Ідея Великого Ходжа: співробітництво замість домінування

Чому передові для XIX століття ідеї кримськотатарського мислителя не реалізовані навіть у XXI?

Чому передові для XIX століття ідеї кримськотатарського мислителя не реалізовані навіть у XXI?

            У Криму проходять літературні читання «Світ Ісмаїла Гаспринського». Наукові конференції з цього приводу відбулися в Універсальній науковій бібліотеці ім. І.Я. Франка, в Бахчисарайському історико-культурному заповіднику, в Будинку-музеї І. Гаспринського в  Бахчисараї тощо. Ці аналізи зосереджені на культурному та педагогічному аспектах діяльності Великого Ходжа, тобто Учителя, як називають Ісмаїл-бея зараз, і тому це спонукало мене поглянути на суспільно-політичний бік його вчення. Свого часу, коли святкувалось 150-річчя від дня народження Гаспринського, я, намагаючись осмислити його ідеї та побачити їх проекцію на тодішній відрізок історії, написав дві статті  «Етнопедагогіка: прийшов час українського неоджадідізму» (див.  «Кримські студії», 2000 рік, №2) та «Уроки Гаспринського. Творчість і світогляд «дідуся тюркських націй» як дзеркало політики, психології  та культури людини протягом XIX,  XX,  XXI  століть…» (див. «Кримські студії», 2001 рік, №2-3). Сьогодні, ще раз простудіювавши його ідеї, думки та узагальнення в книгах «Російське мусульманство» і «Російсько-Східна угода», я зрозумів, що ці твори слід би ввести в Криму замість конституції автономії, покласти на стіл кожному чиновнику, і тоді всі міністри б переконалися в тому, що помилковість їхніх методів була викрита ще 130 років тому…

Віддавши шану російському народові, Гаспринський пише: «Не грустно ли, в самом деле, что русское господство не ведет мусульман к прогрессу и цивилизации; бессильно вдохнуть новую жизнь, идеи и стремления в область русско-татарской мертвечины, не говоря уже о материальных преступлениях. Мало того, — я с болью должен констатировать, что при русском господстве пришли в некоторый упадок и те средства умственного развития татар, кои представлялись их школами и письменностью…».

 Гаспринський аналізує та протиставляє два види політики стосовно кримських татар – з одного боку, це «система ассимиляционной политики, с какой бы выдержкой и тактом она не проводилась, носит в себе характер принуждения, ограничения прав данной народности и по этому одному уже имеет за собой очень мало симпатий. Но, игнорируя, по ходячей доктрине, всякие симпатии в области политики и обращаясь только к целесообразности, полезности ее, мы не находим необходимых оправданий для политики поглощения одной народности другою, политики русификационной в нашем отечестве, если слово «русификация» понимать именно в смысле поглощения русскими других народностей империи». Говорячи про неефективність такої політики, Гаспринський принагідно, до речі, наводить приклад її провалу серед української громади на Херсонських землях, а відтак оцінює як помилкову… 

Зрозуміло, що за Гаспринським тут простежується як певна сміливість – сказати це в очі своїм візаві в 1881 році треба було мати певну мужність, - так і певна хитрість.  Гасприньский, як широко освічена людина, не міг не знати наслідків Кучук-Кайнарджийського миру, не міг не знати, що у Маніфесті Катерини II від 8 квітня 1783 р. було обіцяно мусульманам Тавриди «охороняти і захищати їхні особи, храми і природну віру, якій вільне відправлення з усіма законними обрядами буде недоторканним», але що саме в епоху Катерини II утисками царату була викликана найбільш масова еміграція мусульман-татар як із земель колишнього Кримського ханства, так і всього Причорномор'я, з території півострова, а масова роздача їхніх земель російському дворянству з ближнього кола імператриці набула нечуваних масштабів. За даними статистики, до кінця XVIII століття Крим залишили близько 80 000 татар, до яких додалося ще близько 30 000 у 1796-1802 рр. Земельна власність мусульман могла зберігатися у вигляді вакуфів. А Кримська війна 1853-1856 рр. викликала нову масову еміграцію татар із Криму до Туреччини, остаточно перетворивши їх в меншість на півострові. У 1783-1893 рр.. у Криму та площа вакуфних земельних володінь зменшилася з 300 000 десятин до 90 000 землі.  

