|
Трагедія, що розгортається на теренах нашої, колись мирної, України, повинна стати пересторогою для українського суспільства в подальшому його житті. Але щоб це «подальше» життя в нас було, нам терміново слід переосмислити власне буття в цьому світі під знаком того, що всі ми діти Божі і всі маємо однакові права й однакову свободу, що випливає із дарованого Богом благословення у творенні добра. Українське суспільство потрапило в надзвичайно складну ситуацію, коли безвідповідальність і непоступливість одних і відчай від безвиході інших поставили на кін саме існування з такими потугами отриманої українським народом державності. Події, що розгортаються останнім часом, винесли Церкву в авангард духовно-морального вибору кожного. Церква стала таким чином моральним провідником народу. І це не стільки заслуга самої Церкви, як заслуга тих негативних явищ, що поступово, але впевнено, уражували українське суспільство, всі його прошарки включно, особливо владу, а через її помилки й значну частину народу.
Але позаяк Церква, як Тіло Христове, належить Богу, то сприймати її як організацію, яка повинна обслуговувати релігійні потреби народу чи ситуативні потреби влади, - є великою помилкою як одних, так і других. Кожен член суспільства повинен усвідомити, що як він сам, так і увесь народ, належать Богу й тому повинні підпорядковувати все своє життя, всі свої дії саме Йому шляхом узгодження свого існування з тими духовно-моральними засадами, які викладені в Святому Письмі, особливо в євангельській науці життя.
Читаючи Євангелію, ми не занурюємося в глибину її змісту, а, відповідно, й не усвідомлюємо смислу, закладеного в тій чи іншій розповіді, в тому чи іншому повчанні. Бо коли б ми вникали в смисл, то факт преображення Христового на горі Фавор став би для нас провідним у визначенні всіх аспектів нашого особистого життя в його преображенні, а отже й святості, до чого Церква не тільки закликає, а й намагається виховувати у своїх вірян своїм щоденним апостольським служінням. Відповідно, чим більшу кількість християн промені Божої слави просвітлюватимуть і спонукуватимуть до внутрішнього преображення, тим потужніше преображатимуться і всі сфери суспільного життя, преображатиметься народ і держава в цілому.
З цього основоположного духовно-морального джерела – преображення Господнього під дією Божої слави, кожен християнин повинен черпати силу відповідальності перед самим собою, перед Богом і перед усім суспільством. І тому ця відповідальність, перенесена з особистого життя на терени суспільства, творила б відповідальним і все суспільство від окремого його члена – простого громадянина, й до політика чи державного діяча, керівника на місцях й на загально-державному рівні включно з Президентом. Відсутність же такої відповідальності, врешті-решт, і призвела до катастрофи, яку ми спостерігаємо нині в Україні.
Вся Христова євангельська наука ґрунтується на вченні любові. Вона не просто говорить про любов як одну зі складових духовно-моральних цінностей людини, а вчить про те, що любов є основою всього нашого життя, яке й зародилося з безмежної любові Творця до Свого творіння. Без любові розсипається будь-яка духовно-моральна доктрина, нація деградує в усіх сферах як особистісного життя окремого її члена, так і всього суспільства. Це призводить до того, що народ вичерпується у своїй внутрішній суті й, делегуючи із самого себе деградованих провідників від нижчих до найвищих щаблів державної влади, перетворює своє життя на маловартісне – не цінуючи в собі особистість, людина не цінує її і в інших. Звідси появляється байдужість до всього, що відбувається з нею самою, а, отже, й до того, що діється навколо неї й з іншими.
Тобто, втративши найбільшу цінність – любов, про яку сказав Господь: «Люби ближнього свого як самого себе», ми втратили розуміння того, що всі люди є образом Божим незалежно від їхнього соціального чи майнового стану, бо навіть упосліджена людина в очах Бога є Його найулюбленішою дитиною. А відтак кожна людина цінна для Бога, бо є часткою Його Самого.
Бог є вільним у власному виборі й таку ж свободу через Свого Сина дарував і людині: «Коли Син визволить вас, то справді будете вільними» (Ін., 8:36), а шлях до волі, до свободи лежить через правду: «Пізнаєте правду, і правда вас вільними зробить» (Ін., 8:32). Тому що тільки правда й життя за правдою дають людині почуття високої гідності як рівної перед Богом та перед іншими, які є також рівними одне перед одним і заслуговують на пошану в суспільстві собі рівних.
