Щоб розуміти, на що хворіє сучасне українське суспільство, треба вивчати недавнє минуле

Ми даремно перестали звертати увагу на твори класиків марксизму й засновників радянського режиму. Саме тепер, коли їх більше не сприймають як біблійні істини або ворожу пропаганду, варто задуматися над тим, чим був комунізм радянського зразка. Щоб розуміти, чим хворе сучасне українське суспільство, треба вивчати недавнє минуле.

Суспільство й держава, народ і влада — це взаємопов’язані, але різні поняття. Держава виростає із суспільства, щоб пом’якшувати наявні в ньому суперечності й захищати його від зовнішніх небезпек. На відміну від суспільства, яке складається із соціальних та етнонаціональних спільнот без внутрішнього кістяка, держава є ієрархізованою організацією. Вона керує суспільством за допомогою бюрократичного апарату, силових структур і органів пропаганди та виховання. Великий англійський історик Арнольд Тойнбі вважав, що динаміку історичного процесу можна визначити двома словами: виклик — відповідь. Гармонізовані відносини між суспільством і державою забезпечують відповідь на виклик. Коли ж між суспільством і державою виникають неподоланні суперечності, остання гине, а позбавлене захисної оболонки суспільство стає залежним від переможця, хай ким би він був — зовнішньою або внутрішньою силою. Взаємовідносини між суспільством і державою — це багатообіцяючий напрям у гуманітарних дослідженнях. Вони особливо корисні в країнах, де відбувається стрімка трансформація соціально-економічного ладу і суспільно-політичних відносин. Україна — одна з них.

Ми даремно перестали звертати увагу на твори класиків марксизму й засновників радянського режиму. Саме тепер, коли їх більше не сприймають як біблійні істини або ворожу пропаганду, варто задуматися над тим, чим був комунізм радянського зразка. Щоб розуміти, чим хворе сучасне українське суспільство, треба вивчати недавнє минуле.

1. ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ

Визначаючи характер держав, політологи поділили їх на традиційні, демократичні й авторитарні/тоталітарні. Традиційні держави існували від народження інституту державності до епохи буржуазних революцій. У новий і новітній часи відносини між державою та суспільством утратили характер патріархальності і стали здебільшого полярними. У демократичних країнах громадяни почали обирати органи влади на вільних виборах. І навпаки, у тоталітарних державах влада контролювала всі сфери життєдіяльності суспільства. Авторитаризм був перехідною формою, яка набувала різного вигляду — залежно від традицій і специфіки політичної ситуації.

Комуністичний лад прийнято вважати тоталітарним. Прагнення органів влади контролювати кожний крок і порух душі людини, політична та економічна залежність суспільства від держави не можуть бути оспореними. Залишається встановити, чому радянська влада виявилася здатною на масові репресії аж до геноциду, і з’ясувати, чому в мільйонів громадян є почуття ностальгії за радянським ладом. Поєднання таких протилежних явищ, як репресії і ностальгія, є нехарактерним для тоталітарного режиму. Мабуть, комуністична держава посідає окреме місце в типології держав.

Комуністи вважали радянський устрій «світлим майбутнім» для всього людства, а репресії списували на Й. Сталіна. Однак така аргументація — це піднесений до куба культ особи. Треба шукати причини інституційного характеру.

Взаємовідносини суспільства й держави в новітню епоху не вичерпувалися лише протилежними варіантами — демократичним (панування суспільства над державою) і тоталітарним (панування держави над суспільством). К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували, а В. Ленін і Й. Сталін реалізували принципово іншу форму суспільно-політичної системи — занурювання держави в суспільство. Щоб установити це, треба розглянути ленінську державу-комуну на тлі попередніх форм державності.

2. ТРАДИЦІЙНІ ДЕРЖАВИ

Перехід від привласнювального господарства (збиральництво, мисливство й полювання) до відтворювального (землеробство і тваринництво) є першою виробничою революцією. Відтворювальне господарювання відділило людину від тваринного світу. Первісну орду замінив родоплемінний колектив. Так з’явилося суспільство. Із його появою спільна власність родоплемінних колективів — природні ресурси — почала персоналізуватися. Виникнення приватної власності започаткувало соці альну диференціацію колективів. Так постала держава.

