При першій згадці імені львівського протопресвітера Гавриїла Костельника у свідомості більшості пересічних українців асоціюється виключно з подіями Львівського церковного собору 1946 р. Ми не ставимо за мету дати історично-канонічну оцінку Соборам 1596 та 1946 років, а розглянемо основні віхи діяльності голови Ініціативної групи по возз’єднаню УГКЦ із РПЦ. Гавриїл Костельник, без перебільшення, був одним із найяскравіших греко-католицьких священиків першої половини XX століття: філософ, письменник, журналіст, викладач, глибокий проповідник. Був одним з ідеологів східного напряму в розвитку УГКЦ. Покликання всього життя о. протопресвітера Г. Костельника полягало в невтомному шуканні правди. Довгим і складним, і нелегким був той шлях. Після «звільнення» Західної України 1939-го його авторитет та активну антилатинську позицію вирішили використати більшовики. Нещодавно розсекречені документи радянських спецслужб розкривають картину того, як це відбувалося.
Метою даного дослідження є подолання надмірної заполітизованості та ідеологізації життя та діяльності цього відомого професора та душпастиря. У нашому випадку це означає пошук істини у вигляді доконаних фактів, реальне існування котрих підтверджене документами.
В останній період у вітчизняній історіографії з’явилося багато досліджень, котрі можна вважати першим кроком на шляху до повномасштабного та неупередженого вивчення церковної історії у післявоєнний час [1-3, 18-19, 22, 44-48, 51]. Тема нашої наукової розвідки частково забезпечена й архівними та друкованими джерелами [4-16, 20-43, 49-50].
Особливо актуальним дане дослідження є в контексті майбутнього сумного ювілею – 65 річчя з дня мученицької кончини протопресвітера. Безвинна кров священнослужителя пролилася 20 вересня 1948 року на землю, щедро напоєну кров’ю та сльозами багатьох поколінь українського народу в боротьбі з напасниками за свою споконвічну віру православну. Доцільно буде зауважити й те, що серед більшості навіть галичан, які вважають себе православними, чомусь цей душпастир забутий.
Майбутній професор та протопресвітер народився 15 червня 1886 р. у багатодітній селянській родині Федора та Анни з дому Макай, бачванських русинів, вихідців з-перед кількох століть із Карпатської України у давньому українському поселенні – Руський Керестур (сучасна Угорщина). Повне прізвище отця Гавриїла Костельник–Гомзов, але ним він практично не користувався [1, с. 30].
З шістьох дітей у сім’ї – а це брати Михайло, Янко, сестри Марія, Юлія та Гелена – лише Ґабор здобув високу освіту. Початкову освіту здобув у місцевій початковій угорській школі у Руському Керестурі (1894-1898 рр.), де виявив здібності у вивченні математики та риторики. Далі продовжує освіту в гімназії – у Вінківцях та Заґребі, де й склав матуру в 1906 р. . Побожні батьки обирають для сина шлях священика. До цього його готує богословський факультет в Загребі та духовна семінарія.
З 1906 р. він студент богословського факультету Загребського університету де майбутній єпископ югославських уніатів – Діонісій Няраді звернув увагу на талановитого, всебічно обдарованого вихованця і в 1907 р. скерував Гавриїла на подальше навчання до Львівської духовної семінарії. По завершенні семінарії він продовжив студії у Фрайбурзькому університеті, де через два з половиною роки (1 лютого 1913 р.) за працю «Основні принципи розумового пізнання» отримав науковий ступінь доктора філософії.
У 1913 р. молодий богослов і філософ томістичного напрямку повернувся до Львова, де одружився з дочкою Северина Зарицького, директора Перемишльської гімназії, Елеонорою (17.VІ.1891–30.VІІІ.1982). У їхній родині згодом народилося п’ятеро дітей: Святослава (1914-1920), Іриней (1916), Богдан (1921-1941), Зенон (1924) і Христина (1925). Іриней та Зенон проживають в Англії, а Христина – в Загребі [2, с.16].
