Донбасизація України. Що далі?

До початку 2000 року навіть професійні політологи ма­ло знали про політичну силу, що нині є дуже впливовою. Хіба ті, хто реально відстежував процеси, що відбувалися на індустріальному південному сході України, який був головною електоральною базою «червоного директора» Леоніда Кучми на виборах 1994 року. А процеси в Донбаському регіоні справді були дуже цікавими й показовими, важливими не тільки для вугільно-металур­гійного краю, а й для всієї України, адже там формувалися своєрідна матриця певного цивілізаційного вибору українського соціуму, деякі стандарти ставлення до нашого минулого і майбутнього, особлива стилістика політичної поведінки тощо. Власне кажучи, на Донбасі поставали такі форми економічного і соціально-політичного розвитку країни, які зараз перемагають на всьому пострадянському просторі (за винятком Балтії та певною мірою Грузії). Звісно, ціла Україна аж ніяк не була позбавлена цих процесів, однак саме на Донбасі вони набули найяскравішого, подеколи гротескного вияву.

 

 

Відомий український мислитель Іван Лисяк-Рудницький ще в 70‑ті роки минулого століття, за часів орденоносного генсека ЦК КПРС Брежнєва, передбачив, що найбільшою проблемою для посткомуністичної України стане новітня соціальна верхівка в особі своєрідного «трикутника»: номенклатура – цеховики – криміналітет. Попри неминучі трансформації, видозміну партійної керівної касти, підпільних підприємців радянської доби та дещо тепер уже респектабельнішого криміналітету, головним, що об’єднає ці три загони модерної влади, буде ненависть до вільної конкуренції в політиці та економіці. Можна лише дивуватися геніальному передбаченню Ли­ся­ка-Рудницького в той час, коли мало хто взагалі вірив у незалежність України, а ті, хто вірив, малювали швидкий і безпроблемний шлях демократії та поступу. В Україні, як і в інших пострадянських державах, період первинного нагромадження капіталу, що на Заході відбувалося впродовж кількох століть, охопив лише кілька років і набув характеру тотального пограбування державного майна згаданим вище «трикутником». Часто процес повторював сюжети Чикаго часів Аль Капоне зі стріляниною, підпалами, вбивствами, махінаціями. У народних масах це дійство було названо прихватизацією. Якось швидко і малопомітно важка індустрія Донбасу перейшла під контроль «конкретних пацанів», які, до речі, й стали об’єднавчим провідним чинником місцевої еліти, порозумівшись із партійною номенклатурою та цеховиками. У результаті цього історичного порозуміння постав донецький клан. Спочатку він цікавився лише своїми суто регіональними справами, вибудовуючи невидимі «мури» проти всіх можливих «чужих», конкурентів і прагнучи неподільного панування «у своїй сторонці». Зміцнюючись, донецький клан намагався «промацати багнетом» територіально сусідні «родини», зокрема потужний дніпропетровський клан. У середині 1990-х точилися справжні війни за перерозподіл кланово-територіальної могутності. У них були свої герої, свої переможці та свої жертви. Коли в «кузні генсеків» Дніпропетровська процвітали «Єдині енергетичні системи України», а Павло Лазаренко, сильна людина Дніпропетровщини, став прем’є­ром, на одному з летовищ разом із дружиною було розстріляно Євгена Щербаня, сильну людину Донеччини. Наступ на Дніпропетровщину довелося припинити. Офіційний Київ Леоніда Кучми практично не втручався у справи донецького клану, задовольняючись зовнішніми проявами лояльності з його боку. Це влаштовувало обидві сторони, адже накази і побажання Кучми донецька влада виконувала, а кудись глибше Леонід Данилович не зазирав. У той самий час донецький клан у своїй вотчині активно розбудовував «державу в державі» зі своєю економікою, що трималася на місцевих «поняттях», зі своєю політикою, ментальністю, культурою (переважно російськомовною попсою а-ля Кобзон), ідеологією (дещо реформованою радянською) та історичною візією. У цьому добровільно ізольованому від решти країни регіоні, ідеологічному й соціально-політичному «інкубаторі» щось таки мало зрости. І зросло. До речі, важко сказати, якою була роль донецьких у вигнанні Лазаренка, але схоже на те, що впливи з їхнього боку на Кучму в цій справі були.

