Religion.in.ua > Українські > Куди піде УАПЦ?

Куди піде УАПЦ?


2 03 2015
Альтернативи до шляху єднання із УПЦ КП вкрай проблематичні. Сама по собі УАПЦ має лише шанси на занепад — швидкий (кілька місяців) чи повільний (кілька років). Приєднання до УПЦ навіть на умовах повної автономії просто не зрозумів би церковний народ, особливо після вересневого повороту УПЦ до слідування у фарватері послуху Москві, та через загальну налаштованість проти Московського патріархату під час війни. Очікувати втручання Константинополя до осені 2016 року — м’яко кажучи мало перспективно...

24 січня 2015 року після важкої та тривалої хвороби помер митрополит Мефодій (Кудряков), предстоятель Української автокефальної церкви. У цей же день патріарх Філарет запропонував архієреям УАПЦ розпочати перемовини про поєднання. Приєднання УАПЦ до УПЦ КП виглядає дуже логічним як з огляду на історичну еволюцію УАПЦ, так і на сьогоднішній стан УПЦ КП. Крім того, відносини із вселенським православ’ям також сприяють саме такому сценарію розвитку подій.

УАПЦ — церква, яка пережила три народження. 1921 року УАПЦ виростає із руху за автокефалію українського православ’я, але при цьому порушується ряд канонів. Цю УАПЦ було повністю знищено в 1930-ті роки радянської каральною машиною. 1942 року УАПЦ виникає вже із лав канонічної Польської православної церкви, але своє існування вона змогла зберегти лише в діаспорі. 1989 року УАПЦ відновлює свою діяльність в Україні, але вже 1992 року УАПЦ в Україні стає основою для УПЦ КП. У діаспорі УАПЦ 1995-го приєднується до Константинопольського патріархату.

Фактично, УАПЦ, яка пережила три народження в Україні — 1921, 1942, 1989 років — це трохи різні церкви. Пряма спадкоємність була лише між УАПЦ 1942-го і 1989 року. І то, ця церква фактично зникла 1992 року. До 1995 року існувала лише мікроскопічна УАПЦ на чолі з патріархом Димитрієм Яремою — без перспектив та надій. 1995 року в Київському патріархаті відбуваються вибори нового патріарха. Противники майбутнього патріарха Філарета перед виборами покидають собор і приєднуються до УАПЦ патріарха Димитрія. Насправді, це було нове творення нової УАПЦ — 1995 року УАПЦ несподівано відродилася як розкол від УПЦ КП.

Ця церква в дійсності була єдністю трьох єпархій — Львівської, Івано-Франківської та Тернопільскої. На теренах інших областей парафії підтримувалися за рахунок цих єпархій, але із 1995 року до сьогодні більшість із них перейшли до УПЦ КП. Виняток становлять парафії, над якими шефствував харизматичний владика Макарій Львівський.

Відносини в середині церкви були далекі від ідеальних, і аналітики часто говорили про «феодальну роздробленість» в УАПЦ. Три владики — Мефодій Тернопільський, Макарій Львівський, Андрій Івано-Франківський правили самостійно, не звертали уваги один на одного. Тим паче вони ігнорували формальний центр — патріарха Димитрія та його канцлера архієпископа Ігоря Ісиченко.

Після смерті патріарха Димитрія владу в УАПЦ 2000 року вдалося захопити митрополиту Мефодію. Він виступав із програмою самостійного розвитку УАПЦ, яка протистояла заповіту патріарха Димитрія: приєднуватися до Константинопольського патріархату та єднатися із УПЦ в США та УПЦ в Канаді (які на той час були у складі цього ж патріархату). Митрополит Мефодій користався підтримкою деяких сірих кардиналів часів Леоніда Кучми, і УАПЦ підтримували із двох міркувань. Час від часу вона агітувала за правильні партії (втрачаючи при цьому авторитет). І час від часу з’являлися надії, що прийнявши УАПЦ до свого складу в Україну зайде Константинопольський патріархат. Але останній висував умовами втручання в українські справи єдність УАПЦ та УПЦ КП, і тому саме існування УАПЦ втрачало будь-який сенс все більше і більше.