Але в цьому ввічливому зверненні Гаспринського до розуму і совісті росіян простежується, можливо, остання надія освічених представників тодішнього мусульманства на те, що Росія в 1861 році почала реформу самодержавства, і всі, в першу чергу пригноблені народи Росії, сподівалися, як і Гаспринський, що на голови російського самодержавства опуститься справжня європейська освіченість…

«Обращаясь к другой системе политики проистекающей из уважения к национальности и всестороннему равенству племен, населяющих государство, - пише Гаспринський, - мы замечаем, что она, отлично служа делу государственного единства, в то же время споспешествует образованию, прогрессу и выработке лучших форм труда и жизни; как система, имеющая за собой правду и справедливость, она привлекательна и действует среди большинства цивилизованных народов мира. На основе всестороннего равенства и племенной самобытности мирно и счастливо живут в государстве Соединенных Штатов немцы, французы и англичане, в Швейцарии — немцы, французы и итальянцы, которые в то же время готовы бы потопить друг друга на берегах По, Тибра и Рейна. Даже в более разношерстном и отсталом государстве, именуемом Австро-Венгрией, начинают мирно уживаться и развиваться немцы, славяне, мадьяры, итальянцы, евреи и прочие, не ослабляя, а, напротив, укрепляя государственное единство, конечно, в иной форме, чем обыкновенно думают укрепить при действии систем зануздываний и поглощений…».

Гаспринський був не лише теоретиком, у правильності його методів він переконувався на практиці. Будучи обраним міським головою тодішнього Бахчисарая, він реалізував на практиці заміну домінування співробітництвом, від чого місто отримало значні вигоди. Так, він уперше домігся формування міської думи в складі 50% мусульман і 50% слов’ян, однак довгі роки до того вона формувалася 3:1 на користь слов’ян, хоча в населенні переважали мусульмани. І лише від цього дума стала адекватнішою, більш діловою та більш ефективною.

Гаспринський наголошує, що стосунки націй – це ті самі стосунки людей, які підлягають тим самим правилам. «Говоря все это, - пише великий Ходжа, - нам хочется лишь высказать, что, как между отдельными человеческими единицами лучше и легче живется на основе взаимного уважения, признания прав и солидарности интересов, так и общежитие человеческих групп и народностей должно исключительно покоиться на таких же основах. Было время, когда отношения человеческих индивидуумов не знали иного регулятора, кроме грубой силы, но ныне, слава Богу, немалую роль в этом отношении играют правда и совесть. Мы надеемся на таковой же прогресс в области государственной, общественной жизни, когда, так сказать, общественная совесть подымется до уровня развития совести отдельных индивидуумов…».  

Отже, ідея співробітництва народів замість домінування імперських націй була висловлена Гаспринським ще в 1881 році, а запозичена вона, очевидно, була ним ще в класиків античного світу. Лишається тільки здогадуватись, як би розчарувався Гаспринський у своїх сподіваннях, якби дожив до середини ХХ століття та мав можливість спостерігати політичні процеси 30-х років, знищення національної інтелігенції (не тільки кримськотатарської, а й української, і навіть російської, інших народів), а потім і депортацію всього народу з Криму…

Але справа зараз в іншому. А саме в тому, що вже в незалежній Україні ідея співробітництва народів замість домінування одних націй над іншими була повторена багато разів на межі ХХІ століття, у тому числі багато разів у Криму, коли світ відзначав 150-річчя Ісмаїла Гаспринського. Тоді здавалося – немає в Україні жодних перепон, аби ця ідея мислителя стала керівною в політиці та практиці державної влади.

            Та не так сталося, як гадалося.

