Християнство слов'янського обряду і Русь IX.—XI. століть

(п'ятий розділ "Історії християнства на Руси-Україні", Рим – Ню Йорк, 1965)

В першій половині ІХ-го століття стояли в Европі проти себе дві християнські імперії: византійське цісарство та франконська держава, створена Карлом Великим. Через коронацію Карла Великого (800 р.) на західньо-римського цісаря перший раз було обновлене західньо-римське цісарство. Византійське цісарство із своїм цезаропапізмом ре­презентувало та мало опіку над східним християнством, очолюваним византійським патріярхом, що вже в тім часі виразно прямував до рів­ности в Церкві Христовій з римським папою. Цісарство Каролінґів репрезентувало західне християнство та перейняло опіку над дотепер безборонним римським папою, щоб охоронити його права примату в Христовій Церкві. Ще перед коронацією Карла Великого на римського цісаря прийшло поміж Карлом Великим та папою Львом III. (795 р.) до заключення умови, названої: „Defensio Romanae Ecclesiae“. себто Оборона Римської Церкви, яка говорила між іншим таке: «Нашим (Карла) завданням є... Святу Христову Церкву всюди боронити від наступу і збройно охороняти перед знищенням з боку невірних та внутрі скріпляти через визнавання католицької віри. Вашим (папи) завданням є — за приміром Мойсея — руками, піднесеними до Бога, на­шу воєнну службу підпирати, щоб християнський нарід всюди та по­стійно відносив перемогу над своїми ворогами та щоб ім’я Христа було славлене в цілому світі». [1] Оборона Римської Церкви оберталася в пло­щині ідеалістичного відношення світської влади до Церкви, як Хри­стової установи, та засадничо різнилась від византійського цезаропа­пізму, що давав імператорові право мішатися до всіх внутрішніх справ Церкви, а навіть до справ віри. Опіка світської влади над Церквою на Заході накладала на церковну владу зобов’язання — морально попирати світську владу в державних справах, в межах християнської моралі. Все ж таки франконське право інвеститури духовних в церквах, основаних князем землі, давало йому право побирати від церков на­віть деякі доходи. Воно стало початком тої докучливої інвеститури, задля якої папа Григорій VII. мусів у другій половині XI. століття під­няти важку боротьбу із західним цісарем.

Поміж тими двома християнськими імперіями стояв ще ненаверне­ний слов’янський світ середущої Европи, Балканського півострова та східньої Европи. Той слов’янський світ в сусідстві з християнськими країнами пробуджувався до власного, більш культурного життя, та до вищої релігії. Та зараз таки в самих початках свого християнського життя попадав у гострі конфлікти із сусідніми християнськими імпе­ріями: на Балканах Болгари і Серби, а навіть заморська Русь із сусідною византійською імперією, західні Слов’яни з франконською імпе­рією, зглядно по її розпаді (840 р.) з франконськими королями, щоб через християнізацію не стратити своєї політичної незалежности.

Тепер поміж двома християнськими імперіями й Церквами, що ма­ли новонавернений слов’янський світ під своєю опікою, появився но­вий камінь незгоди, — змагання за впливи серед новонавернених на християнство народів, зокрема на Балканськім півострові, на терито­рії болгарської держави та серед паннонських Слов’ян над Дунаєм. На балканськім півострові в додатку виринула боротьба поміж Римом та Византією за церковну юрисдикцію над Іллірією. Під тою назвою розуміли в тому часі цілу північну частину Балканського півострова, кромі Тракії, прилягаючої до самого Константинополя. При першім поділі римської імперії на східну та західну, так окреслена провінція Іллірія, увійшла в склад західньо-римського цісарства, а тим самим також в юрисдикцію римського патріярха, папи, Голови Христової Церкви.

Хоч уже в році 397 провінцію Іллірію приділено до східньо-рим­ської держави, а скоро після того також Паннонію над середущим Дунаєм, то східньо-римські цісарі, а навіть такий могутній, як Юсти­ніян, шанували юрисдикційні права папи над Ілліриком. Для кращої церковної адміністрації папа утримував в Тесальоніці свій вікаріят для церковного заряду Іллірику, навіть над частиною греко-мовного населення.