Тут же, у Львові, він прийняв священичий сан, а з 1915 р. призначений у клір Преображенського храму Львова, настоятелем котрого у той час був о.Садовський – професор, літургіст (дослідник і знавець східного богослужбового обряду), візантолог. Можливо, що саме отець-настоятель і прищепив Костельнику той дух високої поваги до східно-православної основи у богослужбовому обряді.
Парафіяльну працю о.Гавриїл поєднував з викладанням богословсько-філософських дисциплін у середніх школах та духовній семінарії. У 1928 р. став професором Львівської богословської академії. З 1920 р. і до кінця 1929 р. о.Г.Костельник був редактором журналу «Нива» – друкованого органу греко-католицького духовенства Львівської єпархії.
Тим часом саме життя змушувало греко-католиків глибше замислюватись над долею своєї унії. Після укладення Ризького миру 1921 року до Польщі були прилучені православні землі Холмщини, Волині й Західної Білорусії. Для православних там відразу починається гіркий час ісповідництва. Сотні православних храмів, відібраних як колишні уніатські, стоять пусткою, висаджені в повітря, нищаться, горять. Заздалегідь підготовані монахи різних латинських орденів і польське католицьке духовенство, підтримувані урядом, запопадливо насаджують на Холмщині й Волині «новоунію». Вона вже не була окремою Церквою, а цілком підлягала місцевій римо-католицькій ієрархії. Однак, попри все, за 1923–1929 рр. на Лемківщині та Галичині перейшло до Православ’я понад 30 000 чол., а до 1933 р. ця кількість зросла до 60 000. У 1920–1930-х рр. прагнення до возз’єднання з Православною Церквою особливо поширюється в Карпатських областях, які після Першої світової війни перейшли до Чехословаччини, тут вони носили особливо масовий характер.
На дванадцятому році душпастирства (1925 р.) о.Костельник відвідує Рим. Пишний папський Ватикан назавжди став чужим для серця о.Г.Костельника. Повертаючись до Львова з Риму, у православному храмі близького йому колись Загреба о.Гавриїл пережив незабутні хвилини молитовного піднесення, глибокого духовного єднання із Православ’ям.
Знайомство з центром католицизму спонукало його критично дослідити і проаналізувати багатовікові суперечки між Західною та Східною Церквами. В результаті з’явився цілий ряд розвідок, котрі не були в той час оприлюднені, оскільки критично висвітлювали вчення католицького богослов’я [3, с. 80]. Згодом декотрі з них були видрукувані окремими книгами [4, 5], а у період 1946-48 рр. друкувались у єпархіальному журналі Львівсько-Тернопільської єпархії РПЦ [6-15]. Незважаючи на те, що у 1987 р. частина праць протопресвітера Гавриїла Костельника була видана окремою збіркою [176], деякі з них стали доступними читачу лише наприкінці 90-х років ХХ ст.
Вперше православні погляди о.Гавриїла проявилися 25 лютого 1926 р. на Академії, присвяченій 25-літньому ювілею митрополитування Андрея Шептицького, де він виголосив реферат на тему: «Нова доба нашої Церкви [2, с. 5]. Як пригадує колишній уніатський священик Г.Маринович: «Вже у 1926 р. в о.Г.Костельника дозріла думка про необхідність нашого возз’єднання з Православною Церквою. Доказом цього є його маленька, всього на 16 сторінок, брошурка під заголовком «Нова доба нашої Церкви», яку він розіслав усім передплатникам церковного журналу «Нива»… Отже, ще за двадцять років до нашого соборного возз’єднання о.Г.Костельник уже був апостолом нашого повороту до східного Православ’я. Це була його задушна ідея і мрія, за яку він боровся і віддав своє життя» [17, с. 144-145].
