Ярослав Скіра: «Не можна нав’язувати екуменізм»

Дехто може закинути, що екуменізм – це «мертва справа», пусті балачки, які не передбачають нічого конкретного. З такою думкою не варто погоджуватися. Адже з досвіду відомо, яким сильним та плідним є цей діалог. Екуменізм – це рух всередині людської душі, який зближує із Богом та світом. Про кроки розвитку екуменізму в Торонто і те, як цей рух об’єднує українську діаспору, розповідає Ярослав Скіра із Торонтської школи богослов’я у Канаді.

– Якими, на Вашу думку, пане Ярославе, повинні бути екуменічні взаємини та які їх ознаки?

– Головна мета екуменічного руху – це єдність в Ісусі Христі. Для кожної людини важливо під час навернення, обоження поступово наближатися до Христа. Так само екуменічний рух робить кроки до зближення в Христі. Певною мірою така близькість існує між католиками та православними. Це найбільший крок сьогодні. Як виявити таку єдність? По-перше, ми маємо відкривати один одного,  говорити щиро одні з одними. Найбільший бар’єр – це непорозуміння, яке зумовлює страх, боязнь до іншого, коли ти не знаєш іншої людини. Саме під час спілкування відбувається пізнання. Можна, справді розгледіти, пізнати в іншій особі Христа – так відбувається зближення.  Але насамперед воно відбувається в Ісусі Христі.

Тому на початку надзвичайно важливим є спілкування, ділення думками. Згодом – спільна молитва. А найвищим виявом єдності є сопричастя. Аналогією цього може бути особисте обоження, те, як ми самі зростаємо у нашій вірі, наближаємося до Христа. Греки це називають «теозис», стати святим,  подібним до Бога. Тому, якщо людина росте у своїй вірі, то і екуменічний рух буде поступово зростати.

– Провадити екуменізм – чудова ідея, але словами робити це легше, ніж ділом. Які є способи втілити екуменізм у життя?

– Не можна нав’язувати екуменізм, тому що існує біль від непорозумінь між однією та іншою особою. Але з часом біль повинен минути. Між греко-католиками і православними існує рана. Цією раною є Берестейська унія. Для православних ця тема болісна, але греко-католики не хотіли цим їх зневажити. Мусить загоїтися пам’ять – це перша умова для розмови.

У Канаді екуменізм – простіша справа. Українці – православні чи католики – всі живуть разом. Культура єднає нас. Легше також вести діалог, бо маємо єдність на культурному рівні, і нам не заважає політика. Ми в меншості, тому тримаємося гуртом. Мусимо спілкуватися один із одним. Коли люди краще пізнають одні одних, шанують, то наближаються до любові та діалогу.

Способи, які сприяють єдності – це спілкування, молитва, а також святкування пам’ятних дат, ювілеїв. Наприклад, відзначення 1000-ліття християнства. У Канаді православні та католики молилися разом не Божественну літургію, а лише акафіст. Але уявіть собі, що в 1988 році це ще не було проблемою. В Канаді також не є проблемою шлюб між православними і католиками, адже віра одна і та сама в обох церквах, хоча немає повної єдності. Можна спостерігати за іншою традицією, однак зберігати свою спадщину.

Пізніше потрібно обговорювати ті теми, які не є болісними і вказують на нашу єдність. Коли матимемо основу для наших діалогів, то буде змога розвивати екуменізм. Можливо, під час діалогу прийде час, коли потрібно буде говорити про болісні моменти з історії чи сьогодення. Треба розуміти, що існують рани між нами. Сьогодні непорозуміння виникають через храми, навіть, між самими православними. А має бути порозуміння між собою – міжправославний екуменізм. Інколи наводжу таку аналогію: «життя одруженого чоловіка». Чоловік та жінка живуть разом, є між ними велика згода, а часом незгода. І треба обговорити, яка причина незгоди, та яким способом подолати непорозуміння. Щоб це зробити, треба повернутися до тієї згоди, яка була на початку. А це любов один до одного та любов до Бога.

