Вадим Ададуров: Теорія «вписування» української історії в європейський контекст та її методологічні засади

Промова почесного гостя випускних урочистостей магістрів спеціальності «Історія» професора Вадима Ададурова 22 січня 2013 року (УКУ) 

Промова почесного гостя випускних урочистостей магістрів спеціальності «Історія» професора Вадима Ададурова (УКУ) 

22 січня 2013 року

 

Термінологія цього тексту потребує вступного роз’яснення. Поняття «історія» вживається в ньому не в сенсі «історіографія», хоч осучаснення способів конструювання знань про минуле є чи не найважливішою передумовою та невід’ємною складовою частиною інтелектуальної і, навіть, ментальної та морально-етичної європеїзації вітчизняної історії. Сьогодні українську історіографію часто та небезпідставно критикують за провінційність, яка проявляється у архаїчності дослідницької методології, зосередженні здебільшого на українській, до того ж, головним чином, етнокультурній і державотворчій тематиці, а у контексті всесвітньої історії – на різноманітних аспектах т. зв. «українського питання», концепт якого еклектично застосовують навіть до того часового відрізку, що передував появі української ідеї та національного руху. Не секрет, що такий стан речей нерідко обгрунтовується наступним міркуванням: «Надто довго українці не мали власної держави, а відтак не знали справжньої історії свого народу: тож давайте зробимо спочатку те, що у країнах Заходу зробили 100 – 150 років тому, а вже згодом, дасть Бог, внесемо свою лепту у вивчення світової історії». Пригадую, як 9 років тому в інтерв’ю, опублікованому на шпальтах «Дзеркала тижня», мені видалося доречним представити сучасну історіографічну ситуацію в Україні у метафоричному образі птаха, який має міцне крило під назвою «історія України» та немічний обрубок під назвою «Всесвітня історія»[1]. Знаючи про відносно давню традицію звернення українських істориків до всесвітнього контексту (представлену працями таких класиків як Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Іван Франко, Агатангел Кримський), я оптимістично сподівався, що вивчення зарубіжної історії з часом врівноважать українознавчі студії, і в національній історіографії створиться баланс між вивченням «свого» і «чужого», подібний до того, який існує у Польщі, Росії, Німеччині чи Франції.

Попри появу останнім часом низки історіографічних оглядів, автори яких, оперуючи здебільшого не якісними, а кількісними показниками, у пафосно-офіціозному дусі рапортують про імпульси життя у недорозвинутому «крилі» української історіографії[2], мушу нині констатувати, що мої надії на якісні зміни структурного характеру у царині дослідження всесвітньої історії мали наївно-романтичний характер, спричинений сформованими під час навчання у Франції ілюзіями на швидку інтеграцію України в євроатлантичні структури. За роки, що минули відтоді, інтеграційні процеси практично не просунулися на політичному й економічному рівнях, втілившись натомість у екзестенційних досвідах значної частини наших співгромадян, які осіли в Європі з власної ініціативи. Так само інтегрується у європейську історичну науку й певний відсоток істориків. Отож, ми навряд чи помилимось, якщо скажемо, що ступінь входження вітчизняної історичної науки у зарубіжні контексти є прямо пропорційним до ступеню загальної інтегрованості України у сучасний світ. Бар’єри фінансового, мовного й інституційного, але насамперед світоглядного характеру, надалі відокремлюють більшість українських науковців від Європи, що змушує мене переглянути також тезу про міцне крило вітчизняної історіографії, яким лише на перший погляд видається вивчення історії України. Підставою для такого міркування стає не лише неподолана протягом 20-ти років незалежності інерція процесів історичного мислення, котре, як і в компартійні часи, все ще (попри діаметральну зміну пріоритетів) велика частина істориків ототожнює з оборонно-пропагандистською функцією, але й у постколоніальній самозацикленості українського національного дискурсу (причому у найгіршій його – т. зв. «африканській» – версії) на всіх його рівнях: політичному, економічному, ідейному, ментальному.

