Духовна руїна Іркліївського краю

Надзвичайно цікаві дані з історії духовного життя Чорнобаївщини залишив сільський історик із затопленого водами Дніпра села Мойсенці колишнього Іркліївського району Костянтин Кушнір-Марченко (1877-1958).

Цей спочатку простий селянин, а потім священик, який закінчив лише початкове народне училище, підтримував зв’язки з провідними українськими академічними інститутами, а його записи зберігаються в особовому фонді Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського.

Саме в архівних фондах головної бібліотеки країни з цими нотатками працював уродженець Ірклієва, а нині киянин Михайло Мацько. Михайло Васильович, незважаючи на похилий вік, часто буває на своїй малій батьківщині. Під час одного з приїздів він побував у редакції нашої газети – приніс для публікації деякі виписки із нотаток Костянтина Федоровича.

У записах Кушніра-Марченка, якими поділився з "Прес-Центром" Михайло Васильович, можна знайти справжні перлини історичних знань про наддніпрянські села Чорнобаївщини, заселені ще у XVII столітті переселенцями з Волині, Поділля, Київщини... Та особливе значення, напевно, має хроніка духовного життя Іркліївського краю 1920-1930-х, яку Костянтин Федорович вів за власними спостереженнями.

Вражає не лише регулярність і ретельність, а й дивовижна сміливість, із якими простий селянин замальовував на папері страшну картину руйнування церкви і церковного життя у рідному краї. Втім, судіть самі...

Про церкви і духовне життя Іркліївщини в минулому

"Соціальна революція не пошкодувала за народні копійки збудованих церков", – пише Костянтин Кушнір-Марченко. Причиську Іркліївську було закрито в 1929 році. "Простояла весь 1930 рік, а осінню 1931 року дрібне начиння прибрали, а іконостас ще стояв, насипали кукурудзу нового урожаю з Іркліївського колгоспу, і машини ручні лущили там кукурудзу... Дзвони у вересні зняті і відвезені в Золотоношу в утильсировину. Весною 1933 року церкву розібрали, з дерева на тім місці збудували пожежний сарай з вишкою-баштою. З решти дощок збудовано на базарній площі просторий відхідник, та по Ірклієві погородили садиби від вулиці, "де поселились радянські начальники", замерли церкви, попи мруть", – пише Кушнір-Марченко. Миколаївська церква стояла в Ірклієві за річкою, на гарному високому місці. В 1901 році її оновили, а у 1931 – переробили на районний клуб. У 1933 році розібрали й дзвіницю, збудовану ще 1834 року.

"1922, новий рік. Рідко де горіли каганці, а ще рідше світилися перед Богом лампадки, бо олії зовсім немає, а олива була в лавці по сорок тисяч рублів фунт, – нотує селянин. – Хай Бог звиняє довгу і важку нашу революцію. Везу продналог, жінка і діти плакали, а мені як було? Що тепер їсти?"

"9 лютого 1922 року. Священик відслужив і відмовляється бути священиком, не може уплатити податку. Просить людей допомогти, платіж 120 пудів".

"16 лютого 1922 року. Крадіжки хліба, обмін одежі на їжу, могутній цар – голод, що день, то дужче. Притискає людей голодуванням, люди різного віку полізли по хатах з проханням шматка хліба."

"27 березня 1922 року. Якийсь Корявкін, присланий із Росії, із Петрограда, організував комсомол, комнезам, – записує далі Кушнір-Марченко. – "Вы любите землю и скотину, дайте и тому, кто дал тебе, кто помог тебе взять землю – красноармейцу!" Так у вічі дорікав та глумився".

Коли місцева влада постановила забрати з церкви одну срібну чашу, люди почали збирати по срібняку, щоб не віддавати її. Кушнір-Марченко нотує слова людей: "У нас свій голод, нічого не зможемо віддати чужим".

"1923 рік. Збори, лекція "Про Бога, що його давно ніде немає". Біблію ганьбили, що це книга протиріч".

"13 лютого 1923 року. Створено Іркліївський район з волостей: Іркліївської, Васютинської, Мельниківської, – нотує селянин. І додає: – Зглянься, Боже, на свій гарний справний дім – церкву в наших селах!"

"1924 рік. Найгірше справа з податком. Трійки губернські, окружні, районні, на селі і по кутках, по сотнях, налягли на селян сердешних. Давай! Хоч і не маєш нічого – давай. Перший строк пропустив – одежу забирають, викупай, торгувать нічим, скотина дешева".

"1925 рік... Пропонують переселятися з села в Херсонську, Катеринославську, Поволжя, Сибір."

"Скрізь поголовно пияцтво молодих і старих. Батько Тарасенко побив сина безжально, ціпком, за пияцтво".

"Був у Москві, слухав лекцію по колективізації. І "руські", і "хохли" – всі проти колективізації".

