У пошуках формули примирення для України

Україна увійшла до особливої категорії країн у світі, які у відносно недавній час зазнали диктатури і тепер шукають шляхів позбавитися її наслідків, у тому числі через примирення тих, хто підтримував диктатуру і хто від неї постраждав. У цьому сенсі Україна є типовим випадком саме для цієї категорії країн. За часів президентства Віктора Януковича ми мали класичну диктатуру з усіма симптомами того, що в Латинській Америці назвали “(не)правління права”. Правничий принцип, за яким Україна жила в останні роки, був сформульований диктатором, а пізніше президентом Бразилії Ґетуліо Варґасом: “Для моїх друзів усе що вони хочуть. Для моїх ворогів - закон.”

Коли після перемоги Майдану і повалення диктатури президента Януковича було анексовано Крим і на сході спалахнула війна, це не дало нам в повній мірі усвідомити ще одну нашу спільність з після-диктаторськими країнами. Ця спільність полягає у тому, що скинути диктатуру - це одна справа, а от звільнитися від її наслідків - зовсім інша. І вона не менш важка, а то й більш складна, аніж позбавитися диктаторського режиму.

Ключ до розв’язання цієї проблеми - знаходження об’єднавчої формули для суспільства, в якому могли б співіснувати жертви режиму і його діячі. Йдеться про формулу справедливості, яка б не розривала суспільство далі. У цьому рівнянні з одного боку вимога покарання за встановлення диктатури та за невинні смерті, а з іншого - імператив збереження єдності країни. Можливо, це найголовніше і найскладніше завдання, яке мають розв’язати країни після повалення в себе диктатури. Не всі країни добре впоралися з цим завданням.

Аргентина, наприклад, до цього часу шукає об’єднавчу формулу після серії диктатур у 1970-80х роках. Тоді внаслідок так званої “брудної війни” було вбито або зникло тисячі активістів. Коли до влади у 1983 році демократичним шляхом прийшов президент Рауль Альфонсін, він започаткував розслідування щодо злочинів попередніх хунт. Були навіть проведені деякі судові процеси. Але до кінця винні не були покарані - у тому числі через загрози з боку військових вчинити переворот. Внаслідок цього аргентинське суспільство до цього часу залишається розділеним та шукає відновлення справедливості. Аргентина - це приклад країни, типологічно близької до України, де дієва формула суспільної єдності після повалення диктатур так і не була знайдена.

Водночас є країни, де таку формулу було знайдено. Наприклад Греція - також типологічно близька до України. У 1974 році Греція позбавилася своєї диктатури, яка правила з 1967 року і стала відома як хунта полковників. Існує разюча подібність того, як було повалено диктатуру в Греції і в Україні. Одне і друге було спричинене студентськими протестами з різницею рівно в сорок років: в Греції - у листопаді 1973, а в Україні - у листопаді 2013. Після жертв серед протестувальників і там і тут диктатуру було повалено у продовж наступного року. До речі, саме внаслідок цього Туреччина у 1974 році захопила північну частину Кіпру, яка до цього часу залишається окупованою. І от цікаво, як склалася доля тих самих полковників, які узурпували владу в Греції.

У січні 1975 року, рівно сорок років назад, у Афінській в’язниці Корідаллос відбулося те, що було названо “Грецьким Нюрнбергом”. Звінувачення були висунуті не просто проти виконавців, як здебільшого в Аргентині, але проти протагоністів диктатури. Четверо з них (Пападопулос, Паттакос, Макарезос та Іоаннідіс) були присуджені до страти за звинуваченням у державній зраді. Пізніше ці вироки були змінені на пожиттєве ув’язнення. У 1990 році уряд Костянтина Міцотакіса хотів амністувати ув’язнених членів хунти, але масові протести людей не дали цим планам здійснитися. Центральна фігура хунти - Пападопулос - помер у клініці у 1999, куди він був переведений з в’язниці через хворобу. Більш м’який і компромісний діяч хунти, Іоаннідіс, помер у в’язниці у 2010 році. Окрім суду за узурпацію влади, відбувся так званий “суд тортур”, який розглядав розстріл студентів, що вийшли протестувати проти хунти у 1973 році. Цей суд також виніс винуватцям тяжкі вироки.

Дивлячись на історію Греції у продовж цих сорока років, можна констатувати, що формула єдності, яка мала дуже важкі наслідки для винуватців, тим не менш об’єднала країну. На відміну від тієї самої Аргентини, Греція не є розділена через своє диктаторське минуле.

Проте жорсткість вироків не гарантує успішності формулі примирення в інших контекстах. Взагалі, не існує єдиної універсальної формули примирення для всіх пост-тоталітарних країн. Те що працює в одній країні, не обов’язково працює в іншій. Приклад цьому - Південна Африка.

Як відомо, в цій країні до 1994 року існувала система апартеїду, яка передбачала жорстку сегрегацію між двома частинами суспільства: білошкірою і чорношкірою. Ця система мала усі ознаки диктатури - вона передбачала переслідування, тортури, а то й смерті для незгідних з нею. Сама відома жертва цієї системи - Нельсон Мандела - був засуджений до увічного ув’язнення і провів у в’язниці двадцять сім років.

Система апартеїду впала за двадцять років до падіння української диктатури. Є декілька цікавих рис, які об’єднують дві системи. Обидві були легітимізовані за допомогою або з мовчазної згоди церков. І обидві впали через активну участь церков - але інших, аніж ті що допомагали встановлювати диктатуру. Зокрема, ключову роль у поваленні апартеїду відіграв близький соратник Мандели - архієпископ Кейптауну Десмонд Туту. Обидва вони, до речі, стали лауреатами Нобелевської премії миру.