Та в восьмім століттю ситуація на тому полі погіршилася ради­кально на некористь папи. Відомо, що восьме століття це століття бо­ротьби іконоборської єресі з католицьким православ’ям. Впродовж то­го століття цісарі, здебільша варварського походження, підтримували іконоборство, що вважалося тоді у Византії за поступово ліберальну течію в лоні східного християнства. Багато духовних, включно з де­якими патріярхами, підтримували цю єресь, яку, натомість, завзято поборювало східне монашество, завжди при дуже енергійній та кон­секвентній допомозі римського папи. Щоби пімститись за те на папі, цісар Лев III., декретом 731 р., віддав церковну владу над Ілліриком в руки византійського патріярха, тоді теж іконоборця. Таким чином почався перманентний спір поміж папою та византійським патріярхом за церковно-адміністраційну зверхність над Ілліриком, а тим самим також за право вести місійну працю серед слов’янських народів, — Болгарів, Сербів, паннонських Слов'ян та їх сусідів, західних Слов’ян Моравії. Серед Слов’ян Моравії та Паннонії місійну працю у першій половині IX. століття вели франконські місіонарі з Баварії, підлеглі безпосередньо зальцбурзькій митрополії, а посередньо папі. Мали во­ни опіку франконської державної влади, тому лежало в інтересі на­півзалежних моравських та паннонських князів дістати місіонарів з Византії, незалежних від світської франконської влади. Своїм зв'язком з Византією хотіли вони скріпити політичну незалежність моравсько-паннонських князів від франконських королів. З другого ж боку Бол­гари, що межували таки із самим византійським цісарством, розуміли, що для них було б краще мати місіонарів з Риму, які тим самим по­магали б політичному унезалежненню Болгарів від византійців.

До того в році 859 вибух гострий конфлікт поміж Римом та Визан­тією на тлі справи патріярха Фотія. Фотій, найвизнатніша постать то­гочасної Византії, великий вчений та дипломат, керівник византійської політики, попав у спір з патріярхом Ігнатієм, що опирався на монашестві. Маючи за собою попертя цісаря Михаїла, Фотій подбав про усунення Ігнатія з патріяршого престола, на який сам дістав цісарське призначення та скоре висвячення. Ігнатій відкликався до папи. Папа зарядив скликання в Царгороді місцевого собору (861 р.), на який папа вислав своїх легатів для розслідження справи Ігнатія і Фотія, з рівно­часним порученням — домагатися звороту адміністрації загарбаної церковної провінції Іллірику. Папські легати далися одначе в Констан­тинополі опутати Фотієм до тої міри, що собор в Константинополі по­твердив усунення Ігнатія, а затвердив на патріярха Фотія, що легати теж апробували, всупереч інструкціям папи Николая І. Тоді папа екс­комунікував своїх легатів і відмовився признати Фотія легальним патріярхом.

В такій ситуації прибули до Царгороду посли від моравського кня­зя Ростислава з просьбою вислати їм місіонарів, що могли б пропові­дувати його підданим слово Боже у зрозумілій слов’янській мові. Са­ме таких людей мав цісар Михаїл; ними були два брати з Солуня, — Константин, професор філософії на византійськім університеті, наслідник на катедрі Фотія й один з Фотієвого інтелектуального кружка, людина великанського таланту і повна ідеалізму. Другий з них це його старший брат Методій, досвідчений адміністратор і префект одної з провінцій недалеко Тесальоніки (Солуня). Оба брати походили з око­лиць Солуня, себто полудневої Македонії, де населення було слов’ян­ське і оба брати опанували вповні слов’янську мову від дитинства.

