Полон у «ДНР» був промислом Божим – священик Ігор Петренко

Під час урочистого виконання Державного гімну України отець Ігор з хвилюванням тримав руку біля серця. У храмі відслужили подячний молебень з нагоди визволення з полону Петренка та інших українських бранців. Про пережите у полоні та зроблені висновки капелан Ігор Петренко розповів у інтерв'ю кореспондентові Укрінформу.

Його зустріли у Херсоні як героя. Рідні, знайомі, прихожани, представники громадських організацій – чимало жителів міста прийшли до кафедрального собору Стрітення Господнього (УПЦ КП), щоб побачитися з його кліриком – військовим священиком, протоієреєм Ігорем Петренком. Побачитися з людиною, яка виконувала пастирську роботу поруч з українськими вояками в зоні АТО на Донбасі, потрапила там у середині лютого в полон до сепаратистів і пробула їхнім в'язнем понад 50 безкінечних днів, допоки 6 квітня не прийшло звільнення.

Під час урочистого виконання Державного гімну України отець Ігор з хвилюванням тримав руку біля серця. У храмі відслужили подячний молебень з нагоди визволення з полону Петренка та інших українських бранців. Про пережите у полоні та зроблені висновки капелан Ігор Петренко розповів у інтерв'ю кореспондентові Укрінформу.

- Отче Ігорю, під час подячного молебню владика Даміан сказав, що це Господь допоміг визволити вас із полону. Але промисел Божий стосувався не лише вашого звільнення?

- Так, те, що я потрапив у полон – це теж промисел Божий. Коли я виїжджав із Херсона у зону АТО, була п'ятниця, 13-е. Матушка говорить: "А ти не боїшся їхати?". Відповідаю: "Ні. Ми ж на своїй землі". А матушка: "Так, ми на своїй землі, нехай вони бояться".

Перед поїздкою я хотів причаститися. Проте не був на вечірній 12 лютого, тому що був зайнятий підготовкою до поїздки. Приходжу в собор, а владика нагадав: "Отець Ігор, ви ж на вечірній не були". "Так, - відповідаю, - не був". А він говорить: "Треба не лише духом, а ще й тілом постраждати за Христа". А я думаю: "Навіщо владика мені це сказав?"

Раніше, коли я їздив у зону АТО, ніколи не брав із собою цінних особистих речей. А цього разу чомусь узяв ноутбук із роутером, дві камери та інші хороші речі. Чому – не знаю. Але я їх узяв і поїхав машиною. Вона у мене примітна, жовтого кольору – з великим тризубом на лобовому склі, з синьо-жовтими стрічками у салоні. А в мене – шеврон капелана на кітелі. Підрясник я зняв, бо у ньому незручно за кермом.

У зоні АТО відвезли частину продуктів, які пожертвували волонтери. Їдемо далі. Під'їхали до українського блокпоста. Постояли хвилин п'ять. До моєї машини так ніхто і не підійшов, щоб її перевірити. Там усі були зайняті фурою. Я подумав, що це, напевно, не останній український блокпост, і поїхав далі. Мені зателефонували, я відволікся. А коли знову побачив блокпост, сказав: "Передзвоню пізніше". І дійсно передзвонив, але вже десь днів через 40-45. Це, як виявилося, був ДНРівський блокпост.

- Коли вас із помічником затримали на ДНРівському блокпості, як з вами поводилися?

- Наказали вийти з машини, лягти додолу, покласти руки за голову. Я так зробив. А один із них: "Хірург, укропи!". Налетіли, почали нас бити та стріляти в асфальт біля нас. Стрибали по моїй спині та голові, намагались зламати ребра. Били берцями. Помічника теж били. Все, що було в автомобілі, у тому числі гуманітарку (продукти харчування), а також сам автомобіль, забрали. Забрали також усі мої церковні приналежності, що були у машині. Вони сказали, що віднесуть їх у свою церкву. Забрали у мене гроші – 3 тис. гривень. Мене погрожували розстріляти. Але потім вирішили віддати своїм високопоставленим господарям. Запхнули нас двох у багажник, привезли до свого штабу, це десь за 27 км від Донецька (Оленівка). І коли завели до їхнього начебто штабу, там знову почали бити, поставили на коліна, плювали в обличчя, стріляти біля нас. Познущавшись, кинули нас у підвал. Вони поводились, як якісь дикуни, абсолютно неадекватно.

- Ті, хто вас затримали і били, це були слов'яни чи представники інших етносів? Чи знали вони, що ви православний священик? І якщо знали, чому, як думаєте, вас били?

- Вони були європейської зовнішності. Ці люди знали, що я священик, бачили моє посвідчення, усі церковні приналежності, що були зі мною. З мого вигляду було видно, що я священик. У мене був кітель із шевроном капелана. А чому били? Важко сказати. Напевно тому, що я український військовий священик. Били за те, що підтримую Україну.