Великого розголосу набула також і стаття «Так собі думаю», де о.Гавриїл осудив звичай звершувати літургію на заздалегідь вирізаних і засушених агнцях. У 1928 р. о.Г.Костельник виступає на захист істотної частини східного чину літургії – призивання Св. Духа на освячуванні Дари – епіклези. У книзі «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» о.Г.Костельник, після глибокого й уважного дослідження, рішуче став на бік православного богослов’я. Поява цієї книги засвідчила духовну спорідненість автора з Православ’ям. Окрім цього, він вів відкриту боротьбу проти целібату, який мали намір запровадити й в уніатській церкві Західної України. Напевне саме з цієї причини у нього шукали взаєморозуміння станіславські семінаристи, котрі 14 березня 1925 р., у запалі боротьби з целібатом та місцевим уніатським єпископом Г.Хомишиним, оголосили бойкот семінарії [18, с. 432]. За ці наукові розвідки в 1929 р. о.Костельник був звільнений з посади редактора «Ниви»; у 1931 р. митрополит А.Шептицький взяв його під свій безпосерденій нагляд і призначив проповідником до собору св. Юра.
У 1943 р. на єпархіальному соборі у Львові Г.Костельник відкрито виступив з критикою догматів, яких не знала Вселенська Церква у перше тисячоліття свого існування, в результаті чого був позбавлений слова [19, с. 4].
Період з осені 1939 по літо 1941 року став для цієї родини, як і для багатьох інших, трагічним. Українська інтелігенція в оцінці потреби залишати Східну Галичину перед першою більшовицькою окупацією зразу на три категорії. Найчисленніша група заявляла про те, що потрібно залишитись з народом – це, мовляв, національний обов’язок; друга група стверджувала про те, що большевики не змінились і ніколи вже не зміняться тому єдиний порятунок – втеча; однак були й такі, які хотіли трохи придивитись до нових порядків і тільки тоді прийняти таке чи інше рішення.
Про те, як вирішила питання втечі перед більшовиками сім’я Г.Костельника, він пише в листі до брата: «Може буц ше чудуєце, же чом зме нє пошли ґу вам, бо мож було, и велї ше пренєсли одталь, алє панотцох нє вельо. Леона теди лєжала, нє мож ю було рушиц з места, а и нє шведчело охабяц вирних, цо ше душнє тримаю церкви, як нїґда предтим. Цо нам Бог судзел, то будзе».[20]
Існує думка про те, що ще в 1939 р. НКВС звернув увагу на Гавриїла Костельника, як на принципового критика латинізації уніатської церкви, однак ще далекого від ролі ліквідатора унії.
Як видно з розсекречених нещодавно документів, одним з перших, хто підказав більшовицьким спецслужбам використати Г.Костельника, був ймовірно Володимир Целевич. У показах про діяльність УГКЦ, її провідників та відомих священиків, написаних ним для радянських каральних органів 7 березня 1940 року (після арешту), поміж іншого вказано на відмінності між прихильниками західного вектору розвитку в Церкві та «восточниками». В.Целевич, вказуючи на авторитетність Г.Костельника серед української інтелігенції та духовенства, двічі пише: «Вважаю, що за радянської влади він міг би очолити боротьбу уніатської церкви під лозунгом «Геть від Ватикану». Цей рух міг би розбити єдність греко-католицької церковної організації, а вслід за цим послабити загальний вплив церкви.» [21] Зрештою, таких підказок вони могли й не потребувати, бо достатньо було переглянути підшивки греко-католицької періодики, аби зрозуміти позицію Г.Костельника. Так чи інакше, але священика почали «опрацьовувати».
Під час першої більшовицької окупації Галичини (1939-1941 рр.) чинився тиск і на митрополита Андрія (Шептицького). Що кілька днів до нього приходили посланці НКВД з готовими білетами на подорож літаком до московського патріарха. Одночасно до будинку НКВД у Львові «запрошували» і о. д-ра Гавриїла Костельника на переговори, щоб він згодився помогти їм зреалізувати план ліквідації українського католицизму і поширити владу московського патріярха на галицькі землі.
