Чи варто Аллі Мазур займатися підспівуванням?

Не встиг закінчитися V Помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви, як уже злагоджено на телеканалах, в пресі та Інтернеті залунало різноголосся, яке можна охарактеризувати кількома слова – почалось «мочілово». І ведучі (як, от, Алла Мазур), і шановані релігієзнавці, доктори релігієзнавчих наук, і архієреї, і… Та хто тільки тепер не буде «упражнять» свій розум на пізнанні внутрішнього життя УАПЦ!

Не встиг закінчитися V Помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви, як уже злагоджено на телеканалах, в пресі та Інтернеті залунало різноголосся, яке можна охарактеризувати кількома слова – почалось «мочілово». І ведучі (як, от, Алла Мазур), і шановані релігієзнавці, доктори релігієзнавчих наук, і архієреї, і… Та хто тільки тепер не буде «упражнять» свій розум на пізнанні внутрішнього життя УАПЦ!

Першим свою лепту в цей достатньо злагоджений хор оббріхувачів вніс телеканал 1+1 в програмі «ТСН: тиждень з Аллою Мазур» 7 червня цього року. Саме на цій передачі хочу й зупинитися.

Так от, уже з першої хвилини Алла Мазур (шанована мною журналістка, думці якої я раніше довіряв) окреслила тематику передачі й те, в якому руслі вона буде проходити: «Насправді хочеться підспівувати цього разу навколо релігії…». Хотів би по дружньому порадити симпатичній жінці й чудовому журналісту, до думки якої прислухаються в Україні мільйони телеглядачів, нікому не підспівувати, бо так дуже легко розгубити набутий важкою працею авторитет.

Адже глядач (чи слухач) дуже швидко розбереться в тому, де правда, де побрехенька, а де відвертий наклеп, і зробить свою власну оцінку. Ні, не того, на кого зведено наклеп. А оцінку того, хто його звів, користуючись і безкарністю, і неможливістю обмовленого дати гідну відсіч, бо для того в нього немає необхідних засобів. Адже там, де панують великі гроші, бідному немає чого робити.

Але за першим реченням признання власної ролі в усій цій телеінсинуації, звучить по-детективному інтригуюче: «В останню хвилину втрутилася третя сторона». Ой, леле, невже кровожерний Путін на танках в’їхав до Києва, захопив Український дім, де проходив Помісний Собор УАПЦ, й примусив автокефалів капітулювати перед «руським міром»?!

«То хто ж стоїть за цим контрнаступом на українське православ’я?», – патетично цікавиться пані Алла. Від страху в слухача ледве чуб дибки не стає, дух від жаху перехоплює. Але, слава Богу, пронесло. Не таким виявився лиходій, як його змалювали, – всього лише, як зазначив журналіст Сергій Гальченко, що працював на Соборі з камерою, – «зам. керівника зовнішньо-церковних зв’язків Московського патріархату Микола Данилевич та єпископ Варсонофій, ієрарх УПЦ МП».

Слава Богу, в них на грудях були хрест та панагія, а не кулемети та стрічки з патронами. І прийшли вони тому, що архієрейський Собор УАПЦ, готуючись до проведення Помісного Собору, запросив в якості гостей представників УПЦ КП, УПЦ МП, а також і УГКЦ, демонструючи добру волю до зближення. Та й архієпископ Варсонофій висловив всього лише пропозицію митрополита Онуфрія: «щодо відновлення діалогу між нашими Церквами».

До речі, комісії по перемовинах створені що в УПЦ КП, що в УПЦ МП, що в УАПЦ вже багато років тому, просто вони спільно майже не працювали. І немає нічого дивного, що Предстоятель УПЦ МП запропонував нашій Церкві поновити роботу цієї комісії. Та й як може відбутися зближення між Церквами, коли вони не будуть вести між собою перемовин?

Адже всі заявляють про християнську братню любов, прагнення до створення єдиної Церкви і т. ін. А як тільки наша Церква відважилася зробити перший крок назустріч іншим Церквам Київської традиції, як одразу ж чуємо від релігієзнавця, професора Олександра Сагана: «Дається чіткий посил продовження ілюзорного богословського діалогу… заради фактично зупинення реально існуючого шансу об’єднання УАПЦ із УПЦ Київського Патріархату». Знов же, як може бути богословський діалог ілюзорним, пане Олександре? Адже він або є, або його немає.

По-перше, комісія з діалогу з УПЦ МП давно створена Київським Патріархатом. Ось витяг із одного зі звернень Синоду КП до МП: «Ми вітаємо створення двома Церквами комісій для ведення діалогу». Бач, як виходить – вони вітають себе, рідненьких, що створили комісію для переговорів із Московським Патріархатом, а коли ми поки що лише запросили московських на Собор як гостей, то це вже нами керують треті сили «які стоять поза Вкраїною».

Олександр Саган серйозний вчений, з допомогою його книжок вивчають релігієзнавство в сотнях вишів по всій Україні, він доктор наук, і раптом на слова журналіста: «Ходять чутки, що УАПЦ почали допомагати меценати Московського патріархату та сама Москва», він відповідає: «Такі слухи ходять уже давно… можу сказати, що самостійний проект під назвою «УАПЦ» на сьогодні надзвичайно вигідний третім силам, які стоять поза Вкраїною – це Московська патріархія в першу чергу».

