Лесь Герасимчук: Політику треба залишити для політиків. Культура – не політика

Чому гуманітарний простір так і залишився в Україні простором розбрату?

Ми можемо зібрати при одному столі чи в одній студії людей, які всі розуми поїли, людей вироблених у своїх ідеях і прямуваннях та почути від них низку виболених гуманітарних візій, ще й підігрітих важливістю й обраністю кожного в своїх царинах гурту. Що далі з цим почати? Укласти думу про культуру давню й сьогочасну? Тільки й того, бо за умов політичного розгардіяшу й розмитості уяви про шляхи державного поступу на більше годі сподіватись…

В СРСР, у добу диктатури пролетаріату, більшовики в царині гуманітарної культури опікувались двома напрямами: 1 – культурне будівництво, тобто створення вогнищ культури, де плекалася нова історична спільнота людей (гомо совєтікус) і виховувались люди в дусі любові до проводу КПРС і морального кодексу будівника комунізму; 2 – політика партії гегемонів у галузі культури як галузь більшовицької ідеології, скерована на гартування свідомих борців за ідеї чергового політбюро та висування на передову бійців ідеологічного фронту і вітчизни повпредів (членів так званих творчих спілок). Ця структура діяльності спиралася на систему заохочень і репресій, на чому зосереджувалася діяльність каральних організацій.

Ця схема виправдовувала себе упродовж десятиріч. З початком гаданої незалежності вона не відмерла, а лишень змінила «форми й методи» діяльності відповідальних за неї людей. Культурне будівництво поміняли частково на культове з політичним підтекстом і частково на розважальне в бізнесово вигідних районах, де під виглядом вестернізації звичаїв відбувається зомбування населення й де проквітає криміналітет. На зміну політбюро прийшли політтехнологічні угруповання, переважно пов’язані з тими ж перелицьованими спецслужбами, які займаються обробкою населення для цюхвилинних цілей перманентних виборів або підтримки рішенців кластерів політичного впливу.

В обох випадках не йшлося і не йдеться про культуру в її властивому значенні як сфери діяльності вільного людського духу. Ту культуру настільки у нас занедбали, що видатні професіонали часом не тямлять, про віщо йдеться. Так, ще рік тому один високий посадовець казав: «У Британській енциклопедії визначення гуманітарної політики подається як внутрішній світ людини, її інтелектуальні здібності, культура та способи вираження». На запит «humanitarian policy» сайт https://www.britannica.com жодної подібної відповіді не подає. А назагал в англомовному світі термін гуманітарна політика стосується державної політики в галузі надання гуманітарної допомоги постраждалим у широкому світі.

Натомість про все те, про що сказав посадовець, йдеться в нових і старих академічних словниках української мови, але, знову ж таки, не в контексті політики, а в контексті духовності та культури. Проте, мовні словники, відповідаючи на питання «що це таке?», не розкривають, відповідно, ні філософського, ні культурологічного змісту того, про що саме йдеться. Культура як певний, особливий (екстрапольований) набір стрижневих ідей стосується самої сутності характеристик етносу або консолідованого суперетносу (наприклад російського або китайського). Україна як поліетнічне утворення досі не є консолідованим суперетнічним утворенням, про що свідчить фактична ситуація з міжетнічними стосунками в державі, які використовуються саме в політичних маніпуляціях, передусім Партією регіонів і «Свободою». Саме з цієї причини, щойно починається політичне планування культурного розвою в країні, виграє одна група і програє інша, – залежно від поточної політичної ситуації.

Тим часом, «культура» формується не в рамцях того чи іншого режиму, а в рамцях історичного побуту, який обчислюється сторіччями і тисячоліттями. А що нинішня влада доки не збирається будувати нову тисячолітню державу, доведеться звернутися до культур тих етносів і субетносів, що склалася протягом достатньо тривалого історичного процесу. Влада має не модифікувати культурні процеси, а просто сприяти зручнішій і спокійнішій міжкультурній взаємодії, перебираючи досвід Европи, яка вже втомилася від невдалого досвіду з мультикультуралізмом.

Що може зупинити занепад і розкол в українському суспільстві, перекроювання історичної пам`яті, розпалювання ворожості на мовному, культурному чи релігійному ґрунті? Хто має це робити?

За нинішнього стану української цивілізації, ми переживаємо надзвичайно складний час зміни культурних кодів, віртуалізації засновків етики й моралі, кардинальної зміни філософських і світоглядних координат, зміни фреймів у соціальних кластерах… Історичній переоцінці підлягають самі визначення етносу, суперетносу, екзистенційне призначення людини, характеру й валоризації її діяльності в постґлобалізаційному світі. На цьому щаблі саме політичне втручання тієї чи іншої влади, а отже інтересів однієї групи проти інтересів іншої групи чи груп, в об’єктивні процеси міжкультурного розвою може призвести до загострення й без того непростих конфліктів або, навіть, до химеризації (термін Гумільова) окремих субетнічних утворень.

