Наталя Беліцер: Українській національній ідентичності загрожує продовження політики русифікації

Останній чемпіонат з футболу показав, що в українському суспільстві, хоч і розділеному за мовою, поглядами на історію та по області проживання, зростає запит на всеукраїнську ідентичність, запит на зв`язаність суспільства (social bond, social cohesion). Але чому в Україні національна ідентичність досі не стала системо- та країноутворюючої ідеєю, точкою опори модернізації?

«Національна» ідентичність має дві основні складові частини, тобто етнокультурну і громадянську. Зростання другого складника є надзвичайно важливим, бо існування держави фактично неможливе без самоідентифікації її громадян саме як осіб, що належать до цілісної спільноти – тобто, українського суспільства, об’єднаного громадянством України. Це поняття значно ширше, ніж етнокультурна ідентифікація, бо включає і тих, хто відрізняється від більшості етнічним походженням, мовою, віросповіданням тощо. Про те, що таке відчуття зростає, свідчить не тільки атмосфера футбольних змагань, а й результати регулярних соціологічних досліджень, і це є найважливішою запорукою того, що Україна з часом відбудеться як модерна європейська держава, яка обійматиме гідне місце серед інших європейських націй.

Стосовно ж етнокультурної ідентичності – тут ситуація складніша, бо історично існувало надто багато чинників, що потужно протидіяли її становленню і розвиткові. І здобутий нарешті, здавалося б, реальний шанс всебічної підтримки української ідентичності в суверенній українській державі реалізується дуже повільно і невпевнено, зокрема, внаслідок і тиску ззовні, і спротиву певних політичних сил всередині країни. У результаті перемоги, здобутої на виборах 2010 року, сформований ними уряд і парламентська більшість зробили чимало кроків у напрямку де-українізації України – зокрема, у мовній політиці та в галузі освіти.

Трансформація кореневої системи українства (село і його традиції вмирають, Україна - реципієнт глобального культурного продукту і т. д.) на тлі космополітизму еліти - це біда тільки України чи також і інших держав світу?

Важко погодитися з тезою щодо України як «реципієнта глобального культурного продукту», а також і з уявленням про «космополітизм еліти». Такий погляд був би виправданий у разі, якщо б в Україні домінувала англомовна – переважно американська – поп-культура, а «космополітизм» так званих «еліт» полягав у нехтуванні українським заради загальноєвропейських підходів та цінностей, або завдяки американським чи глобальним впливам. Саме такі тенденції викликають значну стурбованість багатьох сучасних європейських націй, і не тільки малих за чисельністю населення, а й таких, як Франція і Англія. Зокрема, в країнах Євросоюзу для протистояння подібним викликам глобалізації вживають доволі енергійних заходів для збереження й підтримки автентичних культур та мов навіть нечисленних етнічних груп; це відбувається і на рівні офіційної державної політики, і завдяки зусиллям громадянського суспільства. На збереження культурного розмаїття та етнокультурної ідентичності різних груп населення європейських країн спрямована низка міжнародних конвенцій та угод, а також рекомендації Ради Європи та ОБСЄ.

У нас же насправді зберігається зовсім інша тенденція: значна частина так званих «владних еліт» є зазвичай продовжувачами радянсько-імперських традицій «інтернаціоналізму», що сприймали прояви української ідентичності як «буржуазний націоналізм», а після дезінтеграції СРСР переорієнтувалися переважно чи виключно на Росію з її низькоякісною масовою культурою і вельми специфічною культурою політичною. І не в останню чергу це відбувається тому, що представники подібних «еліт» залишаються, інколи навіть вимушено, інтегрованими в російськомовний інформаційний простір, оскільки вони є зазвичай монолінгвами, тобто не володіють жодною іншою мовою окрім російської.

Сучасний капіталізм успішно стирає будь-які відмінності. І єдина культура, яку він, по суті, припускає, є культура консьюмеризму.

На мою думку, це твердження є занадто категоричним. Якщо відкинути звичні – і зазвичай застарілі – кліше (які часто-густо нав’язують читачеві сумнівні погляди та оцінки як «незаперечні істини») й натомість почати досліджувати й аналізувати процеси та явища, притаманні сучасному світові, почнуть виникати зовсім інші запитання. Наприклад:

- чи є успішною політика впровадження «аскетизму» (austerity) замість «консьюмеризму» для подолання кризових фінансово-економічних явищ у ЄС і, зокрема, в зоні Євро;

- наскільки ефективною виявилася пропаганда ідей збереження природних ресурсів – і навколишнього середовища узагалі – за рахунок, зокрема, застосування дорожчих, але енергозберігаючих технологій та відновлюваних енергоджерел;

- чи вдається досягти більшої солідарності та соціальної відповідальності між 27 національними державами – членами ЄС на рівні усього ЄС як цілісної системи тощо.

Що ж насправді відбувається з національними культурами в епоху глобалізації?

Вважаю, що провина глобалізації та «сучасного капіталізму» у «стиранні будь-яких відмінностей» є значно перебільшеною, принаймні стосовно України, а сам наголос на цих причинах – проявом певних стереотипів, які не надто точно відбивають сучасні реалії та тенденції у розвинених демократичних суспільствах. Вони хоча й вважаються «капіталістичними», але, водночас, реалізували на практиці багато елементів та ідей соціал-демократії. Наприклад, стосовно такого основоположного елементу національної культури, як мова, – варто уважно вивчити сучасний досвід відродження кельтських мов у Великобританії та Ірландії, чи поглянути, які міцні позиції займає нині каталонська мова в автономній провінції Іспанії (і це за відсутності власної державності!), чи дізнатися, яких успіхів досягли скандинавські країни Європи у відродженні мов та культур корінного народу саамі, які кілька десятиліть тому знаходилися на межі зникнення.

Тож чи винен «сучасний капіталізм», або процеси глобалізації, чи, може, МВФ або якась міжнародна корпорація у тому, що відбувається останнім часом з українською мовою та українською культурою? Навпаки, і спеціалізовані структури Ради Європи, і Верховний Комісар ОБСЄ з питань національних меншин піддавали серйозній критиці мовні законодавчі ініціативи сучасної влади не тільки тому, що вони надають усіляких переваг лише одній-єдиній мові, позбавляючи державної підтримки інші міноритарні мови, які потребують її найбільше, але й тому, що вони недостатньо захищали позиції державної української мови. То хто ж винен у ситуації, що склалася, хто несе відповідальність за черговий виток русифікації, зокрема, закриття українських шкіл – якась міжнародна структура чи інституція, чи власна влада разом з народом, який сам її обрав?

Таким чином, моя основна відповідь щодо загроз українській національній ідентичності полягає в тому, що насправді їй загрожує не глобалізація чи капіталізм з його консьюмерізмом (хоча потенційно і такі чинники можуть з часом відігравати певну негативну роль), а продовження політики русифікації. Це відбувається під тиском не тільки з боку Росії, а й у результаті свідомої політики керівництва країни при пасивному або навіть і позитивному ставленні до таких процесів значної частини населення, і нездатності ефективно протидіяти такій політиці внаслідок браку «критичної маси» опору тих, хто є носіями української і, водночас, європейської ідентичності.

dialogs.org.ua