Константин, у Византії називаний загально філософом, саме в ро­ці 860 з поручення цісаря відбував дуже делікатну політичну місію до Хазарів з ціллю — знайти наближення до Руського Каганату над Керченською протокою, що якраз в тому році, мабуть в порозумінню з Арабами, східними ворогами византійської імперії, виконав напад на Царгород та, зруйнувавши околиці, смертельно загрозив самій сто­лиці. Ішлось саме про той напад Руси на Царгород в році 860. В тій цілі філософ Константан обновив свої студії слов’янської мови, ста­раючись піднайти для неї відповідне число букв, що вірно віддавали б слов’янські мовні властивості. Тим студіям він віддавався ще перед 855 роком та на слов’янську мову він став перекладати євангелію і дру­гі церковні книги. Десь на переломі 862/863 рр. оба брати вибралися до моравського князя Ростислава.

На византійському дворі та в патріярхії Фотія було переконання, що византійська політика, висилаючи своїх людей в глибину середу­щої Европи, у наддунайські краї, не могла вислати кращих агентів византійської справи, спосібних підірвати значення франконських впливів серед Слов’ян і паралізувати впливи папи на ті, західні краї. Одначе Боже Провидіння покерувало інакше.

Філософ Константан та його брат Методій були не тільки велики­ми вченими, але, на диво, також людьми рідкого християнського іде­алізму, переняті жаром навертання поган та духом єдности Вселен­ської Церкви по волі Христа. На новім слов’янськім місійнім терені вони не репрезентували інтересів Византії, але виключно інтереси Христа.

У 863 році з’явились вони вже на Моравії та розпочали свою місійну працю. Вони поступали дуже обережно, бо на тому терені працю­вали вже дотепер місіонарі латинського обряду, отже безпосередньо підлеглі папі. Ще в VIII. столітті працювали там ірляндські та шкотські Бенедиктинці. В часі приходу братів Константина й Методія мі­сію серед моравських Слов’ян вели баварські місіонарі з дієцезії Пас­сав, підлеглої зальцбурзькій митрополії. А що над західними Сло­в’янами франконські королі розтягли свою політичну зверхність, то баварські місіонарі мимоволі ставали помічниками франконської су­прематії над Слов’янами і представниками ширення на тих слов’ян­ських просторах німецької цивілізації і німецької експансії на схід, перший „Drang nach Osten“.

Німецькі дослідники тої церковної доби, як — проф. А. В. Ціґлєр, а передовсім історик Франц Заґіба твердять, що велико-моравські та паннонські Слов’яни, ще перед приходом Константина й Методія, бу­ли навертані у слов'янській мові та що ще перед тим існувала там навіть церковна літературна творчість у слов’янській мові. Осередком навчання слов’янської мови на терені зальцбурзької митрополії, звід­ки набиралися місіонарі для західних Слов’ян, мало бути абатство св. Петра в Зальцбурзі [2]. Безпосередніх доказів на це бракує, бо ніякий слов'янський документ з того часу не переховався. Величезні успіхи Солунських Братів, з першого року їх праці серед західних Слов’ян свідчить, що їх слов’янська місія різнилася основно від баварських місій.

Константан і Методій почали підготовляти потрібні богослужбові переклади, для чого присвятили два перші роки своєї праці. Вони ста­ли гуртувати біля себе молодих кандидатів для місійної праці з-поміж місцевого населення. Розуміючи добре, що вони є на терені західньої Церкви, де дотепер Служба Божа та інші богослуження були служені в латинському обряді й мові, що різнилися дещо від Служби Божої св. Івана Золотоустого та інших східних богослужень, вони приняли дорогу посереднього компромісу. Вони переклали на слов’янську мову західну Службу Божу. Котру саме, це нині справа наукової дискусії. Більшість думає, що вони зіслов’янщили літургію, вживану в побли­зькім патріярхаті аквілейськім, над північним Адріятиком; дехто ду­має, що могла то бути літургія, вживана серед Італьо-греків, так звана «Місса Грека». Проф. Дворнік думає, що це була так звана Місса св. Петра, що була зложена на основі грецького перекладу Служби Божої Григорія Великого. Ця Служба Божа мала бути вживана в деяких око­лицях византійського патріярхату, а передовсім у грецьких манастирях Риму і південної Італії. [3]

