|
Побачила у неділю, 21 грудня, у «Хоробрих серцях» по 1+1 Євдокію Кулінич. Ще раніше прочитала про неї пост у Фейсбуці – про бійців, які назвали на її честь свій танк. До речі, її образ сьогодні на передовій у Щасті – це дійсно символ і оберіг. Образ натхнення і мотивації перемоги для багатьох бійців: за нашою спиною – Євдокія. Побачила у неділю, 21 грудня, у «Хоробрих серцях» по 1+1 Євдокію Кулінич. Ще раніше прочитала про неї пост у Фейсбуці – про бійців, які назвали на її честь свій танк. До речі, її образ сьогодні на передовій у Щасті – це дійсно символ і оберіг. Образ натхнення і мотивації перемоги для багатьох бійців: за нашою спиною – Євдокія.
Проїжджаючи трасою з волонтерською допомогою повз Шульгинку, ми теж часто бачили цю загорнуту в національний прапор дівчину із прапорцем у руці. Вона і нам помахувала прапорцем, коли ми їй із вдячністю сигналили. Але бажання познайомитись і висловити своє захоплення її громадянською позицією виникло, певно, після фейсбучного посту. І знаєте, розмова з Євдокією ще і ще раз переконала мене, що наша нація сьогодні формується саме з таких особистостей: з тих, хто не боїться самотужки змагатися за рідне поле. Це реально самотні воїни на полі війни – вольові і відповідальні люди незалежно від віку, статусу і місця проживання. Парадоксально, але факт: сьогодні можна народитися і жити в селі на Луганщині і бути при цьому ціннісно й інтелектуально розвиненішою особистістю, ніж у столиці з її мегакультурними можливостями. І це тому, думаю, що не з інформаційного чи раціонального, а з ціннісного духовного джерела виростає нині особистість. Із здатності людини вирізняти, де Правда і де брехня, в які б супер- пупер- блискучі обгортки цю брехню не замотували. І захищати Правду, чинити опір брехні, чого б це людині не вартувало.
Хіба десятки і сотні десятикласників тієї ж нашої т. зв. «першої столиці», які готуються покоряти оксфорди і кембріджі, і щоб не зіпсувати собі випускні бали, терплять своїх совкових наставників, які продовжують втирати їм про ВОВ і «трибратню колиску» – вони не пристосуванці? А чи пристосуванця варто назвати особистістю, нехай був би вундеркіндом? Боягузи і страуси залишаються такими, маючи хоч сім, хоч сто сім цалів у чолі. Особистість же формується вчинком, за яким стоїть вибір – часто-густо всупереч власному комфорту.
Відмінниця Шульгінської середньої школи, десятикласниця Євдокія відмовилася від навчання. Вирішила, що вчитись в атмосфері брехні для неї принизливо. Коли її фото у класному червоному кутку однокласники підписали «Бандерівка» – на це можна було і не реаґувати, бо діти відтворювали позицію батьків і цим вони висловили ставлення до неї самої. Інша річ, коли в кабінеті української мови і літературі вони, зірвавши плакат з гімном України, проколюють слова і літери, топчуться по намальованим українському прапору і калині. І коли в кабінет заходить учителька української мови й літератури і з’ясовується, що цим актом вандалізму керував її син, вона схвально на це реаґує: «Правильно. Ніякої цілісної України вже нема.Тепер ми живемо в Новоросії. Завтра нас звільнять російські війська».
Такі настрої, за словами батька Євдокії, пана Анатолія, панують десь у сімдесяти відсотках мешканців Шульгинки, яка розташована перед Новоайдаром. Анатолій – високий, міцної статури чоловік, батько чотирьох дітей, з яких Євдокія наймолодша, говорить, що в цьому заснованому українськими козаками старовинному селі споконвіку жили його діди і прадіди. У часи Голодомору майже все корінне населення вимерло і порожні українські хати заселилялись переселенцями з Росії. Звідси в головах людей так багато полови і мало зерна. Відсутнє коріння. І пам’ять впирається у совок. Але в українській родині Куліничів усе інакше. Вони один одного підтримують і готові тримати удар, бо відчувають Божу підтримку і шанують своїх пращурів, котрі жили й помирали на цій рідній для них землі.
Не так у мене. Поділюся найсвіжішими враженнями від спілкування з близькими і земляками у Мелітополі, де я народилась і куди тепер ось приїхала перед новорічними святами.
