80 тисяч друзів Десятинної

Це досить несподіваний поворот сюжету, оскільки останні мінімум п’ять років УПЦ КП дуже стримано ставилася до аналогічних прагнень з боку УПЦ МП.

Ecrasez I'mfame! – розчавіть тварюку! – одна із найвідоміших фраз Вольтера стосовно церкви. Коли його, 84-річного старця, вже перед самою смертю закликали повернутися до Парижу, мудрець запитав: «Хіба невідомо, що в цьому місті мешкає 40 тисяч фанатиків, котрі принесуть 40 тисяч оберемків хмизу, щоб в угоду небесам спалити мене на багатті?». Але отримав у відповідь: «А чи відомо вам, що в Парижі також мешкають 80 тисяч ваших друзів, які не забаряться з’явитися, щоб загасити це багаття?».

Днями, точніше – 13 грудня, Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату виступив з ініціативою «відродження» Десятинної церкви. Я спеціально беру слово відродження у лапки, щоб підкреслити змістовну малозрозумілість запропонованого.

На засіданні цього Синоду ухвалили таке формулювання: «Враховуючи надзвичайне духовне та історичне значення збудованого рівноапостольним князем Володимиром Десятинного храму в м. Києві, а також що цей храм у 1240 р. під час нашестя орди Батия був останнім рубежем оборони Києва і під його уламками загинули захисники столиці – виступити з ініціативою відродження історичної Десятинної церкви як Храму-пам’ятника всім борцям за свободу, єдність і незалежність Руси-України, в тому числі Героям Небесної Сотні та захисникам України і мирним жителям, загиблим цього року від нашестя чужинців на Донбасі».

Це досить несподіваний поворот сюжету, оскільки останні мінімум п’ять років УПЦ КП дуже стримано ставилася до аналогічних прагнень з боку УПЦ МП.

Чому відбулася така раптова зміна позицій? Справа не тільки в бажанні отримати в центрі столиці велику ділянку та культову споруду. Обидві гілки українського православ’я чудово розуміють, що в цьому процесі вони лише інструмент для «зацікавлених осіб», так би мовити, ідеологічне підґрунтя.

А хто ж тоді ці, «зацікавлені особи», яким вкрай необхідно таке будівництво? Це три умовні групи, кожна з яких вдало доповнює інші, створюючи монолітний та непохитний симбіоз.

По-перше, це проектанти та будівельники. Їхні інтереси тут дуже прості – заробити. Загальновідомо, що кілька архітекторів вже вклали певний ресурс у розробку проекту, та, вочевидь, мають наміри продовжити боротьбу за перемогу.

Проектантів в цьому цілком підтримують забудовники, бо подібні будівництва дуже дорогі, зокрема і за рахунок того, що вони – абсолютно безпідставно – здійснюються не за будівельними розцінками, а за реставраційними. Це підвищує вартість проекту разів у 8-10. Якщо в 2011 році проект оцінювався в 100 млн. гривень, можна собі уявити, скільки він коштуватиме сьогодні!

Друга група з тих, хто прагне розпочати «відтворення», це ті, хто його фінансуватимуть або забезпечуватимуть. І тут справа не тільки в розрахунку на ласий шматок державного або міського бюджету. А ще й в тому, що такий проект стає чудовою нагодою відмивання сумнівних коштів. Часто «благодійники» зберігають анонімність, або джерела пожертв важко відслідкувати, а залучення чисельних субпідрядних будівельних організацій гарантує майже повну непрозорість.

І, нарешті, третя група – це політики та різне високе «начальство». Десятинка для них може стати головним знаковим державним проектом, таким як був Батурин або Мистецький арсенал для Президента Ющенка.

До речі, хто хоча б раз згадав, що і Президент Ющенко, і тодішній гуманітарний Віце-прем’єр Кириленко публічно обіцяли, що на ремонт («реставрацію») Мистецького арсеналу не витратять жодної бюджетної копійки?

Сьогодні прагнення започаткувати черговий знаковий загальнодержавний проект безсумнівне. Недарма серед аргументів на користь будівництва з’явилися згадки і про Небесну сотню, і про героїв АТО.

А для «філантропів» такий проект дає гарантію наблизитися до верхівок влади та засвітитися перед першими особами. Недарма на проекти Президента Ющенка кошти виділяли практично всі наші олігархи, незалежно від їхніх політичних вподобань. Що, зауважу, було важливим чинником забезпечення їхнього безтурботного існування!