Що солунські місіонарі зіслов’янщили одну з літургій, вживаних на заході, свідчить одинокий документ, який зберігся нам, а саме так звані «Київські Сакраментарні Фрагменти». Це є 7 пергаменових лист­ків, найдених у минулім століттю в Єрусалимі та перенесених до Ки­єва, що були переховувані в бібліотеці Київської Духовної Академії. Списані вони в ІХ-тому столітті на терені велико-моравської держа­ви глаголицею, мабуть в тогочасному культурному центрі Мосапурц (над Болотяним озером). Це є частина латинської літургії в слов’янскій мові, але достосованої до практики східньої Церкви. Тексти ча­стин так званих «секрета», в латинській літургії виголошуваних по­тиху, в слов’янській версії були співані, як на сході, голосно, про що свідчать відповідні значки. Всюди є значки, як наголошувати відпра­ву. В Київських Сакраментарних Фрагментах брак канона. Поясня­ють це тим, що канон напевно мусів бути виголошуваний в латинсь­кій або грецькій мові. Обі мови були знані Константанові (Кирилові) та Методієві.

Проф. М. Грунський думає, що Служба Київських Листків по­стала вже в другій половині архипастирської праці Методія на Мо­равії. Замітне, що там на першому місці є коротка служба св. Климентієві. Другий документ — Фрайзінґські Уривки — це документ, зв’язаний з душпастирською працею духовних велико-моравської Цер­кви. Там находимо дві формули сповіді, написані латинкою, але в сло­в’янській мові, та уривок проповіді. В обох документах слідне намагання получити літургію і душпастирську практику грецьку з латин­ською в слов'янській мові; зв’язок з папою підкреслений [4].

Київські Фрагменти це теж найстарший документ до історії мови західних Слов’ян—Словаків, Чехів та Словінців, тому мають вони уже велику фахову літературу. Чеські мовознавці вважають їх за най­старший документ первісної чеської мови [5]. Панує загальне переконан­ня, що в перших роках свого перебування у велико-моравській дер­жаві Константин та Методій зіслов’янщили тільки Службу Божу та найконечніші богослуження; натомість переклади Святого Письма та вся друга перекладна праця була зроблена Константином-Кирилом у Римі в роках 867—869. Положення слов'янських апостолів, скоро по їх приході на Моравію, було виставлене на важку пробу. Німецький король Людвик, щоб відстрашити князя Ростислава від наближення до Византії, напав на його край та доконав великого спустошення, хоч місіонарів лишив у спокою. Сталося це мабуть тому, що слов'ян­ські апостоли уміли відокремити свою християнську місію від византійської політики. Немов у відплату — византійський цісар напав в тому самому році на Болгарію та змусив болгарського кагана Бориса прийняти християнство з Византії. Борис це зробив, але переждавши два роки, звернувся до Риму, до папи Николая І. з проханням устано­вити в Болгарії патріярхат. У Римі вважали це проти практики західньої Церкви та відмовили просьбі Бориса; це облегшило византій­ським місіонарям втриматись у Болгарії. Відтепер Болгарія балянсувала часто поміж Римом та Византією.

Єрархія зальцбурзької митрополії заборонила солунським братам вести місію на терені велико-моравської держави. На ділі претенсії німецьких місіонарів з Пассав-Зальцбурґа, заперечуючи право Кири­лові та Методієві вести на моравськім терені місійну працю, були без­підставні. Моравія з церковно-адміністраційного становища була «ні­чією землею», новим тереном, необнятим дотепер ні східною ні захід­ною Церквою, бо там дотепер не була ще зорганізована ніяка церков­на єрархія. Тільки полуднева частина місійного терену слов’янських апостолів — Паннонія, де Кирила та Методія покликав до праці та­мошній князь Коцел, була вже давніше тереном митрополії в Сір­міюм, яка одначе була знищена в часі переселення народів. Була ста­ра традиція, що в Іллірії, себто на східнім побережжі Адріятику, в апостольських часах мав працювати сам Апостол Павло та поставити іллірійським єпископом Андроніка, але це була тільки традиція. Вона перейшла мабуть з кирило-методіївською літературою на Русь-Україну та найшла своє місце навіть в Повісті Временних Літ. Доки сло­в’янські апостоли не встановляли на тому терені правильної єрархії, не виринала справа церковної юрисдикції над нею. Вона виринула аж по 870 році, коли з Риму, де оба брати вибралися були на запрошення па­пи, повернув на Моравію св. Методій з гідністю велико-моравського архиєпископа. На Моравію повернув уже тільки сам Методій, бо його брат Кирило лишився в Римі, вступив до манастиря та працював два роки перед своєю смертю над перекладами святих книг на церковно-слов’янську мову.

