Олександр Галенко: "Донецькі правлять, як велить політична культура Степу"

Історична Правда поговорила зі сходознавцем, кандидатом історичних наук Олександром ГАЛЕНКОМ про азійський вектор минулого України, його внесок в історію та політичну культуру.

Історична Правда поговорила зі сходознавцем, кандидатом історичних наук Олександром ГАЛЕНКОМ про азійський вектор минулого України, його внесок в історію та політичну культуру.

Бесіда відбувалася до початку кривавих протистоянь на київських вулицях.

- В Україні чутно думки про те, що в нас співіснують, чи то конфліктують європейська та азійська парадигми історичного розвитку...

- Дозвольте спочатку зробити кілька зауваг до Вашого питання, щоби прояснити кого з  ким я пропоную порівнювати і чому.

По-перше, все-таки Азія надто велика, щоби виводити якусь "азійську" парадигму. А Україна, хоч порівняно невелика, але цивілізаційно досить строката країна. І цивілізацій, центри яких знаходилися в Азії, в Україні відомо дві.

Перша – це степова цивілізація. Йдеться про кочових скотарів Євразійського Степу, які жили від Дунаю до Маньчжурії. В Україні її знають переважно завдяки скіфам, хозарам, печенігам, половцям, монголам, Чингісхіну, Батию, кримським татарам.

Згадані народи та особи культурно дуже відмінні від китайців, арабів чи індійців, хоч знаходяться теоретики, які не уважають степовиків за осібну цивілізацію.  Її центр знаходився переважно у Монголії, хоча у Геродотові [V сторіччя до нашої ери - ІП] часи ним була саме Україна.

Другу цивілізацію умовно називають ісламською або – за географічним положенням її центру – близькосхідньою.

На території України вона з’явилася завдяки прийняттю ісламу тими самими степовими кочовиками на початку 1300-х років. А завдяки османській експансії наприкінці XIV ст. вона захопила ще й південь Криму [в середньовіччі південний берег Криму належав Генуезській торгівельній республіці (Італія) і готському християнському князівству Феодоро, ці держави були захоплені десантом Османської імперії в 1475 році - ІП].

Проте степова культура добре уживалася з ісламом, допоки українська колонізація та російська експансія 200 років тому остаточно не поклали край пануванню їх обох на цій частині України.

Азію на території України представляла головним чином степова цивілізація. З усіх мешканців України першими стали відомі у світовій історії саме скіфи та кіммерійці, за півтори тисячі років до Київської Русі.

Отже, степовики проіснували тут мало не три тисячоліття – набагато довше за будь-кого – і перейматися питанням їхньої культурної спадщини в Україні абсолютно доречно.

Таким чином, ви питаєте про пошук джерел політичної культури півдня і сходу України у цивілізації кочових скотарів Євразії, яка панувала саме на цій території близько трьох тисячоліть.

- Чи коректна така постановка питання з наукової точки зору?

- Наразі кочовики Євразії вивчені досить мало. Вони залишили по собі значно скромнішу писемну спадщину, аніж осілі спільноти.

Але рятує разюча подібність культури степовиків, незалежно від місця та часу походження свідчень, не кажучи вже про мову. Це демонструє не лише її консервативність цієї культури, а й живучість.

Тому ця тема цілком придатна для наукового дослідження. Тільки доводиться триматися певної методики, яка полягає у тому, щоби виявляти не лише подібність сучасних українських явищ до колишніх степових, а й спосіб, яким чином відбулося запозичення.

- Можна приклад такого явища?

- Хіба що лінивий не закидав нинішній українській владі її "совковість". Це не викликає заперечень, бо радянський досвід виглядає єдиним доступним джерелом уявлень про те, як мусить себе поводити влада.

Проте наша сучасна влада принесла з собою традиції й виразно інші у порівнянні з радянською. Наприклад, в СРСР можновладці, як нам відомо, не хизувалися своєю владою та розкішним побутом. Натомість для теперішніх олігархів абсолютно характерне демонстративне споживання.

Показовий момент - це демонстративне споживання не викликає обурення більшості електорату. Не викликає попри радянське виховання в дусі класової ненависті до капіталістів, і попри західноєвропейську модель "урядовця як найманого працівника", до якої ми нібито так прагнемо.