В той же час неповага до свободи інших, до їхнього вільного вибору є рудиментом комуністичного минулого, коли владна система не поважала свободу людини навіть у її особистісному житті, коли панувало право сильнішого, а сильнішим тоді був той, хто перебував при владі будь-якого рівня. Ця неповага перейшла і в нинішнє життя незалежної України, намагаючись обмежувати право іншого на вільне й гідне людини життя.
До цього часу ми так і не навчилися бачити образ Божий в іншому, тому й не ставимося до нього так, як того вчить Христос: «Люби ближнього свого, як самого себе», а ще: «Люби й ворога свого». Бо коли ми полюбимо іншого, то тоді такого поняття як «ворог» просто не існуватиме.
На жаль, нелюбов розділяє нас не просто по лінії політичних чи церковних уподобань. Нелюбов розділяє нас на рівні нашого хворого ненавистю серця, що й призводить до нечуваної для цивілізованого світу жорстокості. Тому ми, православні християни, й не в силі свідчити високу гідність людини в суспільстві, бо не маємо її в собі самих. Через відсутність гідності у власному серці більшість із нас не сприймає й іншого повчання Господа: «Як хочете, щоб із вами чинили люди, так і ви чиніть із ними» (Лк., 6:31).
Як же можемо ми переносити ці слова Ісуса Христа у своє життя, у свої відносини з іншими – дітьми, рідними, близькими, людьми взагалі, як вони можуть стати основою нашого життя, якщо ми, не маючи любові в серці й ніколи не задумуючись над тим – а як себе почуває інший від моєї дії, вчинку, - не можемо їх усвідомлювати? Найважливіша моральна якість людини полягає у її вмінні ставити себе на місце іншого, вникати в його становище, в його почування, в обставини, які спонукали його до того чи іншого вчинку, і - зрозуміти. Якби кожен із нас мав таку якість, то ми б уникали багато й багато всяких негараздів і трагедій як у власному житті, так і в житті суспільства, ми б не довели свою Вітчизну до межі національної й державної катастрофи.
Можна констатувати, що зусилля всіх християнських Церков, на жаль, так і не дали найважливішого – не виховали в душах своїх вірних найголовнішого заповіту Спасителя: «Люби ближнього свого…», що є основою у ділі спасіння. А випливає ця нелюбов із неповаги до ближнього, яка так само виникає з відсутності любові, адже місце порожнім не буває, чимсь рано чи пізно, але заповнюється. Заповнюється здебільшого нелюбов’ю.
Трагедія, що розгортається на теренах нашої, колись мирної, України, повинна стати пересторогою для українського суспільства в подальшому його житті. Але щоб це «подальше» життя в нас було, нам терміново слід переосмислити власне буття в цьому світі під знаком того, що всі ми діти Божі і всі маємо однакові права й однакову свободу, що випливає із дарованого Богом благословення у творенні добра.
Це залежить від народу – готовий чи не готовий він до внутрішніх змін в самому собі, що є основою змін всього життя, але влада, якщо вона відповідальна перед Богом, власною совістю й народом, спираючись на моральний авторитет християнських Церков і їхнє бажання очолити духовно-моральне оздоровлення українського суспільства, повинна розпочати цей процес із своєї ініціативи, із самої себе – кожного, хто обіймає ту чи іншу, включно до президентської (і її в першу чергу), посаду.
І це стосується влади, яку формує будь-яка політична чи громадська сила, адже, щоб почалися якісь кардинальні, а не косметичні зміни в усіх сферах суспільного й державного життя, потрібно, щоб її інституції наповнили люди з новим сучасним мисленням і християнським світоглядом. І через оновлення власного духовного життя, що вплине й на увесь моральний стан, докорінно змінивши внутрішню суть, ми оновимо і все суспільне життя, адже творчість випливає із свободи, яка через творення добра розкриває кругозір в усьому його обширі. Як писав Тарас Шевченко: «І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати…». Тільки таким чином ми виберемося з тієї страхітливої духовно-моральної, а отже й суспільної кризи, в яку ми зайшли всі разом.
Uaockhp.org.ua
Повернутися назад
|