- У виступі перед громадою ви розповідали, що потім, коли вас передали до служби безпеки "Оплоту" в Донецьку на території старого телецентру, вас там уже не били. Тож знову запитання – чому? І чи били там інших людей?

- Коли мене до них привезли (в службу безпеки "Оплоту" – ред.), то сказали, що бити вже не будуть. Правда, один із них, коли проходив повз мене, таки вдарив у живіт. Але це – практично все. Був лише моральний тиск. У декого з них, можливо, було бажання мене вдарити. Але Господь милостивий, влаштував таким чином, що мене вже не чіпали там. Вважаю, що це був захист Божий. Просто Господь оберігав мене, і тих, кого Господь мені довірив. Тільки цим можу пояснити.

Коли потрапив я до підвалу, там були четверо українських полонених, які пройшли тортури на початку свого перебування у полоні. Вони розповідали, що над ними знущалися протягом декількох днів, а одного цивільного "ламали" близько трьох тижнів – зламані ребра, кістки, йому заливали розтоплений парафін у вуха, катували електрострумом, різали до кістки і по кістці, били батогом, від удару якого лопалася шкіра. І все це тільки за те, що він патріот України. Били і своїх військових, і цивільних, які потрапляли туди.

- Чи позначається на ставленні до українських полонених службове становище військовиків "ДНР", у залежності, хто ці військовики – офіцери чи рядові? І чи було у них хоч якесь співчуття до полонених?

- Усе дуже відносно. Залежить все від духовних якостей людини, її внутрішніх якостей, а не від того, у якому вона званні. Як тільки вони бачать українських полонених, то зразу це агресія, ненависть, усе таке. Але потім попускає. Коли починаєш спілкуватися з ними, розмовляти, то вони потім більш нормально ставляться. Зокрема, в так званій "Ізбушці", розташованій у будинку колишнього СБУ в Донецьку, де я перебував останні три тижні в ув'язненні, нам давали можливість зателефонувати рідним. Для людини, яка тривалий час не могла чути голос своїх близьких, значимість цього простого телефонного дзвінка просто неможливо передати. Це треба пережити, відчути.

- В ув'язненні ви правили службу для полонених, молилися за спасіння наших військових і навіть за Україну. Вам повернули церковні приналежності для проведення служби?

- Я зберіг антимінс (престол), це дозволило нам здійснювати Євхаристійний канон і причащатися Тілом Христовим. Це вже було на другий день мого перебування у полоні. То була неділя, щонеділі ми причащалися. Мені дозволили взяти іконку, чотки, і два хрестики. Молитовник за Україну вони не дали, сказали, що не будеш молитися за Україну. Хоч це глупість, адже людина може молитися у будь-якій ситуації. Не дали і служебника.

Коли перебував уже в "Ізбушці", наші волонтери передали мені чашу, євхаристійний набір, Біблії та вино для Євхаристії. А слідчий "контррозвідки" в "Ізбушці" передав мені від Московського Патріархату акафістник, ікону, святу воду, святий єлей, хрестики натільні. Коли ж полонені прибирали у будинку Донецького телецентру, там можна було книги взяти. І там я знайшов Закон Божий, виданий у нашій Київській Патріархії.

Було в мене і Євангеліє Нового Завіту – мені дав його один із ДНРівських ополченців, коли нас возили на роботу. А в Дебальцевому, куди нас возили збирати боєприпаси, які не розірвалися, або були покинуті українськими військовими, я збирав також іконочки та залишки продуктів харчування із сухпайків. Деякі іконочки мені віддавали там самі ополченці, які їх знаходили. Казали: "Батюшка, візьміть ось іконочку". Таким чином у нас іконостас з'явився. У Дебальцевому знайшов я і молитовник, який видав Святійший Патріарх Філарет – Молитва за Україну. Я його – раз, і в кишеню сховав. Ніхто з ополченців, які були там з нами, цього не побачив.

- На яких ще роботах використовували ДНРівці вас та інших українських полонених?

- Ми ходили діставати тіла своїх хлопців (українських "кіборгів" – ред.) на території зруйнованого Донецького аеропорту. Тому що, якщо не ми, то хто це зробив би тоді?! Я відспівував загиблих.

- ДНРівські ополченці, хто вони – місцеві чи також з інших регіонів?

- Бачив і з інших регіонів. З Якутії бачив, чеченців, росіян. Але більша частина – це місцеві.

- Чи не змінилась в ополченців "ДНР" оцінка того, що відбувається насправді на Донбасі і в цілому в Україні? І як вони оцінюють роль Росії у цих подіях?