"Свято теплого Олексія. Схід комітету незалежних селян, бідноти. Вимагалося з селян 210 пудів хліба... Мусимо зменшити їсти. Що буде далі? Трьох призначено на виселення з України, за недовиконання хлібоздачі. На базарі хліба немає. З району прибігло, щоб ще добавити хлібоздачу, ударно взяти з села... До села прибув трактор "Фордзон". Почалося стягнення "лишків" хліба у куркулів".

"22 травня 1929 року. Гребінський священик Якубовський, молодий, 25 років, обібраний заготкомісією до котьолка, пішов з попадею пішки на Черкаси, і на мосту, через перила, пірнув з мосту у воду. Попадю люди утримали", – нотує Кушнір-Марченко страшні реалії колективізації.

"Перед Тройцею в церквах по всіх селах не служили, бо наклали хлібозаготовку на попів, то вони відмовлялися служити, церкви гуляли."

"Люди пишуться в колгосп. Які будуть результати – невідомо, може, зовсім не такі, як обіцяють".

"1929 рік, жовтень. Хоронять Масоху Дмитриху – померла з переляку, бо її хату продали як "розкуркулену".

"На церковних воротах зняли ікони і хреста, повісили великий червоний флаг та Леніна. Враження змінилося, не лише до церкви, а й до тих, хто перебудовував село. Кушніра як "бувшого", призначили комірником. Сиджу в церкві в шапці, приймаю і записую пашню. Куди дінешся?"

"1930 рік, 20 січня. Неділя. Ніде не чути дзвонів. Голова Мойсенської сільради Чорновіл на зборах зачитав список усіх розкуркулених селян – 25 сімей, в тому числі попа Орду, Ільницьких, Михновських. "Кого ще, кажіть, по-більшовицьки добавимо". Люди унишкли – кожен боявся, щоб не його, трусилися за себе."

"Біля сільради вози – когось вивозять з села, повезли на Ірклій Якова Орду як попа... З 10-ї години ночі по всьому селу Мойсенці почалося переселення кулаків".

"У Старому Ковраї з’явилася "ікона Богородиці" на тополі, тисячі ходили дивитись. Комсомольці зрізали ту тополю."

"Жінки нападали на владу за церкву. Середа страсна... До сільради, в наступ за церкву баби йшли як на боротьбу за церкву з владою. Наступали. Сільрадівські керівники визвали по телефону з району міліцію. Старший міліцай і секретар райпарткому нічого не допомогли, жінки ставали все зліші, наступали, особливо Ганна Мартирієвна. "Дайте нам церкву к святкам". Влада без бою здала позицію, задовольнили жіночу масу, трудящу, обіжену. Як арештувати їх, то чоловіки покинуть роботу в полі, посів зірвуть. А куди подіти посівматеріал з церкви? Жінки і дівки набирали зерно на підводи, вивезли 340 пудів... Для служіння в церкві треба оплатити гербовий збір – 100 рублів, знайти попа і дзвони. Плакали сердешні баби в церкві, лизали запилені образи, били поклони, нічого не помагало. Головна чоловіча сила в степу. Пішли в Бузьківську церкву. Церква відкрита, попа немає. Представників влади жінки гарно посіпали, і вони втекли. Он яка суцільна, бо без згоди селян писана колективізація. Які з того наслідки?"

"1931 рік... Іван Махтеїв установив у себе радіо, вперше."

"Другий день Великодня, вже люди більше кажуть "здрастуй", а менше "Христос Воскрес".

"14 серпня. Свято Маковія. Церкви у Ірклієві закриті. В Пречистенській хліб засипали, у Миколаївській іконостас пхнули, Троїцька ще ціла. Дзвони скрізь познімали, продали".

"Листопад... Моя доля на волоску, почав сам себе розкуркулювать".

"Прибув з району Орлов, нова зустрічна контрактація.., вивезти негайно. Були голоси, що ми вже голодні, а їм не вірили. Весь день набирали вози на Черкаси з пашнею".

"9 січня 1932 року. Загальні збори. Був з району якись Самохвалов – нада сознатєльно наполягти і взискать недобраний хліб, до 10 січня, себто за 1 день. Вечером куткові збори, одноосібників по одиночці допитували, скільки дасть хліба. Зрозуміло, що у всіх немає".

"Лютий. На зборах проголосували про виселення К.Ф. Кушніра-Марченка з сім’єю з хати і села. Найняв сани, із деякими речами, з дружиною і дочками, поїхав до сина, який учителював у Олександрії. Потім сам поїхав до Києва працювати в архівах, вивчати історичні матеріали своєї любої Іркліївщини".

У січні 1933 року, після поневірянь по різних місцях України, Кушнір-Марченко повернувся в рідне село. Проживати тут дозволили, але хату не повернули. Влаштувався теслею в радгосп у Старому Ковраї, згодом придбав собі хатину. У війну на території Іркліївщини з’явилися церкви, але священиків бракувало, і у 1946 році на священика села Митьки висвятили Костянтина Кушніра-Марченка...