Саме Туту став головним автором формули примирення у південноафриканському суспільстві. Він будував її на основі традиційного африканського концепту “убунту”, який близький до нашого поняття “людської гідності”. Він закликав уникати двох крайнощів: амнезії з одного боку і трибуналу з іншого. Іншими словами, - того аби все забути і все простити, а з іншого - аби влаштувати розправу над винуватцями. Ця формула Десмонда Туту спрацювала в Південній Африці, де встановилася певна згода між тими частинами суспільства, які раніше були розділені стіною апартеїду.

Яка формула примирення може бути знайдена для України? Це питання залишається відкритим. Очевидно, що для нас згубним буде повторити шлях Аргентини. Нам бажано досягти тієї єдності, яка існує у грецькому чи південноафриканському суспільствах. Формулу єдності для Україні ще слід знайти, але вже зараз можна зазначити, яких помилок слід уникнути.

Перш за все, слід уникнути аргентинської помилки недоведення розслідувань та судових розглядів до кінця. З іншого боку, слід уникнути безжальної розправи. Можливо, християнська традиція покаяння винуватців і прийняття (або неприйняття?) цього покаяння з боку суспільства дозволить уникнути трибуналу, проти якого виступав Десмонд Туту. Але остаточне прощення має дати суспільство - навіть не політики.

І ось це якраз є головна проблема сьогодення. Фактично, наразі формула єдності існує (якщо справді існує, а не артикулюється ситуативно) лише в голові однієї людини - президента України. Ми можемо лише здогадуватися про окремі змінні цієї формули з тих чи інших його заяв та дій. Навіть якщо виходити з добрих і щирих намірів людини, цього все одно замало для об’єднання країни. Хоча б тому що, і це друга проблема, формулу єдності можна легко капіталізувати у прибутки, тим самим перетворивши її на формулу політичної коррупції.

Про що йдеться? Всі згодні, що розділене суспільство слід якось зшивати. Для цього слід йти на якісь компроміси і якісь гріхи дарувати тим, хто служив диктатурі. І тут відкривається широке поле для експромтів: я тобі дарую твоє минуле заради суспільного миру. Але не за просто так: за особисту лояльність мені, або за гроші в кишеню близькій мені партії або корпорації. Або і за те і за друге. Це і є капіталізація суспільного конфлікту і політична корупція. На жаль, є ознаки того, що вона існує і навіть квітне у після-Майданній Україні. А це шлях не до об’єднання суспільства, а до подальшого його роз’єднання. Іншими словами, капіталізація суспільного запиту на єдність та пов’язана з цією капіталізацією політична корупція руйнують єдність, а не допомагають їй відновитися. Формою руйнації може бути той самий третій Майдан, про який все більше говорять. І причиною цього майдану будуть не ті, хто до нього закликає, а ті хто його справді готує, у тому числі невдалими формулами примирення та їх неповною реалізацією.

Щоб знайти українську формулу примирення, не слід вигадувати велосипеда. Слід добре вивчити досвід країн, які мали ту саму долю з Україною, і креативно застосувати цей досвід у себе. Існують також універсальні технології та інститути примирення, які працюють у будь-якому контексті.

Ось, наприклад, механизм Комісій правди та примирення (Truth and reconciliation commission). Такі комісії працюють або працювали у тих країнах, де існує конфлікт або непорозуміння між різними частинами суспільства: Аргентина, Бразилія, Колумбія, Чілі, Еквадор, Фіджі, Філіпіни тощо. Вона є й в Канаді, де здійснює реабілатацію корінного населення цієї країни, а також у Польщі та Чеській Республіці, де долає наслідки комуністичних режимів. Завдання цієї комісії, з одного боку, полягає у збереженні історичної пам’яті про злочини режимів та відновлення справедливості (це частина, яка відповідає за слово “правда” у назві комісії). З іншого боку - це примирення на основі встановленої правди. Сама назва комісії передбачає, що примирення відбувається не через замовчування правди, але через її прийняття. Самим вдалим прикладом роботи такої комісії вважається південноафриканський. Там, до речі, комісія працювала під головуванням архієпископа Десмонда Туту.

В Україні конче потрібна аналогічна комісія. Очевидно, що до її роботи мають бути залучені насамперед авторитетні громадські діячі з України (як-от, наприклад, представники ініціативної групи “Перше грудня”), так і з нашої діаспори. Український інститут національної пам’яті, який було засновано 2006 року і який, по суті, мав виконувати функції комісії правди і примирення, але натомість його робота зосереджена на історичних дослідженнях, також має стати ключовим партнером Української комісії правди і примирення. Комісія може працювати, скажімо, на такій авторитетній платформі як Києво-Могилянська Академія. До її роботи також мають бути залучені Церкви - але вони не повинні вирішувати через неї свої корпоративні інтереси, а натомість робити внесок у формування спільної формули примирення.

У взаємодії із громадянським суспільством комісія має знайти українську формулу примирення, яку повинна втілювати в своїй політиці і влада. Якщо ця формула не буде знайдена і реалізована в країні, то її лихоманитиме ще не одне покоління - як це відбувається, зокрема, в Аргентині. Та ми це й на собі насправді відчуваємо, адже нерозробленість і нездійсненість формули єдності у 2004 призвела до встановлення диктатури за часів Януковича з усіма наслідками, що країна переживає зараз.

Society.lb.ua