Племена, які об’єднувалися в державні союзи, діставали перевагу перед іншими в боротьбі за територію з її ресурсами. Із вождів племен виокремився монарх. Над селянами сформувалася ієрархічна надбудова з осіб, пов’язаних із функціонуванням держави.

Влада монарха випливала з факту володіння землею, яка раніше була спільною власністю родоплемінних колективів. Цю землю він віддавав у розпорядження особам, які виконували державні функції. Залежно від того, як натуральне господарство перетворювалося на товарне, а мануфактурне виробництво замінювалося машинним, роль монарха як носія державної влади послаблювалася. Його влада не поширювалася на ринковий обмін у таких формах, як на аграрну сферу, тому що товарно-грошовими відносинами не можна володіти, як землею. Тепер монарх мусив забезпечувати законність і порядок, яких вимагав безликий ринок, щоб мати змогу користуватися грошима — тим ресурсом, без якого його влада була примарною.

Людовику XIV, який керував Францією 72 роки, приписують фразу: «Держава — це я!» Вона відповідала ситуації в його часи. Але Людовик XVI поплатився життям за дії, які випливали з такого вислову. Його діяльність припала вже на іншу епоху — епоху буржуазних революцій.

3. «СУХИЙ ЗАЛИШОК» РЕВОЛЮЦІЙНОГО МАРКСИЗМУ

Із появою машинної індустрії суспільство зазнало кардинальних змін. Буржуазія і пролетаріат не нагадували соціальні стани аграрної епохи. На відміну від селян, роз’єднаних умовами виробництва, робітники об’єднувалися в колективи і могли згуртовано захищати свої права.

У лютому 1848 року, тобто напередодні буржуазних революцій 1848 — 1849 рр., у Лондоні з’явилася брошура К. Маркса і Ф. Енгельса «Маніфест Комуністичної партії». Молоді німецькі революціонери поспішили заявити в ній, що епоха буржуазних революцій залишилася позаду і на черзі — комуністичні революції. Суть комунізму вони характеризували коротко: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням — знищення приватної власності». Мету революції окреслювали також лаконічно: «Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб крок за кроком видерти з рук буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, організованої як керівний клас, і якнайшвидше збільшити суму продуктивних сил». У цій фразі вражає визначення держави: «пролетаріат, організований як керівний клас». Вражає тому, що ми знаємо: держава є частиною суспільства, але такою, яка відділилася від нього і здійснює керівництво ним «згори».

Наведені вище два вирази становили «сухий залишок» революційного марксизму. Механізм трансформації приватної власності у загальнонародну залишився в «Маніфесті» нерозкритим. Можна лише зрозуміти, що основоположники марксизму передбачали неминучість появи державної власності як перехідної від приватної до загальнонародної. Майбутнє людства вони пов’язували з поглиненням держави революційним пролетаріатом. Такий висновок знаходимо у праці Ф. Енгельса «Анти-Дюринг»: «Пролетаріат бере державну владу і перетворює засоби виробництва насамперед у державну власність. Але тим самим він знищує самого себе як пролетаріат, тим самим він знищує всі класові відмінності й класові протилежності, а разом з тим і державу як державу».

Отже, Маркс і Енгельс були переконані, що суспільство почне виконувати державні функції. Новий політичний устрій вони характеризували як диктатуру пролетаріату, тобто якісно відмінну від традиційної держави організацію робітників. Постійний опонент К. Маркса Михайло Бакунін намагався уявити собі це, але даремно: «Під яким кутом зору не подивимося на це питання, завжди маємо той самий результат: управління величезною більшістю народних мас із боку привілейованої меншості. Але цю меншість, кажуть марксисти, становитимуть робітники. Так, мабуть, колишні робітники, які, проте, коли стануть керівниками або представниками народу, більше не будуть робітниками».

Можна говорити про те, що націоналізована власність після «експропріації експропріаторів» ставала загальнонародною, тобто переходила в руки суспільства. Нації, суспільства і класи позбавлені «рук». Натомість держава, як і кожна інша ієрархізована структура, мала «руки», за допомогою яких здійснювала владу й володіла формально націоналізованою власністю.