Але у східній культурі влада не потребує скромності, навіть навпаки. Хто спромігся посісти значний пост - той везунчик, пестунчик долі. Саме слово "держава" ("девлєт) в османотурецькій мові початково означало "щастя". І щасливчик демонструє іншим своє везіння. А інші дивляться і не засуджують. Бо сподіваються, що й самим удача усміхнеться.

- Якою є модель степового суспільства?

- Усі степові суспільства (клани, племена, племінні союзи, степові імперії) були побудовані на суворій ієрархії, що створювалася і підтримувалася головним чином насильством. 

Степова держава – це завжди імперія, що утворюється шляхом завоювання під проводом талановитого воєнного генія. Вона має таку будову:

1) центральний уряд складався з правителя, його династії та персонально відданих слуг-соратників (останніх тюрки називали "буйрук", себто "наказний", звідки пішло в нас слово боярин, в монголів їх називали нукерами),

2) нижче знаходилися піддані, але союзні племена – воєнна опора уряду;

3) більшість складали усі завойовані - байдуже, степовики чи осілі - вони перебували на становищі рабів.

Як вище згадано, принцип ієрархічності у степовиків розвинув ідеологічне уявлення про те, що керування державою є найбільшим трофеєм і найвищим людським щастям. Зрозуміло, допускалася перемінливість щастя і, отже, перспектива втрати держави. Але допоки влада зберігалася в руках правителя, він насолоджувався своїм щастям, і більше того, цього ж очікували від нього і його підданці.

Потяг донецьких можновладців до показного розкошування - та ще й за рахунок державного бюджету - точно відповідає степовій традції, хоч власник Межигір’я чи його нукери про таку екзотику не здогадуються.

Власне, вони вважають себе в праві отак буквально насолоджуватися державою. Між іншим, "насолоджуватися (буквально: обжиратися!) державою" - це дослівний вислів, що вживався у надгробкових епітафіях державних службовців у Тюркському каганаті (6-8 ст.): "О, я не насолодився державою, який жаль!" Про яку службу народові йдеться?

- Яким чином ця модель могла перейти до нас через вісімсот років?

- Основний засіб передачі культурних традицій на степу - в усній формі. Йдеться не про фольклор, а про соціальні норми - поняття, образи та вислови мови, в яких задаються моделі поведінки членів суспільства.

Тобто український степ разом із його мешканцями, українізованими тюрками, якщо говорити відверто про останні століття його історії, усно запозичав і елементи давньої степової культури. Причому цей процес культурної взаємодії між слов’янами та тюрками простежується з давніх-давен, від монгольського завоювання та й раніше.

Підставу для таких запозичень слід шукати у престижності степових реалій. Наприклад, деякі київські князі, включно з хрестителем Володимиром величалися найвищим степовим титулом "кагана", попри те, що були скандинавського походження.

Уявіть собі провінціалів зі Скандинавії, які не мали, по суті, сильної державності. Вони приходять у степ і бачать пишні степові міста, що торгують на цілий світ. Я маю на увазі столиці та інші міста хозарів - Ітиль/Хамліх [у низов'ях Волги, місце точно невідоме - ІП], Семендер [на території нинішнього Дагестану - ІП], Баланджар [на території Азербайджану - ІП].

Звісно, що київським князям було престижно привласнити й хозарський титул кагана. Але вони спромоглися піти на це винятково за нормами степової політичної традиції – або породичавшись із каганами, або завоювавши їхню столицю.

Володимир титулувався "каганом" саме тому, що був сином переможця хозар Святослава. Та й сам Святослав Хоробрий був удостоєний каганської честі тим, що після фатального для князя бою на Хортиці печенізький ватажок Куря зробив з його черепа ківш для вина.

Степ і його культура були важливою складовою нашого середньовіччя. Ви подивіться на княжих тілоохоронців – там суцільні степовики. І це лише ті, про кого згадують давньоруські літописи, де основними персонажами, звісно, були князі.

- Анекдотично відомі "страусині черевики" Януковича - це теж один із прикладів його розуміння влади і того заради чого її прагнути?

- Арабський історик початку XIV століття Рашид-ад-Дін розповідає, як Чингіс запитував своїх соратників: "Що є щастям для справжнього чоловіка?" І ті відповідали йому, що насамперед для щастя треба передусім пишно вбратися і сісти на гарного коня. Це те саме, що нині мати дорогий одяг та автомобіль,  - підкреслювати свій статус.