– Екуменізм передбачає не лише міжконфесійний діалог, а також міжрелігійний. Як Ви вважаєте, з якою релігією греко-католикам найпростіше вести діалог, а з якою найскладніше?

– У деяких українців є проблема з євреями – такий собі антиюдаїзм. Маємо вийти за межі антисемітизму, думати більше на рівні віри.

Про єдиного Бога легше говорити із євреями та мусульманами. Щодо молитви, саморозуміння особи, коли вона відкривається до Бога, то, можливо, легше говорити із буддистами. Взірцем може бути Ісусова молитва Григорія Палами, коли тіло молиться разом: словом і серцем. Особа цілісно молиться Богові, а не лише розум. Буддизм має ті самі принципи. Спільним виявляється підхід до молитви.

А от важче говорити із тими релігіями, які не розуміють чи не визнають, що Ісус – Син Божий. Наприклад, іслам вважає втіленням Божим не Ісуса, а Коран. Це для них слово Боже, яке прийшло і перебуває між людьми. Отже, нам важко порозумітися, зрозуміти те, що вони шанують книгу так, як ми – Ісуса. Коран в ісламі – це тайна, як причастя для християнина.

У нас є меноніти або анабаптисти, тобто ті, що вважають своїм хрещенням віру. Єдність із ними на тому рівні, що ми разом проти ідей, які ведуть до вбивства чи війни. Немає порозуміння щодо причастя, структури літургії.

– Як відбувається екуменічний діалог в Торонтській богословській школі?

– У тій школі, де викладаю, ведемо міжрелігійний діалог з євреями, мусульманами та буддистами. А також діалог із корінними жителями – індіанцями. Сьогодні в Канаді актуально проповідувати Євангеліє між індіанцями. Вони мають пошану до Всевишнього, хоча не знають імен – Бог Отець, Ісус, Святий Дух. У них є «поняття Божественного Духа», який для нас є Святим Духом. Їхня релігія також шанує природу. І на тому рівні можна починати діалог. Для нас символом Святого Духа є голуб, для індіанців – це орел. Але голуб – це лише символ. Виникає запитання, на якому рівні ми маємо із ними говорити, щоб переконати їх? Ми говоримо в світлі об’явлення.

У нас, у Саскатуні, є наукові дні для римо-католиків, українських греко-католиків, а також для індіанців, які теж є християнами, однак прагнуть поглибити свою віру. Вони шукають способи пізнання Бога, щоб якнайкраще переказати своїм людям про Бога, провести євангелізацію. Відбувається інкультурація, тобто вживають слова, символи, які належать до цієї культури. Мовне питання тут не виникає, а, радше, проблема символів, які мають особливе значення для індіанців.

– Розкажіть про екуменічне спілкування із власного досвіду?

– Я єдиний греко-католик, східний богослов у Торонтській школі богослов’я, живу між римо-католиками. Серед нас взаємна пошана. Вони вважають, що «мати когось із Сходу» дуже важливо. Як говорив Іван Павло ІІ: «Церква має дихати «двома легенями», – так і ми практикуємо. В Торонтській богословській школі, а їх є всього сім: три католицькі, дві протестантські та дві англіканські школи, спілкування відбувається на рівні вищих студій, тому, слухаємо один одного. Не через те, що ми такі добрі, а тому, що це наша потреба. Кожен із нас знає, що ми різні. Важливо, аби не було претензій, протиставлення, лише відкритість. Звідси те, про що ми говорили на початку. Єдність у Христі і любов один до одного.

– Чи виникає тепер у Торонто проблема прозелітизму?

– Такі явища в Торонто також є, але цьому не надають такого значення. У науковій сфері такої проблеми не існує. Головне – повага до інших, а прозелітизм – це щось дуже просте. Спілкування із вірними інших конфесій, релігій веде до поглиблення власної віри, відбувається самопізнання через іншу особу. Пам’ятаю Шевченкові слова: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Таким є наш підхід у школі.