] призвела до появи релігійно налаштованих політичних партій. Такими партіями є: Партія мусульман України, Партія християнсько-демократичний союз, Соціально-Християнська Партія, Українська християнсько-демократична партія тощо [8].

Проаналізувавши ситуацію, що склалася навколо політично-релігійних партій в Україні, варто відмітити, що жодна з них не відображає найбільш численні релігійні організації (Українську православну церкву Московського патрiархату та Українську православну церкву Київського патрiархату), такі партії не мають достатньої кількості прихильників для того, щоб перетворитися в потужні політичні суб’єкти в найближчому майбутньому. Тобто партії конфесійного спрямування не мають суттєвої підтримки ні від держави, ні від громади, проте факт їх існування є вагомим свідченням проникнення релігії в політичне життя.

Відповідно до законодавства України, у вже зазначеній 35 ст. КУ церква має бути недотичною із політикою, оскільки ці два інститути виконують взаємодоповнюючі, проте недотичні функції. Завданням релігії є розвиток духовності нації, тоді як завданням політики є створення ефективного державного апарату та захист  національних інтересів.

Церква може визначати свою роль тiльки в тому випадку, коли вона не є об’єктом полiтичних манiпуляцiй та iнструментом для досягнення полiтичних цiлей. Вона повинна мати можливiсть залишатися Церквою, а не спрямовувати силу релiгiйних вiдчуттiв у русло конфронтацiї та полiтичного протиборства.

Причини сьогоденної ситуації в питаннях взаємодії політики та релігії варто шукати в минулому. Як відомо, за часів Радянського союзу існувало відокремлення держави та релігії, що згодом спричинило атеїстичну налаштованість населення. Єдиною допустимою політичною та й, фактично, релігійною організацією в СРСР була Комуністична партія. За цих умов, досвіду партійної співпраці та релігійних організацій майже не було. Церква, хоча й існувала в ті роки майже напівлегально, проте суттєвого впливу на населення не робила. Отже, за роки радянського союзу не було вироблено легітимної практики співпраці партійних та релігійних організацій [6].

Проте, як показують факти, в сучасній України вплив Церкви, як сталого державного інституту більш потужний та глибинний, ніж вплив партій. Причиною цього є відсутність довіри населення до політичних партій і внутрішньополітична дестабілізація. Саме в такий час зростає роль релігійного чинника в житті суспільства, яка символізує духовні пошуки людини.  Як це не дивно, але саме в цей момент населення піддається впливу релігійно-політичної агітації. Для багатьох віруючих духовний наставник є найбільш авторитетною особою, чиї слова чи точка зору сприймається як єдино правильна. Саме цей вплив використовується при політичніх агітаціях.

Постає питання: чи є така політично-релігійна взаємодія легітимною? Частково, негативна відповідь на це питання зазначалася вище. Більше  того, при вивченні нормативних документів, що стосуються діяльності конфесій на території України, виявляється, що жоден документ не регламентує можливості участі релігійних організацій у політичному житті [7]. Отже, три найбільші релігійні організації є й найбільшими порушниками закону у парі із політичними лідерами, які намагаються здобути додаткові голоси електорату через духовні проповіді. Проте, в Українському законодавстві не розроблено й правовий механізм, який би регламентував взаємодію політичної та релігійної сфер, що призводить до хаосу у цій царині та не прогнозованості ситуації політично-релігійному житті або карний інструмент за релігійні порушення своєї компетенції.

Незважаючи на законодавче розділення конфесійного та політичного життя, рівень політизації релігії зростає. Це проявляється у комплектуванні органів місцевої виконавчої влади на релігійній основі. Наслідком цього є підтримка представниками владних структур одних конфесій та навмисне ігнорування інтересів інших. Також, до негативних наслідків політизації релігії в Україні можна віднести міжконфесійні протистояння. Причинами цього є майнові суперечності, надмірна політизація релігійної сфери, використання політичних організацій Церкви, як інструмент для досягнення цілей, відсутність конструктивного діалогу між релігійними лідерами.

Період ескалації релігійних конфронтацій є досить тривалим та стійким. Це спричиняє до перетворення її на дієвий метод політичної боротьби та впливу, оскільки релігійні мотиви впливають на свідомість електорату більше, ніж актуальні економічні та соціальні обіцянки.