Сучасна історія боротьби за збереження залишків Десятинної церкви розпочалася ще 2005 року. Зараз Президент Ющенко каже, що до тих, хто бажає забудувати Десятинку, жодного відношення не має: «Відмежовуюся від спекуляцій навколо нібито моїх дозволів на будівельні роботи на місці Десятинної церкви у 2005 році. Тоді я хотів би тільки мріяти про впорядкування цього місця і встановлення символічних знаків нашої честі і віри».

Насправді все було дещо по-іншому. Ціною надзвичайних зусиль процес «відтворення» вдалося призупинити. Саме призупинити, бо на більш відверто не вистачило сил. Того, хто хоче згадати як це було відсилаю до матеріалів сюди, або сюди.

Зміна влади 2010 року на планах забудовників ніяким чином не відгукнулася. Правда, дещо змінилася ідеологічна складова. Замість відтворення «традицій Прадавньої України» акцент було зроблено на ідеї російського православ’я, тобто розширенні «Руського світу». Новим провідником став депутат від ПР Юрій Мірошниченко, який робив спроби навіть внести з цього питання окремий законопроект. Але тодішня опозиція гуманітарне виглядала дещо сильнішою за владу, плюс спиралася на симпатії значної частини інтелігенції.

Втім, ситуація з часом ставала все гіршою, а перспективи все сумнішими.

Закінчилося це величезним скандалом навколо конкурсу проектів «відтворення», після якого проти будівництва відкрито виступили Леонід Кравчук і Віктор Ющенко.

Дуже важливим стало приєднання до пам’яткоохоронців, археологів та громадськості професійних архітекторів. Паралельно обговорювалися можливості ймовірної музеєфікації.

Нарешті про будівництво, здавалося, забули. Виявляється просто не до нього було. Розкоп свій археологи законсервували, розмови про «відтворення» помалу втихли.

І ось тут враз така «несподіванка» від УПЦ КП!

Хоча багато хто, ще від початку забудови сусідньої ділянки по Десятинному провулку, вважав, що інтереси УПЦ КП рано чи пізно будуть враховані. В принципі вони були повністю праві. Хоча б тому, що Десятинка це лише складова єдиної пам’ятки, якою є весь дитинець Стародавнього Києва.

Момент для заяви Синоду УПЦ КП вибрано дуже вдало. Президент в нашій вкрай важкій ситуації може легко схилитися до якогось знакового проекту.

Практично повністю оновився комітет ВР з питань культури і духовності. Нові його члени не зовсім в матеріалі, пам’яткоохоронців або музейників серед них немає.

Повністю оновлено керівництво Мінкультури. Нагадаю, що попередній міністр Євген Нищук на рахунок ситуації навколо Десятинної церкви висловлювався досить чітко. 

Варто врахувати, що новий керівник міністерства В’ячеслав Кириленко, а також його перший заступник, до компетенції якого входить охорона пам’яток (якщо інформація про призначення Ігоря Ліхового підтвердиться), були безпосередньо задіяні в реалізації таких «знакових» проектів, як Батурин та Мистецький арсенал. До того ж обидва вони схильні радше до ідеологічного, а не до загальнокультурного спрямування діяльності міністерства. А додатково це їм дає чудову нагоду поставити плюс у своїй біографії, тобто кар’єрі.

Суміщення В. Кириленком посад міністра культури та гуманітарного Віце-прем’єра гарантує підтримку Уряду.

Тобто сьогодні ми ризикуємо опинитися в ситуації 2005 року. Мало тішить те, що історія завжди повторюється як фарс. Бо у нас серед очільників влади ніхто не розуміє, що союз влади та церкви ніколи в історії не приніс ані державі, ані народу нічого путнього.

Культура цікава річ! Певні її окремі прояви набагато виразніші за будь-які соціологічні дослідження. Від того якою буде доля окремої пам’ятки сьогодні залежить те, яким стане загальне спрямування гуманітарної політики. Яка, нарешті, має стати не тільки гуманітарною, а ще й гуманістичною. Без цього змінити країну абсолютно неможливо. Тобто, вся надія на 80 тисяч тих, «хто не забаряться з’явитися, щоб загасити це багаття».

Рrostir.museum