Праця слов’янських апостолів стрінулася з великою симпатією князя Ростислава та його підданих. Одначе вона викликала живу ре­акцію з боку баварських місіонарів, що працювали вже на тому тере­ні. Тут стали вважати прямо незвичайною річчю практику, введену братами апостолами, відправляти Службу Божу в іншій мові, ніж в одній із трьох біблійних мов: латинській, грецькій та єврейській. Проб­лема біблійних мов та недопускаємість нової варварської мови до богослужень стала центральною проблемою, якою латинські місіонарі з Баварії старалися атакувати працю слов’янських апостолів. Поза тою проблемою, не так доґматичного характеру, як радше справою церков­ної дисципліни, були закриті правдиві причини нехіті баварських місіонарів до праці слов’янських апостолів, а саме боротьба за вдержан­ня територіяльно-церковного домінування латинського обряду в ве­лико-моравській державі, злученого з німецькою політичною експан­сією на слов’янській землі. Була це вже проблема суто політична, — а саме справа зверхности франконських королів над тими пограничними слов’янськими областями. Натомість слов’янський обряд збуджу­вав і підтримував їх самостійницькі амбіції та патріотизм. Ці дві дій­сні причини були правдивим підложжям боротьби німецьких місіона­рів, а згодом також німецької єрархії зальцбурзької митрополії проти «слов’янських інновацій» Кирила й Методія.

Може ніякі історичні джерела не представлять так живо темпе­раменту тієї боротьби, як джерела моравсько-паннонського походжен­ня: Житія Св. Кирила, Св. Методія, Сказание о Писменах Чорноризца Храбра та другі дрібніші твори, знаменито видані українським істо­риком старої слов’янської літератури П. А. Лавровим у виданнях совєтської Академії Наук та Української Академії Наук в Києві [6]. За­мітне, що ці вартісні документа старослав’янської літератури, створе­ні таки на землі велико-моравської держави, або безпосередніми уч­нями св. Кирила й Методія на болгарській землі, збереглися в числен­них примірниках майже виключно на території київської митрополії, отже в Україні та Московщині. Дуже мало збереглося їх на болгар­ській землі, куди по смерті св. Методія схоронилися учні св. Методія, прогнані з велико-моравської держави за наслідника князя Ростисла­ва, Святополка, який підпав знов під латино-німецькі церковні впливи.

Усі ці твори характеризує, по-перше, глибокий пієтизм до св. Ки­рила й Методія, як теж до їх діла слов’янського християнства. З них віє гарячий запал боронити нову вітку вселенського християнства до крайніх меж пожертвування. В місійному творі св. Кирила й Методія, на тлі пробудженого шляхотного слов’янського патріотизму, далекого від неморального-византійського і західнього, німецького націоналіз­мів, народжувалась нова вітка правдиво жертвенного християнства із власним слов’янським обрядом, під безпосереднім проводом Римсь­кого Престола.