Колосальний внесок основоположників марксизму в розуміння того, як функціонує сучасне їм суспільство, поставив лідера російських анархістів у програшне становище в полеміці з ними. Критика М. Бакуніна стосувалася не сучасності, а майбутнього. Коли нове покоління революціонерів озброїлося ідеями «Маніфесту Комуністичної партії» і поставило вимогу «експропріації експропріаторів» у практичну площину, його критику вже забули. Тепер ми заново вчитуємося в перестороги М. Бакуніна.

4. «УСЯ ВЛАДА — РАДАМ!»

Це гасло В. Ленін проголосив, коли приїхав з еміграції в революційну Росію. Він вимагав передати державну владу не своїй партії, а радам робітничих і солдатських депутатів, які навесні 1917 року почали виникати в країні. Ради контролювали суперники більшовиків — меншовики та есери. Але вони, як і більшовики, вимагали експропріації поміщиків і буржуазії. Тому вождь більшовиків був переконаний, що здобуде контроль над ними. І все ж залишається відкритим запитання: чому він поставив перед більшовиками завдання добитися передання влади радам?

Після революцій 1848 — 1849 рр. послідовники К. Маркса в Західній Європі відійшли від революційного марксизму і перетворилися на соціал-демократів. Натомість очолена В. Леніним частина російських марксистів узяла на озброєння революційний марксизм епохи «Маніфесту Комуністичної партії». У перших виступах після прибуття з еміграції Ленін ставив перед більшовиками завдання створити державу-комуну, державу комуни, державу озброєних робітників. Вона повинна була служити інструментом комуністичного будівництва. Хто стояв за нею, тримаючи в руках усі важелі управління? Що означало словосполучення «диктатура пролетаріату», сформульоване вперше в «Маніфесті»?

Озброєні робітники, якщо мова йде про робітничий клас, тобто про спільноту без внутрішнього кістяка, — це ще не держава. На відміну від К. Маркса і Ф. Енгельса, В. Ленін розумів цю істину. Робітничий клас він називав «класом у собі», який у власному середовищі міг виробити тільки тред-юніоністську свідомість. Перетворити його в «клас для себе», тобто перенести увагу із суто профспілкових вимог на політичні, могла, на його думку, тільки організація революціонерів. Авангардом робітничого класу Ленін називав свою партію, не визнаючи такої ролі навіть за однопартійцями-меншовиками.

Отже, під державою озброєних робітників насправді розуміли структуровану спільноту — партію більшовиків, а під диктатурою пролетаріату — диктатуру цієї партії. Фактично диктатуру мусили здійснювати вожді. Більшовики керувалися принципом «демократичного централізму», в основу якого закладали безумовну обов’язковість рішень вищих партійних органів для нижчих. В. Ленін невипадково називав виплекану ним організацію революціонерів «партією нового типу».

Будівники пірамід використовували для пересування кам’яних блоків великої ваги систему важелів. Маючи точку опори, можна було розвинути велике зусилля на довгому плечі важеля. Архімеду, як відомо, приписують вислів: «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю». «Партії нового типу» якраз і судилося перетворитися на такий важіль.

Проте однієї політичної партії було недостатньо, щоб впливати на великі маси людей. Між населенням і партією більшовиків мав з’явитися передаточний механізм, щоб виникла система взаємопов’язаних важелів. Таким механізмом, на думку В. Леніна, могли стати осередки самоорганізації робітничих мас, які вперше виникли під час революції 1905 — 1907 рр. і стали відомими під назвою рад робітничих депутатів.

У листопаді 1905 року вождь більшовиків написав статтю «Наші завдання і ради робітничих депутатів». Ленін підкреслив, що не бачить доцільності в тому, щоб Рада (мається на увазі Петербурзька рада робітничих депутатів) «примикала цілком до однієї якої-небудь партії». Він вважав «недоцільним вимагати від Ради робітничих депутатів прийняття соціал-демократичної програми і вступу до Російської соціал-демократичної робітничої партії». І найголовніше: Ленін вимагав вважати Петербурзьку раду зародком революційного уряду всієї Росії. Важко уявити собі, щоб він мав намір відсторонити свою партію від Ради, готової стати революційним урядом. Насправді він вважав систему рад владою, нерозривно поєднаною з диктатурою партії більшовиків. Як досягали нерозривності?