Аналiз релiгiйної ситуацiї свiдчить, що при наявностi доброї волi церков i полiтичної волi державної влади негативнi тенденцiї церковно-релiгiйних процесiв можуть бути усуненi й Церква в Українi зможе вiдiгравати властиву їй роль могутньої iнституцiї громадянського суспiльства та його полiтичної системи.

Участь релiгiї в суспiльно-полiтичних процесах в Українi визначається активiзацiєю дiяльностi в державотворчому процесi (апеляцiя до iдеалiв демократiї, справедливостi, гуманiзму, виховання поваги до культури, мови українського народу) та зусиль у розв’язаннi мiжконфесiйних i мiжцерковних конфлiктiв, що мають неабиякий вплив на полiтичний клiмат України при орiєнтацiї на вирiшення актуальних проблем нацiонального рiвня таких як регламентацiя духовних i матерiальних запитiв людини, рух за екологiю, національну ідентифікацію.

Бiльш плiдному функцiонуванню релiгiї в українському суспiльствi буде сприяти:

• відсторонення релігійного фактору від процесу прийняття політичних рішень;
• свобода думки й совiстi, забезпечена незалежною від держави Церквою;
• вдосконалення законодавства стосовно свобод релігій та покарання релігійних лідерів за втручання у політику;

• втiлення лояльного ставлення церков до української державностi, української громадськостi;
• вiдокремлення церкви вiд будь-якої полiтичної влади та соцiальної суспiльної системи;
• подолання дестабiлiзуючих впливiв церкви на суспiльство, деполiтизацiя релiгiйного середовища;
• вiдмова церкви вiд державних привiлеїв та використання у власних цiлях державної влади [4].

Зростаюча полiтична активнiсть релiгiї та її iнститутiв за вiдсутностi стримуючих важелiв з боку держави може призвести до серйозних ексцесiв, оскiльки релiгiйнi почуття надiленi великою вибухонебезпечною силою, особливо якщо ця сила спрямовується в русло протистояння та конфронтацiї.

Говорячи про небезпечність політизації релігії в контексті внутрішньої політики та національної безпеки, ми можемо виділити наступні загрози:

• порушення чинного законодавства про релiгiю та церкву, зокрема таких його основоположних принципiв, як вiдокремлення церкви вiд держави, рiвнiсть релiгiй перед законом, невтручання релiгiйних органiзацiй у вибори на боцi тих чи iнших полiтичних сил;
• посилення соцiальної напруги у суспільному протистоянні як на полiтичному, так i на релiгiйному ґрунтi, живити мiжцерковнi конфлiкти, якими ще й досi охоплено в Українi чимало населених пунктiв;
• перенесення партiйно-полiтичної та релiгiйної конфронтацiї на етнонацiональний ґрунт, виникнення етнонацiональних конфлiктiв, що, як свiдчить досвiд деяких країн, є затяжними й небезпечними за своїми наслiдками;
• посилювати процес регiоналiзацiї України, що загрожує її територiальнiй цiлiсностi;
• вiдсутнiсть злагоди мiж полiтичними та релiгiйними лiдерами дає можливiсть урядам i церквам iнших країн втручатися у внутрiшнi справи України й у справи окремих вiруючих iз максимальною вигодою для себе [5].

Отже, Церква, хоча й має користь від участі у політичному житті, все-таки є об’єктом політичних маніпуляцій. Із втручанням у політичні конфронтації, її авторитет та вплив на населення знижується. Надійність та стабільність становища Церкви у суспільстві прямо пропорційна її віддаленості від політики. Водночас, духовні лідери не мають бути відірвані від інтересів народу, оскільки це автоматично призведе до релігійного вакууму, який згодом переросте в суспільний.

