Продюсер Тарас Чолій: «Закарпатці, галичани, наддніпрянці – як три брати, які росли в різних сім’ях. Але в один день вони зрозуміли, що у них спільна мати»

Перегляд документального фільму «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919–1939» відбувся під час V  Екуменічного соціального тижня у Львові. Про ідею створення стрічки, реалізацію цього задуму та реакцію публіки ми розмовляли з продюсером кінокартини Тарасом Чолієм.

Патріотизм кожен проявляє по-своєму: хтось б’є кулаком у груди і декларує свою любов до Батьківщини, хтось важко працює на благо рідної землі. Є й такі, які творять колосальну  річ, навіть не уявляючи, який внесок приносять у становлення української державності. Такими патріотами є творці фільмів «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919–1939» та «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939–1941», які своєю творчістю зцілюють рани минулого. Ці унікальні стрічки покликані об’єднати українців сьогодні задля спільної мети – побудови України.

Перегляд документального фільму «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919–1939» відбувся під час V  Екуменічного соціального тижня у Львові. Про ідею створення стрічки, реалізацію цього задуму та реакцію публіки ми розмовляли з продюсером кінокартини Тарасом Чолієм.

– Чому галичанин почав знімати фільм про Закарпаття? Як народилася ідея створення фільму саме про Карпатську Україну?

– Цей регіон, як і всі інші регіони України, є дуже цікавий, мальовничий. Але, крім того, він дуже загадковий. Адже більшість українців про нього знають лише те, що там є гори, річка Тиса і вино. Насправді Закарпаття є дуже самобутнім, зважаючи на його складну історію, стосунки з іншими країнами і географічне розташування. Щоб пізнати цю самобутність, треба прочитати книгу, подивитись кіно, поїхати туди, поспілкуватись з людьми. Потрібно постійно робити власні спостереження. Ми хотіли, щоб Закарпаття стало до нас ближчим, щоб ми краще його зрозуміли і позбавились спекуляцій щодо історії цього регіону.

Часто так буває, що в нас про історію говорять зовсім некомпетентні люди. Наприклад, політики скажуть, що Закарпаття – чеське або угорське. Тож введемо на Закарпатті регіональну мову. Або ж вигадають, що є русинська мова, і скажуть людям, що вони є русинами, а їхня мова – русинська. І люди будуть сприймати це, не знаючи правди, – житимуть міфами. Тому цей фільм для того, щоб не вигадувати ні про Закарпаття, ні про русинську мову. Бо немає ніякої русинської мови. Є давня форма української мови, коли українці не називали себе ще українцями, а русинами. Моя бабуся з Галичини так само розмовляє, як бабуся з Лемківщини. І бабусі із Закарпаття розмовляють так само, як мої. Звісно, наявні відмінності. Бо люди зазнали різних впливів: німецьких, австрійських, угорських. Але нація жила як одне тіло і дожила до сьогодні.

– Однак після прийняття Закону про регіональні мови у декількох населених пунктах на Закарпатті ввели регіональну мову. Як Ви це поясните?

– Так, ми сьогодні розмовляємо різними мовами. Але ми визнаємо мову держави Україна – українську, руську. Не московську, не мадярську, а руську. Це наш спільний інтерес. Це має не розділяти, а об’єднувати. Але чомусь навіть у сконсолідованих середовищах стосовно цієї думки також існують суперечності, які я не можу збагнути.

Люди, яким це вигідно, шукають, так би мовити, відмінності між русинами і українцями і на відмінностях розділяють людей. Адже поділеними людьми легше керувати. Тому цей фільм знімали для того, щоб нас об’єднати.

– Пане Тарасе, які історичні події покладені в основу фільму?

– У кінострічці розповідається про період 1919–1939 років, коли Закарпаття належало до Чехословаччини. Після Першої світової війни, коли Австрійська імперія розпалася, русини Закарпаття прийняли рішення  приєднатися до Української Народної Республіки. Але УНР також завершувала свій період буття, і єдиний шанс, який залишався – це приєднатися до Чехословацької Республіки.

Докладніше у фільмі описуються події 1939 р., як закарпатці в умовах угорської агресії спромоглися відродити свою державу і проголосити Карпатську Україну. І так, власне, стали політичними українцями. У цей час у складі армії Карпатської України воювали галичани, волиняни, наддніпрянці. Ці люди віддавали своє життя, щоб з цього куточка наших земель розпочалося будівництво всієї незалежної України.