З одного боку, вимагали організаційно відділити ради від партії більшовиків. Із другого — треба було забезпечити цілковитий контроль за урядом з боку більшовиків. Це означало, що більшовики повинні були витіснити з рад конкуруючі партії й наповнити їх членами власної партії та співчуваючими. Унаслідок цього партія більшовиків мусила існувати у двох різних обличчях: як партія, яка здійснювала диктатуру вождів, і як ради, що мали всю повноту управлінської влади, але були позбавлені політичного значення. Це було справді геніальним рішенням, завдяки якому створювалася міцна влада, що проростала з народної товщі, була представлена обранцями із середовища самого народу й одночасно — цілком незалежною від народу.

5. ЗЛИТТЯ ДЕРЖАВИ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ

Зіставмо ті визначення держави після перемоги пролетарської революції, які належать К. Марксу і Ф. Енгельсу («держава, організована як панівний клас») або В. Леніну («держава озброєних робітників») із трактуванням комунізму в «Маніфесті Комуністичної партії» («комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності»). Згадаємо, що в Радянському Союзі злиденні залишки вільного ринку залишалися, та й то під маскувальним виглядом обміну предметами особистої власності у формі продовольчих базарів і промтоварних «товчків». Згадаймо також, що В. Ленін побудував таку систему влади, за якої диктатура компартійних вождів під маскувальним виразом «диктатури пролетаріату» наскрізь прошила народну товщу. Не дивно, що настала влада, за якої купка вождів могла з повним правом сказати: «Держава — це я!» Громадяни України повинні згадати, як вони тягали на першотравневих демонстраціях (навіть під час Чорнобильської катастрофи) портрети членів політбюро ЦК КПРС.

Які висновки можуть випливати з цих фактів? Установлення політичної, а після експропріації всіх засобів виробництва у членів суспільства — й економічної диктатури Кремля звузило поняття реальної влади до купки вождів (а в роки сталінщини — до однієї персони). Тільки вони височіли над суспільством. У самому ж суспільстві були одержавлені всі структури, які відповідали за функціонування його життєдіяльності. Це відбувалося шляхом їхньої вертикалізації на «принципах демократичного централізму» з одночасним знищенням непідконтрольних центру горизонтальних структур. Занурившись у суспільство, держава перетворила його на субстанцію, позбавлену власних органів чуття.

Радянська влада була народною в тому розумінні, що виростала з народу. Проте через систему взаємопоєднаних важелів вона підпорядковувалася виключно вождям. Ця влада контролювала десятки мільйонів громадян через «передавальні паси» (зовнішню партію, ради депутатів, комсомол, профспілки, комнезами тощо); мільйони людей самі виконували незначні управлінські або контрольні функції на виробництві; сотні тисяч працювали під примусом або за винагороду інформаторами в органах державної безпеки. Вожді нав’язували суспільству свою волю методами батога і пряника. Можна згадати Голодомор 1933 року, коли сотні тисяч голодних комнезамівців під керівництвом чекістів вилучили в мільйонів селян усі запаси продовольства і створили ситуацію абсолютного голодування. Можна згадати 1937—1938 рр., коли під керівництвом тих самих чекістів абсолютно безневинні мільйони громадян стали жертвами безглуздих доносів. Сталінська держава і суспільство діяли ззовні злагоджено, але гостроту ненависті радянських людей до влади показали перші півтора року Великої Вітчизняної війни. Тоді 5,5 мільйона червоноармійців вибрали долю військовополонених (за наступні два роки в полон потрапило не більш як півмільйона).

Люди, котрі виживали в ті лихі десятиліття, боялися передати свою ненависть до влади дітям, яких виховували в радянській школі. А повоєнне покоління вже відчуло позитивний бік зрощеності держави з суспільством: масове житлове будівництво, якісна безплатна освіта, гарантоване місце роботи після навчання тощо. Ці позитиви на тлі сучасних негативів викликають тугу за минулим у багатьох громадян.

6. ГАРМОНІЗАЦІЯ ВІДНОСИН МІЖ ДЕРЖАВОЮ І СУСПІЛЬСТВОМ

2008 року газета «День» опублікувала мою статтю «Громадянське суспільство в радянській гамівній сорочці» (№166,167,168). Не відмовляючись від зроблених висновків, не дав би їй тепер таку назву, адже суспільство в гамівній сорочці не було громадянським.