Пану Сагану таких би меценатів як, скажімо, в мене, щоб він, не маючи за що навіть орендувати житло, жив у чужій хаті (спасибі добрій людині, що прихистила автокефального архієрея, в якого такі «грошовиті» меценати, що навіть винаймати житло немає за що). Хоча в нього самого, такого мудрого й знаючого експерта в релігійні сфері, мабуть, зарплата не 946 гривень, як у мене пенсія (за 42 роки робочого стажу!) й житло, очевидно, далеко не просте… А, крім того, – доктор наук, а послуговується чутками! Якось воно не пасує вченій людині.

Я громадянин України, вона моя Вітчизна, я національно свідома людина ще зі шкільної парти (а це кінець шістдесятих років минулого століття, а не нинішній час, коли всі стали патріотами далі нікуди!). На літніх канікулах ще після 9 класу збирав спогади про голодомор, продовжив це робити, коли в 1974 році демобілізувався з армії. Згодом, у 1982 році написав повість про голодомор «Чи я в лузі не калина», яка прийшла до читача в другій книжці оповідань і повістей «Осіння горішина» 1990 р.). Чому з запізненням? Тому, що не тільки повість, а й рукопис першої книжки, яку видавництво «Радянський письменник» ставило у видавничий план в 1984-86 роках, «держліт» (був такий негласний цензорський комітет в радянські часи) викидав з нього. Перша книжка все ж таки вийшла в 1987 році, але без повісті, бо я не дозволив її шматувати.

З 1992 року видаю передплатну щотижневу газету «Добродій» (спочатку обласне, а згодом всеукраїнське двотижневе видання, тираж якого в дев’яності роки доходив до 10 тисяч). На її сторінках друкувалися такі національно-патріотичні статті, що не кожна націоналістична газета насмілювалася друкувати. Не кажучи вже про телебачення. І все – самотужки, фактично без зарплати, без штату працівників, але усвідомлюючи, наскільки таке видання потрібне. В мене тоді не було меценатів, як немає їх і нині. Тягну це ярмо на своїх плечах. А ви в ті роки які мали переконання і чим займалися, панове великі патріоти?

Я член спілки письменників України з 1988 року, архієрей УАПЦ з 2009 року, патріот своєї Батьківщини. Щоденно молюся за захисників рідної землі, за перемогу над ворогом, за український народ і державу, організовую в єпархії поміч захисникам української держави, служив молебні на передовій. Яке ви, панове, маєте право принижувати мої честь і гідність, зводячи на мене такий страшний наклеп – служіння Кремлю, моєму найлютішому все життя ворогу? А тим паче лити бруд на всю повноту Церкви! В ній же люди, віруючі українці, патріоти Батьківщини! Хто ви, панове журналісти й експерти? В чию дудку дмете, підспівуючи?..

Але аналізуємо передачу далі. «Для вселенського Патріарха Варфоломія об’єднання автокефалів з Київським патріархатом стало б серйозним сигналом, що в Україні готові до створення єдиної Помісної Православної Церкви і можливість її визнання, – каже журналіст. – А тоді на Московський патріархат в Україні чекав би занепад».

Знову неправда. І ви це знаєте. Якщо уявити, що нашу Церкву таки присилують приєднатися до КП, то це буде разом всього лише 5,5 тисяч парафій, а в УПЦ Московського патріархату нині майже 12 тисяч. І масового переходу в КП я щось не помітив. Ви не гірше за мене знаєте, що вселенський патріарх Варфоломій, при такому розкладі сил на православній мапі України, на конфронтацію з патріархом РПЦ Кирилом ніколи не піде. Не дуріть людей!

Звичайно, я теж хочу, аби в Україні припинилася присутність московського православ’я, а запанувало українське. Але, незважаючи на підтримку частиною єпископату та священства Московського патріархату російської агресії і безчинства сепаратистів на Донбасі, щось не дуже помітно відтоку їхніх прихожан ні до УПЦ КП, ні до УАПЦ. А вони – українці! Як їх будете загонити в один колгосп у рясах?

Замість того, аби працювати саме з московськими архієреями, священством, чернецтвом та віруючими, виховуючи їх у дусі національно-патріотичної свідомості, українська влада й українські ЗМІ чомусь насіли на невелику за кількістю, але українську за духом, національну Церкву, з якої ще на початку 20-го століття починалася боротьба за автокефалію українського православ’я, і нищать її за повною програмою. Хотілося б знати, де й хто цю програму їм написав?

Цікаво, чи знавці життя УАПЦ задавалися хоч коли-небудь запитанням – яка була потреба тодішньому керівництву держави та деяким зацікавленим особам у 1992 році українську національну Церкву – УАПЦ, що на той час уже мала близько двох тисяч парафій по всій Україні, знищити, а на її основі створити УПЦ КП?

На УАПЦ не мали впливу ні українська влада, ні керівництво РПЦ. Ще й очолював її українець, громадянин США – патріарх Мстислав (Скрипник), взагалі незалежна ні від кого людина. Може, це й було головною причиною?

В УАПЦ теж задумуються над об’єднанням українського православ’я в одну Церкву. Але об’єднання щирого й чесного, а не такого, яке нам нав’язують. І не треба, шановні панове журналісти, нас принижувати навішуванням ярликів на кшталт якоїсь міфічної «третьої сторони», бо в даному випадку саме ви й виступаєте тією «третьою стороною».

+ Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

Uaockhp.org.ua