Не можу не погодитися з Леонідом Зашкільняком стосовно того, що після 1991 р. «нова джерельна база, що давала значний простір для нових сучасних інтерпретацій, дозволила досить легко і швидко готувати та захищати кандидатські і докторські дисертації за рахунок закриття т. зв. «білих» і «чорних» плям минулого без особливих зусиль щодо їхнього осмислення – у центрі уваги опинилася українська етнічна спільнота, через еволюцію якої розглядалися всі суспільні явища. Такі дисертації масово захищалися і захищаються досі без особливих зусиль за виробленим у старі «знайомі» часи шаблоном: їх назви, як правило, говорять самі за себе, оскільки починаються зі слів «боротьба за», «національний рух в», «вклад українців в» і т. д. Як правило, в таких дисертаціях є «логічна» мета, що стає дороговказом – показати боротьбу українців за незалежність, за культуру, проти національного гноблення, проти тоталітарних режимів і т. п.»[3]. Виходячи з вищесказаного, стає зрозумілою низька запотребуваність вивчення архівів дальнього (а то і ближнього) зарубіжжя, яка часто виправдовується тим міркуванням, що в Україні і так є достатня кількість недосліджених джерел. Останній аргумент не позбавлений сенсу, але не в тому плані, який свідчить на користь українознавства. Навпаки він промовляє проти його тематичної вузькості вже самою широтою і багатством архівних сховищ України, в яких є численні і доволі унікальні свідчення до історії майже всіх країн сучасної Європи. Ці свідчення, які виходять за етнокультурне бачення історії, надалі залишаються поза увагою вітчизняних істориків, однак здатні викликати зацікавлення Україною з боку іноземних дослідників. Саме такою була реакція французьких колег на запропоновані мною їхній увазі автографи Наполеона Першого з відділу рукописів Львівської національної бібліотеки імені В. Стефаника. Їх було оприлюднено у фундаментальному зібранні листування Наполеона, яке здійснюється паризьким видавництвом «Артем Фаяр»[4].

Порівнюючи спосіб величезної більшості українських істориків оповідати про минуле з досвідом їхніх колег у сусідніх країнах, важко не зауважити вражаючу подібність до тої ситуації, яку констатував ще у 1980-ті рр. у польській історіографії засновник і багатолітній редактор паризьких «Історичних зошитів» Єжи Ґедройць. З подиву вартою науковою мужністю він писав про залежність історичного нарративу від національних стереотипів і міфів, цілеспрямоване уникання тем, неприємних полякам, а також полоноцентризм, тобто підхід до наукових проблем згідно з моделлю «слон і польське питання»[5]. Двадцять років по тому в інтерв’ю, яке було дано з нагоди публікації його фундаментального дослідження «Український трикутник. Шляхтич, царат і простолюд у Волині, Поділлі та Київщині, 1793 – 1914 рр.»[6], відомий французький дослідник Даніель Бовуа слушно зауважив, що “вважає найважливішим завданням для істориків Центральної та Східної Європи обґрунтоване архівними документами розвінчання псевдоісторії”[7]. Утім порада француза була сприйнята доволі прохолодно як в польському (при чому більшість критиків вказували на негативний вплив надмірного вивчення архівів для непорушності усталеної патріотичної версії національної історії[8]), так і в українському історичному середовищах, яке не втомлюється апелювати до авторитету “слонів” і підживлюється націоцентричними міфами замість того, щоб зосередитися винятково на неопосередкованому почуттям патріотизму дослідженні документальних свідчень.

Стратегія звернення до минулого є одним з найбільш розповсюджених в Україні способів інтерпретації її сьогодення. Завжди відчутна у суспільному дискурсі тривога щодо того, чи несприятливе для українства минуле вже справді минуло, є одним з головних факторів того, що основна частка істориків з науковими ступенями формується сьогодні як дослідники сучасної історії України (понад 75 відсотків кандидатських і докторських дисертацій з цієї спеціальності охоплюють період з кінця 19 до початку 21 ст.[9]). Разом з тим, в українській історії поруч з «жнивними» для дослідника територіями голодомору, визвольної боротьби, дискурсів національного опору – існують й «невдячні», а то й просто занедбані царини. Мова йде про процеси культурних обмінів у складі понадетнічних утворень, які спричинили глибокі трансформації у параметрах існування етнічних організмів, витворюючи феєричні і у жодному разі не зводимі до гасел «українства» і «неукраїнства» множинності ідентичностей, стратегій і тактик поведінки як соціальних колективів, так і їхніх окремих членів. Це була не лише історія визвольних змагань, але й культури вірнопідданства у всіх її історичних градаціях – від імперського шовінізму до автономізму.