Елементи громадянського суспільства в Україні почали формуватися лише з появою Народного руху і перших політичних партій. Цілеспрямоване нищення горизонтальних зв’язків між людьми, на базі яких формується незалежне від держави громадянське суспільство, відкинуло пострадянські країни на сотню років назад. Мабуть, утрата історичного часу є не менш болючим наслідком панування комунізму, ніж сталінські репресії. Як цілісність сучасне суспільство в країнах Західної Європи й Північної Америки залишається безструктурним. У ньому, однак, як у віковому англійському газоні, переплітається коренями величезна кількість локальних структур горизонтального типу, які здатні повсякденно контролювати державну владу. Варто сподіватися, що сотня років після колапсу комунізму не знадобиться, щоб українське суспільство могло не тільки визначати своїх представників у законодавчій гілці влади, а й контролювати повсякденну діяльність виконавчих та судових органів.

Громадянському суспільству як соціальній категорії відповідає в етнонаціональній системі координат політична нація. Ідентичність обох понять засвідчує, що в Радянському Союзі політичної нації не існувало. Що було замість неї?

У статті «Чи можна двічі увійти в одну річку?» («День» №182, 2012 р.) я зробив спробу відповісти на це запитання. СРСР будували як конгломерат етносів і націй. Прагнучи показати себе прибічниками найрадикальнішого розв’язання національного питання, вожді більшовиків дали права титульної нації всім народам, які становили більшість населення на певній території. Дуалізм радянської влади дозволяв надати унітарній країні з максимально високим ступенем централізації влади вигляд співдружності титульних націй та етносів. Будучи формально рівноправними, вони насправді мали ієрархію, яка визначалася політико-адміністративним поділом. Титульною нацією загальносоюзного масштабу були росіяни. За ними йшли нації, які дали свою назву союзним республікам із державним статусом. Зокрема, українці мали права титульної нації в межах своєї республіки, але за її межами були національною меншиною. Статус національної меншини був істотно нижчим. Коли переписи населення показали, що внаслідок низької народжуваності росіянам загрожує перспектива опинитися в СРСР національною меншиною, центральний уряд розпочав агресивну русифікацію українців і білорусів, знищуючи їхні права як титульних націй.

Яким був і залишається етнополітичний вигляд незалежної України? Невже все її населення вважає себе громадянами нової держави й утворює в своїй сукупності українську політичну націю?

На жаль, тільки половина населення вважає себе насамперед громадянами Української держави. У свідомості як українців, так і росіян, які становлять істотну частку населення, ще не подолано суто радянський поділ на титульні нації, який був спрямований на зведення вже наявних націй до попереднього стану етносів. Нарешті — і це, мабуть, є найголовнішим — рівень русифікації українців залишається загрозливо високим.

Не дивно, що суспільство розколоте в питаннях про національну державність і ставлення до історичних діячів, які сприяли її появі або нищенню, про надання російській мові статусу державної, щодо геополітичних преференцій України. Розщепленість суспільства впливає на політику держави, тобто партій при владі, у доленосних для країни питаннях.

Плюралізм думок — це ознака демократичності навіть у тих випадках, коли в парламенті справа доходить до кулачних боїв. Але є базові цінності, зокрема й сам парламент, який обирають на вільних виборах. Щодо них треба відкинути плюралізм і добиватися консенсусу. Та не варто чекати консенсусу, коли за радянським зразком ми вкладатимемо в титульну націю виключно етнічний смисл і підтримуватимемо принцип політизації етнічності, за яким будувався Радянський Союз. Потрібно орієнтуватися на графу nationality в наших закордонних паспортах, що перекладається українською як «громадянство». І треба вітати лідерів уже незалежної України, які виявили досить глузду, щоб прибрати графу «національність» у внутрішніх паспортах. Ці паспорти з фіксацією етнічної належності з’явилися після того, як вичерпався людський матеріал за графою «соціальне походження», щоб можна було розпочати нове коло репресій — за ознакою національності.

1917-го, прибувши в Україну, М. Грушевський опублікував серію програмних статей. У статті «Чи Україна тільки для українців?» він писав: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй». Через 95 років ці слова так само злободенні.