Проте, в контексті заданої теми варто розглянути й інший можливий сценарій розвитку взаємовіднисин держави та релігії, який заключається у тому, що для України найбільш сприятливою була б ситуація наявності однієї Церкви, яка виконувала б консолідуючу функцію в суспільстві. Релігійна організація має існувати самостійно від держави, проте водночас бути одним із її інститутів впливу, авторитет якого не змінюється зі зміною влади. Така ситуація вимагає перегляду положень Конституції України та вдосконалення інших нормативно-правових документів стосовно релігійно-політичної взаємодії. Проте така релігійна «монополізація» стане причиною серйозної суспільної конфронтації, адже взаємопідтримка церков  та політичних сил є вже усталеною та традиційною, хоча й нелегітимною. Наприклад, відкрита співпраця Київського патріарха Філарета та президента Ющенка В. А. є загальновідомою, Партія Регіонів традиційно користується підтримкою Церкви Московського патріархату, у своїй виборчій програмі Яценюк А. В. відкрито прописує створення єдиної Соборної Церкви в Україні (очевидно, використовуючи історичний досвід англійського монарха Генріха VII). Зрозуміло, що зацікавлені в конкретних політичних силах, політики всіляко протидіятимуть релігійній монополізації та наданню статусу одній Церкві статусу державної, залишивши інші релігійні сили ні з чим. Хоча Україна є переважно мононаціональною державою, проте релігійні традиції в населення є різними. При виборі (чи створені) державної релігії остання має задовольняти інтереси всього віруючого населення. Функціонування такої Церкви потребує значної інформаційної, фінансової, соціальної підтримки з боку державного апарату.

Висновки

Із вище зазначеного стає очевидна специфiка сучасних взаємовiдносин релiгiї та полiтики в Українi, яка визначається двома взаємопов’язаними тенденцiями: глибока полiтизацiя церковного життя, яка обумовлена головним чином зростаючим рiвнем полiтичної активностi всього населення та не менш глибока релiгiзацiя полiтичного процесу.

Тобто зв’язок полiтики з релiгiєю в умовах сучасних суспiльно-полiтичних та конфесiйних реалiй в Українi, з одного боку, веде до посилення полiтичного й мiжцерковного протистояння та зводить нанiвець iнтеграцiйнi можливостi релiгiї в суспiльствi. З iншого боку, полiтизацiя релiгiї дає можливiсть вiруючим та духiвництву рiзних конфесiй прилучатися до розбудови Української держави, вiдродження духовностi та моральностi. В умовах полiконфесiйностi релiгiя намагається вiдiгравати консолiдуючу роль шляхом екуменiзму, тобто єднання зусиль усiх конфесiй в Українi для досягнення певних суспiльних i полiтичних цiлей.

У суспільно-політичному житті сучасної Україні спостерігається чимало фактів, які підтверджують наявність тенденції щодо сакралiзації (клерікализації) політики, яка обумовлюється релігійною спрямованістю політичних процесів у сучасній Україні пов’язана з декларацією політичними партіями та блоками релігійних цінностей, позапублічними домовленостями політичних та релігійних організацій, створенням політичних партій релігійного спрямування, персональною участю відомих діячів Церкви в діяльності органiв мiсцевого самоврядування.

Запобіжним заходом щодо подальшого проникнення релігії в політику має стати створення правового механізму для стримування злиття політичної та релігійної сфер шляхом вдосконалення законодавства України.

Джерела

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — N 30, ст. 141.
   1. Закон України Про свободу совісті та релігійні організації України // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1991. — N 25, ст. 283.
      1. Державна статистика релігій в Україні // https://www.risu.org. ua/text/2008ua. xls
      2. Єленський В. Релiгiя, демократизацiя та суспiльний розвиток в Українi // Релiгiя i суспiльство в Українi: фактори змiн. – К.Б.И., 1998. – С. 31-47.
      3. Єленський В., Перебенсюк К. Релiгiя. Церква. Молодь. – К.: А.Л.Д., 1996. – 160 с.
      4. Никитина А.Г. Политизация религии // Вопросы философии. – 1994. – № 3. – С. 173-179.
   2. Кудояр О. М. Релігія та її місце в політичній системі незалежної України: Автореф. дис… канд. філос. наук. — Донецьк, 2003.
   3. Перелік політичних партій в Україні// https://www. minjust. gov. ua/0/499
      1. Шведов В. Религия и политика // Международная жизнь. – 1992. – № 5. – С. 48-59.