Онуфріїв мир

Деякі засмучуються, - як таке може бути, - такий прозорливець, а «не помічає» російських танків та інших ознак участі Москви у війні; популяризує термін «громадянська війна» і т.п. Поспішаємо усіх заспокоїти – усе він помічає. Онуфрій демонструє ознаки «святоросійства», з його географічним розумінням добра і зла...

Блаженні миротворці

Митрополича боротьба: головні прийоми

«На виконання» слів патріарха Кирила про «миротворчий потенціал УПЦ», митрополит Онуфрій регулярно виступає із полум’яними закликами до припинення війни. І хоча багато його тверджень відверто не безсумнівні (про т.зв. «громадянську війну» в Україні; його нетрадиційне уявлення про патріотизм і т.п.), не будемо буквоїдами, – мир це істинне благо людства. Зовсім не погано, коли говорять про важливість його досягнення... Але незмірно краще, коли люди щось роблять для цього практично.

Тим то й цікаво, що боротьба блаженнійшого за мир і досі носить винятково теоретичний характер. Хоча він дійсно має деякий «потенціал» для більш вагомого внеску.  

Вже більше року іде жорстока війна, - це досить тривалий час для осмислення. Уже скалічено долі мільйонів людей. Отут би то палаючій ревністю до миру Київській митрополії і взяти на себе невдячну роль посередника. Обрати місце зустрічі – десь на Синайській горі… - байдуже де. Звернутися з конкретними пропозиціями компромісу (адже поняття справедливості і людяності – воно універсальне для всіх нащадків грішного Адама). І якщо ми з ними і правда такі «брати» - то припинити нарешті вогонь.

За умов рішучого курсу УПЦ – аж до церковного відлучення сторони, яка продовжуватиме бойові дії, – можна було б добитися суттєвого прогресу у справі миру. Бо якщо папірці, підписані у Мінську, змогли знизити градус протистояння, то рішуча миротворча дія УПЦ, без сумніву, сприяла б вирішенню питання більш радикально. Агресивна сторона мусила б або зняти із себе християнську маску, або таки насправді припинити обстріли.

Зазначимо, що практичні кроки Київської митрополії принесли б не лише блаженства у вічності для Онуфрія, як миротворця, але і конкретні рясні бонуси у нашому «суєтному світі», - він та УПЦ стрімко б увірвалися у духовні лідери світу… (Але навіщо потрібно надмірне зростання авторитету УПЦ?)

…

Справжніх миротворчих ініціатив з боку митрополита за весь час війни не було – і не передбачається у майбутньому. Звідси виникає жорстоке питання – а чи потрібен мир Онуфрію? Справжній і всерйоз? Не в рожевих емпіреях, а отут – на грішній землі?

Ні, ми не підозрюємо його у кровожерності чи боягузтві. Але ж і не маємо сумнівів у його дисциплінованості – у «похвальному» послушенстві певним (чи – непевним) і зовсім не святим людям, які мають зовсім інші плани що до миру.

Мирних ініціатив немає тому, що з Москви не було наказу про закінчення «братовбивчої громадянської війни». Їх не тільки не було, але і не буде: «пастир добрий» продовжує «боротьбу» більш ефективними на його думку засобами – здебільшого даючи інтерв’ю з усовіщенням воїнів та «подвижницьким» сидінням у Верховній Раді. 

Вочевидь, він вважає, що цього достатньо як для виконання морального обов’язку, так і для для забезпечення миру. Що до другого – не заперечуємо. Адже у цьому певно і полягає стратегія досягнення онуфріївського миру – очікування. Треба печалуватись і чекати «доки Бог все влаштує» - в тому числі перемогу більш духовного «брата» над гріховним. Тим більше, що і військові потенціали у них не однакові.

Духовна складова митрополичої боротьби

Желаю, говорит, думать будто я в Древнем Риме

Деякі засмучуються, - як таке може бути, - такий прозорливець, а «не помічає» російських танків та інших ознак участі Москви у війні; популяризує термін «громадянська війна» і т.п. Поспішаємо усіх заспокоїти – усе він помічає.

