Вервиця, габіт... потанцюєм?

Сучасний Інтернет аж кишить різноманітними веселими відео і фотками з життя монахів. Часом складається враження, що головною метою сучасного монашества є показати усьому світові, що вони "нормальні люди", що вони "такі ж, як усі"; зруйнувати стереотипи про те, що монаше життя - нудне, рутинне і складається з самих лише молитов та псалмів (хоча хіба це так погано?).  Щоб, не дай Боже, не образити почуття секулярного світу, не показатись у ньому "білою вороною" (втім, це поширюється і на інші нинішні аспекти церковного життя і світосприйняття).

По собі знаю, що таке обличчя монашества є дуже привабливим для неофітів, що тільки вчора прийшли до Церкви, або й взагалі топчуться на порозі. І це класно, бо для неофітів - а особливо наших, українських, зашуганих "православними бабками-церберами" - життєво важливим є побачити, що священство і монашество - це прості, відкриті до спілкування люди, з якими можна і про серйозне поговорити, і жарти пожартувати, і на пікнік сходити, і м'яча поганяти, і ще якось весело провести час. Але радість від цього усвідомлення проходить швидко. Неофіт звикає до того, що  наші монахи - вони такі класні-класні, з ними і у вогонь, і у воду, і у мідні труби, швидко наїдається того, це стає нормою життя... і що далі? Це все, хоч і гарне - але загальне, людське - а де, власне, монаше? Адже щоб бути "своїм хлопцем", веселитися і показувати усім, як варто розважатися християнинові, зовсім не обов'язково вступати до якогось Ордену, складати обітниці і приймати на себе почесне, але дуже відповідальне звання монаха.

"Монахи танцюють", "монахи співають", "монахи стрибають", "монахи ходять на голові", "монахи грають на барабанах" - ширяться соцмережами перепости, і народ в коментах аж нетямиться від захвату. А мені від того чомусь хочеться монахів, які б плакали, покутували і каялися, а головне - (sic!) закликали б інших до того самого. За зразком їхніх святих засновників, дивлячись на яких, між іншим, народ масово крутив пальцем біля скроні, а вони робили своє і рятували душі, замість того, щоб намагатися сподобатися народу і злитися з ним у спільну картинку.

І тут не йдеться про привселюдне самобичування за гріхи людства - я не знаю, може той стрибун з цимбалами у габіті насправді сидить на хлібі і воді, носить вериги і покутує за наші провини абощо. Але у образі нинішнього монашества, якщо завгодно - у його МЕДІЙНОМУ образі, ця сторона чомусь відсутня, ніби це щось таке незручне, на чому не варто акцентувати увагу. І у цьому біда, у цій однобокості, а не у самому факті, що монахи теж вміють веселитися (я сама, грішна, люблю з ними веселитися, єслішо).

Ну і на цій веселій ноті монашество має мене заклювати, аби не вчила їх, як бути монахами і "відповідати викликам часу". Хоча, якщо говорити про час, то я не певна, що те, що ми бачимо зараз навколо, як у церковному, так і у суспільному житті, більше потребує танців, співів та веселощів, ніж посту, молитви та покути.

P.S. Падре Піо свого часу нарікав, що під час Страшного Суду (про який зараз якось не заведено говорити вголос) святий Франциск не впізнає у його ордені своїх дітей, протестував проти реформ ордену під потреби його членів, підкреслював, що це Франциск робить подарунок своїм монахам, а не монахи роблять Францискові послугу, милостиво вступаючи до його ордену... Зараз Падре Піо дуже люблять усі кому не лінь, але цей момент якось обходять увагою - насамперед, його власні колеги по ордену, у чий бік він і направляв ці стріли.