Для більшої переконливості нкведисти арештували його сина Богдана, щоб обіцянкою звільнення і частими побаченнями з ув’язненим сином, змусити до фатального рішення, від якого мало початися арештування митрополита Андрія і всіх наших церковних достойників, щоб на їхнє місце дати своїх кандидатів, підпорядкованих московському православ’ю.
Перед кожними примусовими відвідинами в НКВД о. д-р Костельник прощався з ріднею і знайомими, припускаючи, що вже не вернеться на волю, бо твердо постановив собі не піддаватися більшовицьким намовам. Його син залишився у в’язниці, і під час відходу більшовиків зі Львова згинув у тюрмі по вул. Замарстинівсьва, 9! Треба підкреслити, що за першого побуту більшовиків у Львові, о. д-р Костельник, незважаючи на погрози, героїчно протиставився більшовицькому натискові в справі співпраці з урядовим планом ліквідації УГКЦ, жертвуючи навіть власного сина.
Як це сталося? Після відмови співпрацювати при першому контакті, органи вдалися до спецоперації. З доповідної записки управління НКВС по Львівській області до НКВС УРСР, 22 лютого 1941 р.: „Для [воздействия на] прелата униатской церкви, доктора богословия и философии Костельника Гавриила Teoдopовича, нами был подработан и 30 января с.г. арестован сын его Костельник Богдан, в отношении которого располагали дaнными, что он является участником нелегальной организации украинских националистов и был привлечен для разведывательной работы по линии ОУН в пользу немецкой разведки. Для проведения операции был составлен план, в котором предусматривалось производство обыска на квартире прелата Костельника с целью изъятия документов, что понудило бы его явиться к нам. Указанная операция проводилась от имени органов милиции, чем зашифровывалось действительное положение. В процессе обыска на квартире Костельника было изъято: незаконченная Костельником рукопись философского труда «Логика», личные его документы и письма, книги «Доктрина фашизма» и «Навигаре нецессе» (автор Муссолини), «Памяти вождя УГА», «История сичевых стрельцов», «Карпатская Украина» и 7 уставов РККА (РККА (рос.) – рабоче-крестьянская красная армия (робітничо-селянська червона армія) – М.Л.), принадлежащих арестованному сыну Костельнику Богдану. Костельнику было разъяснено, что по вопросу ареста его сына и изъятых у него материалов он может обратиться в Областное Управление РКМ.» [22] Ордер на обшук помешкання 24 за адресою пл.Юра, 5, де проживав Богдан Костельник, був виданий УРКМ19 29 січня 1941 року [23].
Як же ж була проведена «подработка» Богдана Костельника, молодого юнака, який щойно, 1940 року, закінчив гімназію? Деталі агентурної «подработки» наведені у тій же ж доповідній записці від 22 лютого 1941 р. «Как участник [молодежной националистической] организации Костельник Богдан выполнял в своей «пятерке» роль инструктора по изучению военного дела. Кроме того, по заданию одного из участников «пятерки» Стародуба Ивана, представил последнему шпионские сведения о раскваpтировании частей Красной Армии в г. Львове, добытые им путем личного наблюдения. В августе мес[яце]1940 г. члены «пятерки» Стародуб Иван и Бринь Лев нелегально бежали в Германию. Из последующих показаний Костельника Богдана установлено, что к моменту нелегального ухода в Германию участников «пятерки» Стародуба и Бриня, из Кракова нелегально прибыл некто Гладкий Любрик, который был известен Костельнику Богдану как член спортивного общества «Сокол». При встрече с Костельником Гладкий после краткой информации о положении дел среди украинцев заграницей, предложил ему связаться по условленному паролю в определенном месте с лицом, по заданию которого выполнить ряд заданий по выявлению и установке подозреваемых секретных агентов НКВД. Установив, таким образом, связь с неизвестным, Костельник по его заданию провел шесть установок подозреваемых лиц, связанных с НКВД, из коих только в двух случаях добился положительных результатов. Связь Костельника с неизвестным прервалась вследствие болезни последнего.» [22].
Продовження див. тут