Онуфрій демонструє ознаки «святоросійства», з його географічним розумінням добра і зла - території Заходу «відійшли від Христа, а нам треба триматися тих, хто Христа сповідує». Які країни «підійшли до Христа» він не озвучує, але ми ж і так здогадуємось, - це РФ та її сателіти. Так само розуміємо, хто є той «сповідник», якого нам «варто триматися» - це Путін... Усе просто. Важко зрозуміти інше, - як таке химерне «богослов'я» можна назвати християнським?

Онуфрій - це «російський світ». Саме тому внутрішня логіка митрополичої «боротьби за мир» повністю зрозуміла: просто в уяві блаженнійшого МО українці і росіяни це громадяни «нероздільної» містичної держави – «Святої Русі» (Росії), а заодно - і «єдиний» народ. Тому напад Путіна – це прикра «міжусобиця». Це гріх, але менший, ніж роз’єднаність «св. Русі». Грішок... Власне, проблема у тому, що українці захищаються - виникає гріх кровопролиття.

У Московському патріархаті здавна культивується православне фентезі з екзотичним нальотом християнства. Учасники гри «живуть» у ранньому середньовіччі. У їхньому світі існує «святоросійський» народ, який є втіленням вселенського добра. Він не просто обраний до спасіння – він сам є Спасителем світу. Темна орда Заходу (Содом) завдає жорстоких ударів по «Святій Русі» (Росії) у вигляді у вигляді демократії, ринкової економіки, терпимості, лібералізму, ювенальної юстиції, прав людини, і т.д. і т.п...

А для перемоги над силами темряви всього то і потрібно, що зібрати усі «святі» землі та сакральні атрибути докупи. Чим вони, сердешні, і займаються.

Щоб не пускатися у багатослівне викриття абсурдності сучасного антихристиянського геополітичного святоросійства, закінчимо розділ словами святителя Ігнатія (Брянчанінова): «всякая мечтательность есть скитание ума, вне истины, в стране призраков несуществующих», від якого буває «утрата внимания к себе, рассеянность ума и жесткость сердца при молитве; отсюда – душевное расстройство».

Ціна «святоросійського» миру

По їхніх плодах ви пізнаєте їх!

На жаль, немає жодних сумнівів щодо політичних уподобань «аполітичного» МО – це капітуляція. «Мирна» відмова українців від незалежності, національності, мови, елементарної культури і надій на нормальне, варте людини життя. Це купівля миру ціною рабства, дикості, безправ’я та співучасті у беззаконні.

У «канонічному» православ’ї буйно квітне україноненависництво, але Онуфрій – не україноненависник. Українців (мешканців «южных пределов исторической Руси») йому, теоретично кажучи, шкода; але без божественної імперії він не може, - для нього це питання віросповідне. Тому МО залишається лише сфера мрій – от було б добре, якби все було добре. – Либонь, було б непогано!

«Добре» - це коли під дією «рятівних страждань» від злиднів і війни, та ще внаслідок чудових «канонічних» проповідей, українці чудесно стануть росіянами, усвідомлять безкінечність зла Європи і проникнуться московською вірою (етнофілетичним спотворенням віри); і складуть нарешті зброю. – Тоді-то «благочестиві» порядки ЛНР можна буде поширити по усіх «южных рубежах».

Звичайно, на перших порах не всі жидобандерівці зрозуміють своє щастя – «доведеться» «святим росіянам» освячувати кулаки ударом, а гашетку – пострілом. Можливо десь на місцях будуть і перегини – не на того донесуть, не того розстріляють… Може і не одного? На все воля… Зрештою – Господь зло обертає на добро. (Яке злі ліберали називають масовим терором).

Основою «святоросійського» віровчення є «неіснування» України, тому перемога цього комуно-православних загрожує смертельною небезпекою Вітчизні. Якою б не була дикою вигадка, але «росичі» завжди намагаються її реалізувати: їх мордує навязлива ідея «сказку сделать былью». Дуже промовисто те, що до казки підпрягся і «богоданий» президент РФ зі своєю душеспасительною гіпотезою про єдиний народ. 