            Сьогодні в Криму не даремно йде боротьба за відновлення пам’ятників Катерині ІІ, бо нинішня автономія – пряме продовження російської історії, політики, практики соціальних відносин. Нульові роки, коли державна влада і кримські татари, перш за все, обрані ними представницькі органи Курултай та Меджліс, співробітничали, досягнуто чималого успіху в поверненні та облаштуванні. Народ отримав майже мільярд гривень державної допомоги, створено понад 300 селищ компактного проживання, в яких, хоч і з великими труднощами, але поступово вирішувалися соціально-економічні проблеми. Але з приходом до влади Партії регіонів, настільки «інтелектуально потужної», що вона до сьогодні не визначилася, іти шляхом європейського прогресу, чи повернути назад в російську імперію, всі набутки держави у відносинах з кримськотатарським народом виявились втраченими. Гаспринський активно протестував проти того, що державна влада диктувала народові, стилю та способу життя якого вона не знала навіть, як йому жити. Але нині, не визнаючи органи самоврядування, обрані самим народом, наша нова державна влада вказує кримським татарам, які політики в них мають бути, які заходи вони мають проводити, як саме вони мають проходити. Наприклад, останнє побажання – провести заходи пам’яті жертв депортації 18 травня «без політики». Зрозуміло – влада боїться зараз саме політики. Але якщо рішення депортувати цілий народ, висунувши йому політичне звинувачення, було саме політичним рішенням, якщо акції геноциду були саме політикою, якщо сьогодні – заміна кадрів, відмова в адекватному представництві в органах влади, відмова в достатній освіті, відмова у відновленні історичної топоніміки, – це явища саме політичні! – то  як мітинг 18 травня може бути не політичним? Отже, проводити захід без політики – це теж політика зверхності та домінування над постраждалим народом. Коли глава виконавчої влади, до речі, правник за освітою, повторює вимисли антитатарської пропаганди про те, що «Меджліс є поза правовим полем країни», - тим самим  ігноруючи настанови та загальноприйняті в світі правові положення ООН, - то що це як не засуджена вже міжнародним співтовариством і видатними просвітителями неефективна практика домінування замість політики співробітництва, якої вимагає сучасність, суспільство і перспективи розвитку держави?      

            Ще Гаспринський зробив висновок: «Что русская школа для татар есть мертворожденное учреждение — это доказывает ее практика, поддерживаемая и теорией дела…  Я решительно не понимаю, что может мешать введению татарского языка в школе. Разве русский язык и наука настолько слабы и не окрепли, что их нужно охранять насчет других языков империи?.. Если русская литературная речь оказалась несостоятельной, как орган начального образования среди русских же в Малороссии, то очевидно, что в отношении татар он пригоден еще менее. Земства, после краткого опыта, сознали это и позакрывали открытые для татар школы, и ныне в лице таврического губернского земства ходатайствуют перед высшим правительством о введении в школы преподавания татарского языка. Еще несколько времени — и министерство народного просвещения сознает то же…», - вважав тоді автор усуль-джадід, тобто «нового методу» навчання та виховання, що ґрунтувався на повазі до учня. Але очевидно, що наша влада не є прихильником «неоджадідізму», вона ще вивчена за старими російсько-імперськими методами.  Щось довго воно це усвідомлює – з того часу вже минуло понад 130 років! – а в міністерствах і освіти, і культури Криму до цього часу  немає  структур, які були б адекватні масштабові проблеми та були здатні вирішити її.

            Загалом, якщо правильно, що «розруха в головах», то причини  нинішнього загострення міжнаціональної ситуації в Криму – теж у головах. У головах, які не здатні засвоїти висновки, зроблені ще понад 100 років тому. В головах, які не мають політичної волі повернути країну до прогресу, а не припинати її, як козу, до поламаного азійського воза. Отже, треба хоч на день відкласти в бік конституцію Криму і покласти на столи чиновників України книги Гаспринського «Російське мусульманство» і «Російсько-Східна угода», то може геній  ХІХ століття переконає їх у помилковості такої політики, може тоді з’явиться політична воля обрати європейський шлях розвитку, європейську міжнаціональну політику, європейські методи управління державою. Що не кажіть, а Гаспринський – політик, учитель, мислитель, практик - був дуже переконливим автором…

Кrymtatar.in.ua