Роль влади має полягати не у «втручанні», а в максимальному збереженні й підтримці цивілізаційних проявів культури наявних у державі етносів і субетносів. Це означає:

Вся дотеперішня історія самих етносів і субетносів та їхніх стосунків між собою вилучається з політичного обігу й віддається до відання гуманітарних інститутів, яким потрібно буде ще чимало попрацювати, аби випрацювати більш-менш зрозумілу концепцію нашої минувшини.

Влада оптимізує і підтримує національні архіви, музеї, театри, оркестри, пам’ятки, дослідні установи, інтелектуальні центри, як от національні книгозбірні та центри накопичення гуманітарної інформації в електронному вигляді, основні навчальні заклади, які забезпечуватимуть виконання держзамовлення, інфраструктуру зв’язку для цих цілей, бере участь у міжнародних і міждержавних гуманітарних проектах, як от за програмами ООН і ЮНЕСКО, фінансує національні гуманітарні свята та ювілеї, фестивалі державного значення (наприклад міжнародні мистецькі конкурси), повністю перебирає на себе діяльність дитячих і юнацьких гуманітарних установ¹.

Всі згадані установи категорично деполітизуються й захищаються від втручання чиновництва на різних щаблях державного управління. Завдання чиновника – знаходити шляхи забезпечення функціонування систем, а не диктувати, де і яку картину вішати, яку виставу дозволяти або трактувати літературні чи історичні концепції, кого й на який конкурс посилати.

Національними преміями й нагородами мають займатися не чиновники, а відповідні національні фонди, а решту премій та нагород повинні визначати громадські організації належного рівня.

Держава не повинна втручатись у сферу діяльності тих чи інших конфесій. У нас церква відокремлена від держави, а віра кожної людини – справа інтимна, і чиновникам та політикам треба заборонити заробляти на святенництві своєму політичний капітал. І ЗМІ, що існують на гроші всіх податкодавців, не повинні вибудовувати політичні події на спілкуванні людини з Богом у тому чи іншому храмі. Водночас у цій справі слід зробити одне дуже важливе застереження: не втручаючись у церковні справи, ритуали й тексти, держава повинна забезпечити представникам інших культурних традицій вільний доступ до історичних текстів і архівів, які використовуються різними, часом навіть ворогуючими конфесіями. Для церковних цілей інтерпретація текстів вирішується церковними ієрархами, але вся державна спільнота не обмежується конфесійними об’єднаннями. А тим часом у нас за всю історію не з’явилося зведення академічних видань біблійних і довкола біблійних, ісламських та інших текстів, котрі лежать в основі більшості фундаментальних понять у галузі мистецтв, юриспруденції, державотворення тощо.

Багато конфліктів, наприклад, котрі з’являються у нас у міжконфесійній чи, скажімо, історичній царині, розв’язуються сьогодні доволі просто. Приклади можна знайти в працях Дейвіса з історії Европи чи Польщі: це «гіпертекстові» твори, в яких своє знаходять люди ріжних поглядів. Зробити це в електронному вигляді взагалі елементарно. Де електронні підручники, які з таким запалом анонсували Ющенко й Табачник? Трактування Другої світової війни, котра так оприкрилась нашому одіозному міністрові, цілком можна викласти у вигляді гіпертексту, як це зроблено багатьма мовами в Інтернеті, і кожний розумний юнак і дорослий вибере те, що відповідає його розумовим здібностям, вихованню, життєвим уявленням. І претензії тоді можна буде висловлювати лише до якості роботи програми, а не відповідного вченого міністра. Те саме і з біблійними книжками, котрі мусить знати кожна культурна людина, а не лише прихильник того чи іншого віровизнання.

Для державного будівництва надзвичайно важливо, щоб відновилася і оновилася робота гуманітарних позашкільних закладів, бо це, з одного боку, допоможе розвантажити шкільну програму, а з другого – скерує юний розум не на паскудну попсу блатного радіо чи субкультуру вулиці, а на створені людиною шедеври. Дозволить вдосконалювати тіло у класичних вправах балету, а не на прикладах африканських танців чи витребеньок з американського шоубізу. Юнакам потрібен не стільки шлях до зірок, скільки виховання культури мислення і творчості.

І насамкінець моїх принагідних міркувань хотілося б ще раз підкреслити, що не політика нам потрібна, а збереження культури і створення сприятливих умов для її розвитку. Може, це потягне за собою управлінські реорганізації, але справи однаково не міняє: нехай фахівці сперечаються на своїх катедрах, а нам треба зберегти й передати у спадок набуток тисячоліть. І для цього ми наймаємо на виборах керівників держави, котрі призначають чиновників не для політичних розбірок, а для плекання, зокрема, нашої культури.

1^ Це доволі приблизний перелік. Загальну схему належить продумати докладніше. Деякі елементи її у віддаленій перспективі, коли заможність нашого суспільства наблизиться до рівня благобуту розвинених світових держав, зможуть перейти у відання фондів, громад, працювати на власному розрахунку тощо. 

dialogs.org.ua