 

 

А тепер подивимося на ту географічну й історичну арену, де здійснювалися звершення донецького клану. Подивимося на сам Донбас. З погляду історії — це колишнє печенізько-половецьке Дике Поле давньоруських літописів, територія з дуже мінливим населенням, із постійною зміною етнічних домінант аж десь ХVІІ–ХVІІІ століть. Масово, стабільно Донбас почали заселяти приблизно в другій половині ХІХ століття. На початку минулого специфіка Донбасу вельми приваблювала російських більшовиків, які намагалися відірвати цю територію від України, створивши сепаратистську Донецько-Криворізьку республіку (такий собі ПіСУАР минулого). До речі, всупереч навіть поглядам В. І. Лєніна, який сприймав такі намагання доволі скептично, поділяючи думку В. К. Винниченка про однозначну належність цього краю до України. Донбас не мав і не має стійкої етнокультурної ідентичності (за чисельної переваги українського елементу), його важко назвати російськокультурним регіоном у власному сенсі цього поняття. Відтак російське впроваджується на Донбасі у його радянській рецепції. Ідентичність Донбасу є не російською, а саме радянською. Так, це Україна, але радянська. Це типово для Донецької, Луганської областей, Криму й почасти Харківщини. Ось чому тут постійно спостерігається культ, культивування радянщини, її символів, культурних кодів, червоних прапорів, серпів і молотів, радянських героїв, традицій, звичаїв тощо. Особливо вражає те, що можна назвати «капіталізмом із більшовицьким вишкором», коли «акули великого капіталу», яких ЧК негайно б «вивєла в расход» як проклятих буржуїв, демонструють ніжну любов до радянської символіки, радянської монументальної про­паганди, Червоної армії, ра­дянського минулого. Проте «біль­шовицький вишкір» реалізується у майже цілковитому безправ’ї робітників перед працедавцями (відсутність розвиненого профспілкового руху), контролі місцевих олігархів над органами влади та судовою системою. Комуністичний капіталізм має мало спільного зі світовою ринковою економікою (насамперед європейською), але дуже багато з СРСР. Це справді майже СРСР, де номенклатура поділила владу і «злилася в екстазі» з цеховиками та криміналітетом. Деякі спостерігачі навіть порівнюють донецьку «модель» із тим, що відбувається в Китайській Народній Республіці, де під проводом Ко­муністичної партії розбудовують капіталізм (і з погляду зростання ВВП та обсягів зовнішньої торгівлі доволі успішно). Хоча самі китайці називають свою систему соціалізмом із китайською специфікою. Але чи можна з ним порівнювати капіталізм із донецькою специфікою? Навряд чи, адже в китайській економіці спостерігається постійне впровадження технологічних інновацій у виробництво (порівняймо з технологічною відсталістю важкої індустрії Донбасу, що забезпечує власників прибутками), відбувається безупинне зростання конкурентоспроможності національної економіки (нині китайські товари вже не є такими низькоякісними, як п’ять – десять років тому). Китайське економічне життя значною мірою опосередковується традиційною багатотисячолітньою конфуціанською мораллю (як у Європі «протестантською етикою» за Максом Вебером), з якою навряд чи зможуть конкурувати донецькі «поняття». Нарешті, в Китаї неподільно панує в духовній, ідеологічній сфері «ханський (ханьце, власне етнічні китайці) великодержавний патріотизм», який також не варто порівнювати з регіональним донецьким.

 

 

У межах донбаської «субдержави» від самого початку її оформлення в першій половині 1990-х років українській мові, культурі та історії було відведено вельми непрестижне місце десь на узбіччі політичного, соціального і культурного життя регіону. Якщо щось і робилося, то лише як відгук на набридливі вимоги (коли вони були) Києва. У цьому сенсі є дуже красномовним один факт. Коли Віктор Янукович уже був прем’єр-міністром України і розраховував на більше, в Донецьку, всупереч протестам батьків і дітей, закрили дві україномовні школи. Достатньо було лише одного поруху пальця Віктора Федоровича, щоб у його політичній «вотчині» негайно припинили неподобства. Між іншим, те, що сталося, далося взнаки Януковичу на президентських виборах 2004 року. Якби він захистив українські школи в Донецьку, це був би дуже вдалий піар-крок, який у багатьох регіонах України спрацював би на його імідж як всеукраїнського політика. Українське ніколи не було і не є для Партії регіонів та її лідерів якоюсь цінністю, хіба що чимось електорально-ситуативним. І тут виникає неабияка колізія: як партія, що попервах була партією лише одного регіону, могла стати партією багатьох регіонів країни? Себто що тут мало докорінно змінитися: Партія регіонів, Донбас повинні були дрейфувати в бік України чи Україна в бік Донбасу? Що має відбутися: українізація Донбасу чи донбасизація України у тому вигляді, як обіцяли вуличні графіті: «Усьо будет Донбасс»? Яку культурно-історичну парадигму донбаська верхівка може запропонувати цілій Україні? Чи не є обличчям цієї парадигми така знакова постать Партії регіонів та її культурної політики, як Дмитро Табачник? Адже інших культуртрегерів, окрім нього, Партія регіонів на перший план не висуває. Якщо в економічній сфері, крім знакової постаті Миколи Азарова, є ще Ірина Акімова, професор Олексій Плотніков та інші, то в сфері мови, культури та історії, гуманітарної політики регіонали нікого, крім Табачника, навіть не намагаються пропонувати. Вочевидь, він найадекватніше репрезентує ставлення регіональної партійної верхівки до всього українського (як і нові заяви про статус російської мови як державної, перегляд історичних візій тощо).