– Чи не заважала Вам галицька ідентичність знімати фільм про інший регіон?

– На мою думку, немає галицької ідентичності. Є ідентичність українська. Закарпатці, галичани, наддніпрянці – як три брати, які росли в різних сім’ях. Але в один день вони зрозуміли, що у них спільна мати. Наші брати – українські регіони – не хочуть банально сісти і спокійно подумати: ми всі є уродженцями цієї землі, етносу, культури. Мені не подобається, коли мене називають галичанином. Хто такий галичанин? Дуже часто такими звертаннями нас розділяють. У цьому разі нам допомагала свідомість загальноукраїнської ідентичності.

Ми знімали фільм понад півтора року і доволі заглибились у тему. Ми читали книжки, подорожували краєм, говорили з людьми, їздили в Угорщину, Словаччину. Ми ходили по тому ґрунті босими ногами. Тому настільки тим перейнялися, що я себе нині уже ідентифікую із закарпатцями так само, як із галичанами. Бо я зрозумів тих людей, увійшов у роль.

– Як закарпатці сприйняли те, що про них знімають фільм галичани?

– Коли ми робили презентацію в Ужгороді, то люди підходили, плакали і казали: «Як так, що ви, галичани, зробили таке кіно про нас, таке, що ми мали б зробити і вам показати?». Я спостерігав за однією з прийомних доньок Августина Волошина Анастасією під час перегляду фільму. І я бачив людину, якій не 80 років, а тих самих 13, – вона переживає це ще раз. Це було для неї настільки приємно, що жінці не вистачало слів, щоб висловити своє захоплення. Вона підійшла і поцілувала мені руку.

– Якою була реакція на кінострічку істориків та телекритиків?

– На презентації приходило багато науковців, краєзнавців, тому опісля перегляду з’явилося чимало публікацій, рецензій. Але нищівної критики чи несприйняття ми не чули.

– Чи показували фільм в Угорщині? Яка реакція угорців?

– Ні, ми не показували фільм в Угорщині. По-перше, враховуючи мовний бар’єр. Я не знаю, чи були на наших презентаціях корінні угорці. До того ж я думаю, що багато угорців не хотіли б цей фільм дивитися, бо там нічого доброго про них немає, на жаль. І не тому, що ми хотіли показати їх поганими, а тому, що так було.

– Чи залишилось щось поза кадром, те, чого Ви свідомо не внесли?

– Так, залишилося. Наприклад, ми екранізували, як угорці  розстрілювали січовиків на перевалі. Цього не подали, тому що нам вдалося зняти правдиву ексгумацію тих самих розстріляних тіл. Ексгумація тіл є набагато красномовнішою, ніж те, що ми б показали. Не треба розпалювати ненависть.

– Вважаю, всім цікаво, над якими проектами працюєте тепер?

– Громадська організація, до якої належу, – «Західно-український центр історичних досліджень» – працює над проектом «Музей – територія терору». Цей проект реалізовується під егідою Львівської міської ради. Це повинен бути сучасний інтерактивний музей Другої світової війни, в якому також буде експоновано багато інформації про людей, які постраждали внаслідок діяльності тоталітарних режимів. Він  створюється у місті Льваві на території колишніх пересильної тюрми № 25 і Львівське ґетто. Заплановано створити  не класичний музей з експонуванням предметів, а, власне, музей – навчальний центр, де крізь призму людських доль можна було б вивчати історію.

Ми опитали уже понад 300 людей, народжених до 1940-го року. Вони помирають, тож намагаємось якомога більше записати. Хочемо передати відчуття тих людей, котрі жили до нас. На основі інтерв’ю ми вирішили знімати документальні фільми, основуючись на спогадах очевидців, без великої кількості коментарів істориків, без документів. Поспілкувавшись з людьми, ми добираємо документи до тієї інформації, яку вони нам подали, спростовуючи чи підтверджуючи факти. Головне – це художні екранізації в ігровій формі. Це формат західної документалістики, а не української. Робимо все для того, щоб фільм переглядали не вузьке коло фахівців, а щоб його дивилися всі люди і отримували як інформацію, так і емоції. Наш підхід – зробити фільм доступним для великого кола глядачів.