Далі соратники монгольського хана переконували його, що чоловік також має поїхати на полювання із соколом. Для XII-го століття та й взагалі це був найпрестижніший у Євразії різновид дозвілля. Як ми знаємо, на полювання в нас тепер той самий попит. Між іншим, смак до винятковості у вигляді заповідників теж дуже давній. Змінився хіба що мисливський реманент.

Але в цілому набір речей, які були актуальними для степового володаря на зразок Чингісхана, залишається таким самим ціннісним і для теперішньої української влади. І не тільки для влади - багато українців досі влізає у кредит задля дорогого автомобіля. Що вже говорити про культуру відзначати найдрібнішу подію в житті спільним розпиттям алкоголю.

Отже, дорогий одяг, засіб пересування і полювання. Але знаєте, що відповів Чингісхан? Його відповідь Чингісхана миттєво нагадує про іншу гарячу політичну реальність в Україні.

А сказав він, що найбільше щастя для справжнього чоловіка – це бачити свого ворога, як той плазує судомно по землі і молить про помилування, тоді як "справжній чоловік" і далі насолоджується приниженням ворога, розважаючись із його дружинами.

- Ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка – це також помста як один із відгомонів тієї епохи?

- Цитата Чингіс-хана тут більш ніж переконлива. Мало здобути перемогу, потрібно конкретно насолодитися помстою через приниження суперника. Мені нічого додати.

- Що ще об’єднує "донецьких" зі степовикам в контексті, який ви змалювали?

- Насамперед посилення впливу родини, "династії". У степовиків династія була основним джерелом стабільності і, відповідно, нестабільності.

Усі найвищі державні посади розподілялися між представниками династії, яка за примітивними устоями степовиків вважалася верховним власником цілої держави та мусила заради її збереження продукувати нащадка. З угасанням родини вигасала й держава.

Найвищу довіру в чиновницькому апараті степовиків мають лише члени родини. Але усі ці держави розпадалися, бо сім'я не втримувала єдності. Найвитривалішими були, як виняток із цього правила , ті-таки монголи, що впродовж чотирьох поколінь утримували цілісність своєї імперії, зберігаючи порозуміння між членами династії.

Тут аналогії очевидні. В Україні останнім часом панує майже донецький "расизм". Чи не всі найвищі посади в державі посідають обранці територіального - якщо не родинного - клану Януковича.

Тільки окремі люди - як київський Табачник або дніпропетровський Вінкул - приймаючи ці правила гри, зараховуються до клану. Це теж чудово вписується в степову традицію. Головне, щоб вони демонстрували свою лояльність. 

Характерне також опертя на ватагу. Усі степові держави починалися з генія однієї особистості, але саме з того моменту, коли вона створювала власне угрупування. І ця кліка вже встановлює власне панування.

З такою традицією пов'язаний і український політикум. Наші політики дуже люблять надавати власні імена тим партіям, які вони організовують. Можливо, це свідчить також і про рівень виборців, які голосують за імена, а не за ідеї.

Регіонали, скажімо, не в змозі були осягнути себе в масштабах цілої країни. Їм потрібно було вицарювати один маленький регіон, так вони свою партію й назвали. Тобто вони мислили з позицій ватаги. Ось, до слова, ще один приклад того, як наші степовики відрізняються від росіян. Ті назвали правлячу партію "Єдіная Росія".

Щодо решти українських політиків, то годі й згадувати: блоки Тимошенко, Вітренко, Литвина. Навіть в офіційній назві УДАРу написано "партія Віталія Кличка". 

Тож різниця між степовими бандами полягала лише в їхньому вожакові, чиє ім’я давало назву й цілій державі, якщо вона не перебирала на себе назву етносу. Ще Геродот, описуючи давню Україну, згадує, що скіфами скіфів називають греки. Самі ж вони іменують себе сколотами, тому що Сколот - таке ім'я мав їхній цар.

В українській спадщині серед таких назв можна згадати й народ гагаузів, що мають своїм епонімом сельджуцького принца Кейкавуса.

Турки шістсот років звалися османцями за іменем свого першого успішного правителя Османа, хоча в його епоху в Анатолії існувало не менше двадцяти інших правителів. Так само перед османцями існувала й держава сельджукідів, названа за іменем епоніма "Сельджук". 

Сучасні українські партії, як і їхні степові попередники, також можуть запропонувати лише лідера, тому ним і торгують. А з іншого боку мають електоральне середовище, яке цей бренд сприймає, бо є носієм відповідної традиції...

Продовження див. тут