 

Партію регіонів підтримують ті кола, які й досі не сприймають незалежності України і вбачають у регіоналах найефективніших реалізаторів своїх поглядів, адже ця партія є близькою їм, бо репрезентує регіон із майже цілковито знищеною українською мовно-культурною традицією. Тому «донбасизація» України означає її русифікацію, де основним знаряддям такої виступатиме радянсько-вульгарний варіант російської масової культури. Що ж зросло в цьому регіональному інкубаторі, що він прагне поширити на цілу Україну? Під час виборчої президентської кампанії 2004 року на мітингу в місті Алчевську Луганської області Віктора Ющенка не схотіли слухати українською і він був змушений перейти на російську. «Це означає, що більшість населення Алчевська вже відкинуло українську не тільки як засіб спілкування, а й як символ української державності», – вважає професор Києво-Могилянсь­кої академії Лариса Масенко. Успішний досвід дуже ефективної тотальної деукраїнізації нашої країни, накопичений на Донбасі, поширюватиметься на всю державу, якщо виникнуть сприятливі політичні умови в результаті зміни влади. Саме в цьому регіоні українсько-росій­ська двомовність, що ще жевріла тут у 1940–1950-ті роки минулого століття, доволі показово виконала свою природну (в нинішніх обставинах) функцію перехідної ланки до російської одномовності й однокультурності. Про вражаючі форми цих мовно-культурних перетворень письменник Євген Гуцало ще в 1960-му писав колезі Олексі Ющенкові: «Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше – ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею, то дивляться, як на «чудо». Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину».

 

Партія регіонів цілком органічно стала ідейним бастіоном усіх тих, для кого Москва досі залишається «століцей нашей Родіни», а Україна є тимчасовим і випадковим явищем, примхою історії. Хоча на людях лідери ПР можуть навіть переконливо спростовувати такі твердження, але найстійкіша частина її електорату непомильним рефлексом відчула, що це її партія, яка в найкращому разі «виправить помилки» історії, а в найгіршому для них – зведе все до звичайної малоросійської оперети. Саме про цей електорат писала соціолог Інна Волосевич: «…значна частина українського населення фактично обстоює інтереси сусідньої держави, зокрема й щодо мови. За даними березня 2006 року, 37% прихильників Партії регіонів дотепер бажають об’єд­нання з Росією». Останнім часом ПР практично відібрала щодо цього пальму першості в комуністів, які тривалий час позиціонували себе як головного промоутера «братнього аншлюсу» з Росією.

 

Коли деякі наївні вітчизняні мислителі стверджують, що будь-який президент України буде проукраїнським, то це добре побажання, а зовсім не констатація факту. Адже не можна забувати про «кредитну історію» багатьох наших кандидатів у президенти. Наприклад, один із кандидатів, маючи в «активі» за радянської влади дві «ходки» на зону за кримінальними звинуваченнями, доволі легко вступив у лави правлячої партії (хоча в ті часи людині, яка не належала до категорії робітників, навіть за бездоганної репутації зробити це було дуже важко). Понад те, цей чоловік був у Радянському Союзі виїзним навіть до капіталістичних країн. Особисто мені в СРСР була відома тільки одна контора, здатна творити такі «дива». Як казали римляни, sapienti sat (розумному досить). Тому не всі претенденти на Маріїнський палац є незалежними у своїх вчинках людьми, інколи вони перебувають під жорстким контролем іноземних держав на їхньому дистанційному управлінні...

 

Партія регіонів на своїй головній електоральній базі на Донбасі створила свій варіант України. України, яка саме як Україна поступово, але неухильно зникає, втрачаючи свої питомі риси й перетворюючись на суто географічну назву території, не більше… Зрештою, збереглася Пруссія, але немає прусів. Суть усієї гуманітарної складової політики регіоналів полягає у послідовній деукранізації України (про це свідчать заяви, вчинки, дії лідерів Партії регіонів), зведенні її до донецького зразка, де в найкращому разі українському залишать місце етнографічного екзоту якнайдалі від реального життя. І то буде абсолютно трагічна у своїй незворотності ситуація.