У згадуваній вище статті — «Чи можна двічі увійти в одну річку?» — я засудив поняття «якість нації», яке висував у своїх публікаціях у газеті «День» Ігор Лосєв (№130 — 131, №169 — 170, 2012 р.). «Якість населення, — писав я тоді, — визначається ним не рівнем інтелекту й фахової підготовки, а за етнічним походженням, яке мусить гуртувати одних проти інших — таких же громадян України. Політизація етнічності в незалежній Україні набагато небезпечніша, ніж середньовічний антисемітизм».

І. Лосєв сприйняв цю критику роздратовано й наговорив про мене багато зайвого. Але ж не в мені суть справи. Сумно, що в своїй відповіді він так само розглядає процес перетворення етносу на націю як політизацію етнічності, а більшість бід сучасної України пов’язує не з політизованою етнічністю, а з дефіцитом такої політизації. «Коли мільйони етнічних українців голосують за відверто антиукраїнські партії, то це теж деполітизована етнічність», — із викликом пише він. («День» №194 — 195, 2012 р.).

На жаль, усі ми, колишні радянські люди, не звикли до плюралізму і сприймаємо інакомислення через префікс «анти»: антикомунізм, антирадянські настрої, антиукраїнські партії. Невже І. Лосєв не розуміє, що партії в Україні, мов хамелеони, приймають колір оточуючої місцевості? Мільйони етнічних українців голосують за них саме тому, що вони враховують у своїх програмах їхні вимоги. Такими ми є, інших українців І. Лосєву ніхто не запропонує.

Свою статтю, яку «День» опублікував за добу до парламентських виборів, мій опонент завершив якось приречено: «Роби, що маєш, і нехай буде, що буде». У мене оптимістичніший погляд на сучасну ситуацію, тому що знаю краще від інших, із якого багна тривалістю в три покоління доводиться виповзати всім народженим в СРСР. Я повинен прийняти будь-яку персону, яка потрапляє на політичну орбіту, якщо вона легітимно обрана українським народом. Разом із тим залишаю за собою право розповідати всім і кожному, хто мене читає або слухає, через які випробування ми пройшли при комунізмі, як вони позначилися на нашій свідомості та ментальності і чому стало можливим те безмежжя, яке коїться тепер в Україні.

Ми не приклали великих зусиль для здобуття незалежності, це зробили за нас попередники. За незалежність України склали голови мільйони людей під час визвольних змагань, Голодомору й Великого терору, у роки Великої Вітчизняної війни, у повоєнний період на терені західних областей. Нам залишається єдине: зрозуміти одне одного. Як тим, хто дотримується різних політичних орієнтацій, так і однодумцям. Себе та І. Лосєва, до речі, я відношу до однодумців.

У нас є схожі з нами сусіди, і ця подібність ретельно поглиблювалася впродовж сотень років царями й вождями. Не треба вважати цих сусідів ворогами тільки через те, що вони не відрізняють себе від нас. Не варто цьому факту надавати такої словесної оболонки: «Гірка правда полягає в тому, що, за даними найавторитетніших соціологічних фундацій Росії, 70% росіян виступають за анексію України Росією» (І. Лосєв). Так, традиція, що йде від Василя Татищева, тримає в полоні більшість росіян. Треба довести справами, якщо зможемо, що ми, хоч дуже подібні до них, але інакші, і своє право на власну державність здобули в боротьбі з імперіями.

Ми не уявляємо собі, яку системну, цілеспрямовану, масштабну і професійно досконалу роботу здійснюють тепер усередині України та за її межами, щоб внести розбрат в українське суспільство, виплекати ненависть серед українців до росіян, у росіян — до українців, у російськомовних українців — до українськомовних тощо. Усе це роблять, щоб створити сприятливий ѓрунт для слушного часу, коли єдиний підводний човен уже не допоможе нам утримати державний кордон. В Інтернеті сидять майстри своєї справи, які відпрацьовують зарплату винахідливим і дотепним тавруванням то кацапів, то хохлів — поперемінно. Їх навіть можна розрізнити за стилем, бо це талановиті особи.

Отже, пане Лосєв, давайте потиснемо один одному руки й робитимемо те, що робимо постійно, — кожний на своєму місці.