Розмова у лікарняній палаті. Прийшла провідати старшого брата. Чують українську мову і дорікають усією палатою:
- Ви зі своєю Америкою навіть Діда Мороза в нас відбираєте. А нам ваш американський Санта Клаус не потрібен!
Я:
- Та це ж Сталін нам, українцям, того Діда нав’язав під час кампанії проти «опіума для народа». Це ж совково-пропагандивний образ. А в нашій українській християнській традиції споконвіку святого Миколая вшановували. Хіба це не природно, коли в Україні відновлюються власні традиції?
Відповідь:
- Це ми, народ, а не ви. А ми хочемо Діда Мороза. Ви ж – проти свого народу і ви «русскоязичному населению» геноцид влаштували. І війну розв’язали.
Я:
- Та ви в себе вдома хоч заваліться своїми дідами морозами. Хто вам заважає? Чи хтось вам ваш язик ущемлює? Тут же в Мелітополі українську мову й не почуєш…
Палата:
- Так це зараз. А що у майбутньому? Ви ж наших дітей, онуків і правнуків своєю мовою вчити будете і вони від нас відцураються!
- «От де собаку зарито! – кажу, – ви не хочете для своїх нащадків іншого життя. Хочете, щоб і вони на схилі років лежали, як і ви, по двадцять людей у палаті брудно-зеленого кольору, вдихаючи аромат із тумбочок часів «розвиненого соціалізму». Так, брате, і ви всі, дорогіє товарищи, пішла я далі вас геноцидити, розпинати і пити кров з ваших рускоговорящих младєнцев. Інакше, видно, з вами – ніяк.
Гримнула дверима і пішла геть. Ввечері телефонує брат.
- Ти вибачай нас, сестра, що тебе засмутили. Ми просто о-о-очень скучаєм за своїм совєтським дєтством.
Бачите, в чому причина? В тому, що і в родинному вихованні і в школах, взагалі, у бюджетних установах, принаймні на Сході і Півдні України, залишається панівним совок. І цю масову дрімучість, аґресивність люди старшого покоління передають, прищеплюють своїм дітям й онукам. Альтернативою совку в родинах могла бути школа, але там те ж саме. Ну що можуть дітям дати вчителі, яких яники, гепи, допи, як бидло, ще вчора ганяли на підтримку себе любимих? Кого вони виховають – таких самих цинічних пристосуванців, як вони самі?! І ці пристосуванці далі породжуватимуть собі подібних й будуть пертися у владу на керівні посади?
Тому я вважаю, що середня школа і дитячі садки – це сьогодні найважливіші стратегічні сфери, від яких залежить майбутнє нашої держави. І якби від мене щось залежало, я, по-перше, відправила б на пенсію всіх учительок, які досягли відповідного віку, по-друге, провела би переатестацію і тестування вчителів передусім за критеріями фундаментальних цінностей у ставленні до основ власної національної держави. І я не думаю, що найвизначніший знавець хімії чи фізики має працювати в школі, якщо він ставиться до української культури як до фактору меншовартости. Бо без любови до мови, історії і культури титульної нації України – всяке інше знання є «гучними цимбалами» (Пс. 150:5).
Повертаючись до Євдокії. Всіх цілей, які вона перед собою ставить, дівчина досягне. Не наступного року, так за рік закінчить десятий, а потім і одинадцятий клас і стане, ким схоче. Бо вона вміє стояти на своєму і в неї хоробре та любляче серце. Вона – дійсно самотній Воїн на полі бою, але це її рідне поле, поле її роду і нації. Світу і Україні цікаві саме такі Воїни, а не об’єкти маніпуляції і пропаґанди сусідньої Імперії зла.
- А ким ти хочеш бути, Євдокіє?»
- Ще не вирішила. Бійці радять вивчитися на психолога, – сміється, – щоб, коли закінчиться війна, проходити в мене курс психологічної адаптації до мирного життя.
- А що, – подумала я, – це справді найближчим часом буде дуже актуально: курси адаптації ветеранів російсько-української війни до наших буднів. Терпіти хамство чиновників, зверхність диванних мудрагелів і подвійні стандарти в суспільних стосунках буде їм ох як важко.
Так що треба негайно, поки бійці нас захищають, змінюватися самим і реформувати своє життя.. І звісно ж Євдокія має якнайшвидше вивчитися на психолога. Нехай кожного Різдва Новонароджене Дитя здійснює її мрії!
титар Свято-Димитрівського храму Ольга Різниченко
Uapc.org.ua
Повернутися назад
|