Так історично склалося, що існування української етноспільноти відбувалося переважно у складі ширших політичних, економічних, ідейних, духовних просторів, ніж її власна, автохтонна територія. І не лише у складі, а й у взаємоконтакті з «іншими». Як і кожна етноспільнота, руська, а згодом й українська також не була тим монолітом, який непохитно протистояв зовнішнім впливам. У реальності етнос відігравав роль одного з множини сосудів у сполученій системі, який, підлягаючи законам фізики, підтримував той самий рівень культурної рідини, що й решта елементів загальної системи. Властиво ця етноспільнота була плоттю від плоті надсистеми, її важливим елементом у загальній конфігурації впливів і потуг, була сама по собі міні-образом широкої спільноти. Хоч центри найважливіших політичних рішень, економічних акцій чи культурних трансформацій усіх гатунків лежали переважно поза власне етнокультурним тілом, яке перебувало під зовнішньою владою, однак при це тіло становило невід’ємну частину влади як над собою, так і над іншими частинами. Створений Генріхом Манном задовго до концепції суспільного дискурсу Мішеля Фуко концепт всеохопної влади суспільства над індивідом, «влади-знання», що присутня водночас тієї чи іншою мірою у кожному члені суспільства, є ключем до розуміння цієї позиції. Як гімназист Дідеріх Гесслінг схилявся перед безликою владою шкільної системи, так і етноспільнота відчувала змішані почуття страху і гордості зі своєї приналежності до імперії:

Бо так вже було створено Дідеріха, що його робила щасливою приналежність до єдиного цілого, до того невблаганного організму, що діє автоматично і нівелює людську гідність, яким була гімназія; і ця влада, ця бездушна влада, частинкою якої, нехай стражденною, був він сам, становила його гордість. У день народження класного наставника кафедра і класна дошка прикрашались гірляндами. Дідеріх обвивав навіть каральну тростину. Протягом шкільних років його двічі приводили у стан священного і солодкого здригання катастрофи, що впали на голову наділених владою людей. За присутності всього класу директор збештав і звільнив молодшого викладача. Один зі старших викладачів зїхав з розуму. Ще більш могутня влада – директор і божевільня безжалісно розправились з тими, хто ще донедавна були необмеженими володарями. Приємно було, можна сказати, залишаючисть у мізерному становищі, але цілим і неушкодженим, позирати на трупи і приходити до більш або менш втішного висновку щодо власного становища[10].

Цей по-філософському глибокий і по-літературному метафоричний текст ніби створено для накреслення схеми конфігурацій у полі соціальних напруг монархії Габсбургів – «великої гімназії народів» на чолі з «директором»-цісарем. Справді, чи можна оповісти про постулати і діяльність русько-українських організацій та діячів, не зрозумівши соціальний контекст і програми інших сил, систему політичних, ідейних, економічних, соціальних балансів у Австрійській монархії в цілому і в Галичині зокрема?

Більшість значущих для української історії подій та явищ мали необмежуваний її вузькими рамками етнічної культури характер і залежали радше від кон’юнктури зовнішніх контактів. Прийняття християнства, навали кочових народів, утворення і поділи Речі Посполитої, війни ранньомодерного періоду, революції 19 ст., утвердження і скасування системи особистої залежності селян, поширення ідеології націоналізму та соціалізму, Перша і Друга світові війни, зародження і розпад Російської імперії, утворення і крах СРСР висвітлюються у вітчизняних підручниках і наукових дослідженнях здебільшого методом виокремлення українського сектору в якомусь явищі (від Української революції у великому соціальному масштабі до міфічної ролі українців у битві при Ватерлоо у мінімасштабі[11]). Ця манера висвітлювати минуле не є нічим іншим, ніж перенесенням на локальний історіографічний грунт гегельянського об’єктивного ідеалізму, який добре почуває себе саме в національних схемах історії. Якщо Гегель оголошував абсолютною вершиною розгортання світового духу прусську конституційну монархію, то ідеологи домінуючої нині схем національної історії – боротьбу за збереження культури й утворення Української держави в її актуальних кордонах. Головна ставка при цьому робиться істориками і філологами на твердження про демографічний і мовний континуїтет, який, на думку американського націолога Джон Армстронга, є насправді міфом про існування таких тяглостей[12]. При такому моделюванні багатовікової тяглості будь-які демографічні та мовні різниці у регіональних випадках рішуче відкидаються, попри засадничу незводимість суми історичних регіонів до сучасного розуміння України. Найчастіше дослідження теми українства у контактах з зовнішнім світом відбувається у вітчизняній історіографії за методом вибіркового вилучення з джерел чимнайбільшого числа конкретних прикладів контактів між українцями та чужинцями, які укладаються в ілюзію тяглості та поступової інтенсифікації. При цьому вкрай рідко враховуються такі параметри явища як історична трансформація, ступінь тяглості, перервності та кордони великих розривів.

Наведу тут лише один, утім досить красномовний приклад, яким є дослідження співробітниці відділу всесвітньої історії НАН України Оксани Іваненко під назвою «Українсько-французькі зв’язки: Наука, освіта, мистецтво (кінець XVIII – початок XX ст.)»[13].

Повністю див. тут.