Звичайно помилково дивиться більшість істориків на кирило-мето­діївське християнство як на предтечу слов’янського християнства византійського обряду, що пізніше стало формою християнської віри на терені київської митрополичої провінції, себто на Русі-Україні та на Московщині. Так воно не було. Кирило-методіївське християнство, кромі церковно-слов’янської спільної мови, не мало поза тим багато спільного з пізнішим християнством східньої Европи. Воно мало свій окремий слов’янський літургічний обряд, посередній між обрядом византійським і латинським. Воно мало своє окреме слов’янське письмо, глаголицю; пізніше створена кирилиця було щось нове; слов’янська азбука наближена до грецької. Та що найважніше — цілим своїм ду­хом кирило-методіївське християнство було суто вселенським христи­янством, з характеристичним йому респектуванням примату Петрової Столиці, що видно з усіх творів, зв’язаних з моравсько-паннонською місією св. Кирила й Методія. Це не той цезаро-папістичний византійський націоналізм, що від соток літ розколював помалу єдність Хри­стової Церкви. Византійський цезаропапізм, получений з пізнішим московським націоналістичним месіянізмом, є прямо протилежним до тих церковних ідей, що ними Слов’янські Апостоли кормили своє за­хідньо-слов’янське стадо. Той дух св. Кирила й Методія відносно все­ленськости Христової Церкви найшов своє поле на Русі-Україні за княжої доби, але він зовсім зник уже в суздальсько-володимирській, а згодом у московській Церкві від самих початків її формування в дру­гій половині XII століття, де залишився сам оригінальний византинізм.

Таким чином християнство св. Кирила й Методія було суто все­ленське та суто правовірне, справді і православне і католицьке, як його по закінченню іконоборської єресі здефініював Сьомий Вселен­ський Собор 787 р. та як воно є первісно маніфестоване у Святі Пра­вослав’я, введенім 843 р. Католицькість кирило-методіївського хри­стиянства є тим більш знаменна, що вона була ширена византійськими місіонарями саме в період гарячої боротьби за і проти патріярха Фотія, який став таки провідною особою в опрокиданню примату Рим­ського Престолу на наступні століття, у який спосіб цього спору і не представляла б новочасна наука. До деякої міри це прямо річ незви­чайна, бо «философ Константин», пізніший св. Кирило, був прияте­лем патріярха Фотія та одним із провідних інтелектуалів Фотієвого окруження в Царгороді [7]. І мимо того, що серед духовних та світських провідних кіл у Византії в другій половині IX. та в X. століттях вже назрівав той церковний роздор, що вкінці, в половині XI століття, став дійсністю, то ці два визнатні Византійці показали багато глибокого духа єдности Христової Церкви та ставлення Христової справи навіть понад горді претенсії византійської імперії, їх батьківщини.

Коли ми узгляднимо всі людські аспекти й обставини, серед яких народилася і зростала ця нова форма вселенського християнства, то приходиться нам погодитись з постійним підкреслюванням авторів кирило-методіївської літератури, що це був твір під окремою Божою опікою. Він був призначений на те, щоб релігійно об’єднати слов’ян­ські народи такою формою християнства, яка найбільше відповідала їх духовості в льояльній залежності від Апостольського Престолу.

Коли б ця форма християнства слов'янського обряду була утри­малась, то византійське відокремлення від Апостольського Престолу 1054 р. не було б таким нещастям для Христової Церкви, яким воно стало, бо слов’янський світ був би по стороні Риму.

На велику шкоду вселенського християнства слов'янський обряд був зліквідований більш через людські браки західних християн, ніж східних. Особу «философа Константина», як паннонське Житіє на­зиває св. Кирила, найкраще характеризує розмова Константина з Ло­ґофетом (управителем цісарського двору) ще перед висилкою його на моравську місію. «Філософе, запитав Лоґофет, хотів би я знати, що таке філософія?». А він бистрим умом відповів: «Розуміння річей Бо­жих та людських, як людина може приблизитися до Бога...» «В ко­ротких словах глибоку мудрість та сказав», відповів Лоґофет [8]. Харак­теристичний погляд філософа Константина на византійське цісарство, яке византійські націоналісти називали завжди імперією Ромеїв (з-грецька Римлян). В дискусії із Жидом в Хазарії, на сказання Жида: «Римське царство дотепер держить володіння» (світу), відповів філо­соф: «Не держить уже. Минулося, як усе проче, згідно із звичайними, подіями. Наше царство не є Ромейське, а Христове».

Продовження див. тут