Митрополит Мефодій маневрував, і сама єдність УАПЦ конституювалася тільки тому, що він то прямував до єдності із УПЦ КП, то вів перемовини із Константинопольським патріархатом, то просився до УПЦ. Всі ці маневри створювали хоч якусь видимість діяльності, без якої існування УАПЦ втрачало сенс. Останніми роками митрополит Мефодій просився до Константинопольського патріархату на будь-яких умовах. Але патріарх Варфоломій зайнятий підготовкою до Всеправославного собору, що має відбутися восени 2016 року, і участь Москви в цьому соборі є необхідною умовою його успішного проведення.

Настрої за об’єднання з УПЦ КП в УАПЦ наростають по експоненті. Голоси за необхідність найшвидшого єднання були вагомими при перемовинах 2001-го, дуже вагомими в 2008—2009 рр., різко вираженими 2012-го. Сьогодні ж ніхто в УАПЦ вже всерйоз не говорить про неможливість поєднання із патріархом Філаретом через московські анафеми чи ще якісь причини. Вірні УАПЦ прихильно ставляться до «філаретівців», і від минулих непорозумінь не залишилося жодного сліду.

Поєднання із УПЦ КП можливе як за планом-мінімум, так і за програмою-максимум. УПЦ КП пропонує просто приєднуватися і обіцяє кожному єпископу «хто з чим прийшов, з тим і залишитись». Але багато хто в УАПЦ хотів би зберегти певну автономію хоча б як автономна «Галицька митрополія». Також декому дорога назва «УАПЦ», і пропонують єдиній церкві прийняти власною оновленою назвою УАПЦ КП, або хоча б дозволити використання цієї назви як варіанту поруч із УПЦ КП. Дійсно, зараз в Росії церква має дві офіційні назви згідно зі статутом: РПЦ та Московський патріархат, і в принципі назустріч примхам архієреїв УАПЦ можна було б піти.

Єднання УПЦ КП та УАПЦ було б свідченням життєвої сили українського православ’я, стало б знаком надії для цілого українського суспільства, заставило б задуматися УПЦ МП про власні перспективи в Україні. Єдина УПЦ КП-УАПЦ мала б принципово більш сильні позиції у перемовинах про власну долю, як із УПЦ МП, так із Константинопольським і Московським патріархатами.

В умовах війни існування двох автокефальних православних церков — непорозуміння, яке підриває авторитет і українського православ’я, і українського суспільства. Приєднання слабшої в усіх сенсах УАПЦ до сильнішої УПЦ КП — крок логічний та необхідний. Тим паче, що існування самостійної УАПЦ — проблемне через численні внутрішні проблеми, які не здолати ентузіазмом чи мобілізацією сил всієї церкви. УАПЦ потребує оновлення, яке можливе лише при єдності із УПЦ КП. Так само і справжні перемовини із Константинопольським патріархатом і УПЦ мають сенс лише коли УАПЦ приєднається до УПЦ КП, рівень дипломатії якої вже достатньо високий.

Альтернативи до шляху єднання із УПЦ КП вкрай проблематичні. Сама по собі УАПЦ має лише шанси на занепад — швидкий (кілька місяців) чи повільний (кілька років). Приєднання до УПЦ навіть на умовах повної автономії просто не зрозумів би церковний народ, особливо після вересневого повороту УПЦ до слідування у фарватері послуху Москві, та через загальну налаштованість проти Московського патріархату під час війни. Очікувати втручання Константинополя до осені 2016 року — м’яко кажучи мало перспективно. Навпаки, єдність УПЦ КП та УАПЦ могла б викликати нове зацікавлення Вселенського православ’я українськими справами. А це можливо — за умов правильної релігійної політики держави — вивело б на новий рівень і загальний процес нормалізації становища українського православ’я. Тоді б і збулися повністю мрії предстоятелів УАПЦ всіх її формацій про самостійну православну церкву, визнану в світі та впливову в Україні. Зокрема збулися б і мрії митрополита Мефодія, висловлені у його численних виступах на соборах УАПЦ та в листах до Вселенського патріарха.

Отже, час діяти. А вірним — час молитися не лише за збереження держави, а й за єдність православної церкви. Тоді заклик майдану «Єднайтеся!», не раз спрямований до релігійних лідерів, може втілитися в життя.

Day.kiev.ua






Повернутися назад