Тому може статися таке демографічне явище, що у деяких, особливо вражених лібералізмом та єрессю українства районах, з (Божого попущення) суттєво скоротиться населення. Певно, що це не буде геноцид. У «святій Росії» неможливий не тільки геноцид, але і саме це слово.

Звичайно – нового СРСР ніхто відроджувати не буде – вже раз опеклись. Ніяких ознак державності для «южных пределов Руси» не буде (що і не потрібно – раз ми і так - «один народ»).

Не виключено, що десь закриють українську шкілку, бібліотечку, музейчик, театрик, газетку ... – «за непотрібністю». Звичайно – все буде винятково у рамках «закону» ЛНР (Новоросії, Малоросії…).

Можливо доведеться (тим, хто виживуть) посидіти до краху системи (а він неминучий) кілька десятирічок за залізною завісочкою – для своєї ж користі, щоб врятуватись від гнилого Заходу. - Багатства не обіцяють, але ж воно і не душеполезно… Такий собі православний варіант КНДР. У них правда був голодок – але то (як і наш Голодомор) – за їх гріхами. Як дотепно говорив митрополит: «катюзі по заслузі».

Можуть бути проблеми у вірних неканонічних та нетрадиційних конфесій та сект. Дуже таке може статися. Але що радує – це не на довго. Є швидкі способи вирішення проблеми іновірців.

Що безсумнівно – вчення «російський світ» стане обов’язковою релігією у «святій Росії». Він і зараз то, по суті, обов’язковий для РПЦ. А тоді буде трохи суворіше. «Хто не нанесе на чоло чи праву руку…». Воно там нічого страшного – звичайна етнофілетична єресь. Тільки щодо життя вічного можуть потім виникнути накладки… Всього то і діла.

Оце ціна Онуфрієвого (Кирило-Путінського) миру.

Зате закінчиться війна!

Міжусобна. Десь місяців на чотири. А далі ... не забувайте, що під гнітом фашистських хунт ліберального Заходу потерпають інші «брати» російського світу: естонці, латвійці, литовці, грузини, азербайджанці, таджики …

Тільки не говоріть, що тоді ви відмовитесь простягнути руку допомоги знедоленим. «Тоді» – це коли отримаєте запрошення до «православної» армії,  - «російський світ» постійно потребує українського гарматного мяса. 

Отож бачимо, що Онуфріїв мир - це ілюзія. Це війна, тільки набагато більша і кривавіша за теперішню. Війна заради безглуздої і безбожної вигадки; причому - війна за наш рахунок.

Мир з російським мілітариським месіанізмом - це обман, який тупо повторюється: комуністи свого часу перетворили імперіалістичну війну на громадянську, тепер черга путіністів. Вони навпаки - зайняті розгортанням «громадянської» війни у імперіалістичну.

Онуфріїв мир - це самогубство для країни, а митрополича «боротьба» за нього - самогубство для УПЦ. 

…

Якщо розглянутий варіант здобуття миру вас із якоїсь причини не влаштовує, то не варто засмучуватись - існує й інший, об’єктивно набагато кращий. 

Для тих, у кого немає суїцидальних нахилів, а є достатньо здорового глузду, щоб відрізнити Кремль від Небесного Єрусалиму, можливий лише один варіант - це протидія безумству.

Закликаємо вірних УПЦ до здорової реакції на «святоросійське» філетичне боговідступництво - в розмовах з духовенством, у листах, статтях, соціальних мережах, петиціях, - не миритися з віросповідним збоченням; створювати спілки та громадські організації для боротьби з ним.

Захист (чи зрада) віросповідної Істини - це не іграшки. Не варто обманюватись. Як спасіння надходить від Спасителя, так і мир - від Отця вічності, Князя миру (Ісая 9:6). 

«Слава у вишніх Богу, а на землі - мир, в людях - добра воля»!

Аutocephalia.at.ua