- Вони дійсно вірять, нібито в Україні – фашизм. І що всі руйнування на Донбасі спричинені лише Україною. А Росія, за їх висловлюваннями, до цих руйнувань не причетна. Навпаки, Росія надає гуманітарну допомогу. До речі, щодо гуманітарної допомоги, яку привозять на Донбас російські гумконвої. Нас, українців, не брали на її розвантаження. Але інших брали. І вони розповідали, що у макаронах, в інших продуктах або серед продуктів (коли як), були також зброя і боєприпаси.

- ДНРівські військові підрозділи використовують українську військову техніку та боєприпаси?

- Так, вони збирали і залишені українськими військовими боєприпаси. І всіляко проводили таку політику: ми, мовляв, в українців "віджали" техніку, ми її поремонтували, боєприпаси беремо українські. Коли ми заїхали в Дебальцевому на зупинку, я побачив там кинутих 27 ящиків танкових боєприпасів. Казали, що там ще більше, але в машину не помістилися. Так що є частка правди у тому, що вони використовують українську техніку та боєприпаси. Це, до речі, питання до тих, хто керував цим відходом, - за що вони отримали "зірки".

- Ви розповіли, що збирали залишки продуктів харчування на місці боїв у Дебальцевому – консерви, печиво, пакетики з медом, інше. А як взагалі вас годували у ДНРівському полоні?

- У підвалі, що в будівлі Донецького телецентру, нас, у принципі, годували. Була каша – і гречка, і перловка, макарони. І суп інший раз діставався, і борщ. Те, що приносили ополченцям з їдальні, спочатку їли вони, а потім давали нам. Чимало каші й викидали. Голодними ми не були. А коли потрапили до "Ізбушки", полонені їздили на роботи, там давали за роботу і ковбасу, і тушонку. І ми навіть ділилися цим з ополченцями-охоронниками. Один лише приклад: заходять українські полонені з "робочки" до ополченців, і дають їм тушонку та паштет. А один з охоронців з такою радістю: "Я ж казав, я ж казав, що вони дадуть!" Ми ділилися з ополченцями також продуктами і сигаретами, які привозили в Донецьк для українських полонених наші волонтери.

- А що ще привозили в Донецьк для полонених українські волонтери?

- Одяг, ліки, засоби гігієни. І ми вдячні, що мали можливість це отримати. На жаль, зараз можливість передавати гуманітарку полоненим призупинилась, машини не пропускають українські блокпости.

- Як, на вашу думку, можна звільнити всіх українських полонених, які є зараз у полоні ДНРівців та ЛНРівців?

- Я не знаю як. Я знаю лише одне: молитва і наполегливість. Вода камінь точить. Треба стукати всюди, всюди просити. І найголовніше – не роздмухувати агресію, не роздмухувати цю війну. Необхідно вести діалог, знаходити, з ким вести і як вести. Якщо вони виявляють хоч якесь людське співчуття, за це треба триматись. Про це треба говорити. Розумієте, якщо людині казати: "Ти свиня, ти свиня", вона повірить у це. А якщо людині говорити, що вона Людина, що вона образ Божий, що в ній є любов, то, незважаючи ні на що, це проявиться. Вони, ополченці в "ДНР", уже починають відкриватися. Але в них є страх.

- На вашу думку, чи є майбутнє в "ДНР" і "ЛНР"?

- Ні, майбутнього у них нема. Їх ідея – це колишній Радянський Союз. І вони асоціюють із ним зараз Росію.

- Отче, що робитимете далі, чи будете займатися капеланством, чи не плануєте знову вирушити на Донбас?

- Буду служити. Це однозначно. Але тепер робитиму це з більшою ретельністю. Бо Господь показав мені всю свою любов, милість. Буду допомагати звільняти наших хлопців із полону, допомагати всім, хто дійсно цього потребує. Дуже важливо підтримати людей, які перебувають там у полоні по кілька місяців. Тих людей, які були там просто у відчаї, які не мали ні зв'язку, ні вісточки.

І буду боротися з усіма ура-патріотами у лапках. Капеланом я ще залишаюсь. А чи поїду найближчим часом на Донбас? Я зараз не маю документів і транспорту, бо все в мене забрали. На все воля Божа...

***

Як повідомляв раніше Укрінформ, 14 лютого 2015 року на трасі Маріуполь-Донецьк за 30 кілометрів від Донецька зник разом зі своїм помічником клірик Стрітенського кафедрального собору міста Херсона, військовий священик протоієрей Ігор Петренко, який автівкою їхав відвідати, посповідати та причастити українських вояків на передовій. Священик і його помічник потрапили у полон до сепаратистів. 6 квітня 2015 року протоієрей Ігор Петренко був звільнений у групі з 16-ма українськими полоненими.

Ukrinform.ua