Враження від поїздки групи “Доброчинець” у зону АТО 24 листопада 2015 р.

Хлопці, до яких ми ще у Мар’їнку-Красногорівку їздили з Маріанною Кіяновською, Галею Крук, Лесею Кулик, потім ще і з гуртом «Папа Карло», так от їх знов скинули у найгарячішій точці. Те, що називається – на виживання. На самісінький кордон з Росією. Сепари щоночі біля них по кущах лазять, переставляють розтяжки. Через це майже щодня – 300-ті. Харчами їх начальство теж не балує...

Одна справа на цей мій день народження випала. Хлопці, до яких ми ще у Мар’їнку-Красногорівку їздили з Маріанною Кіяновською, Галею Крук, Лесею Кулик, потім ще і з гуртом «Папа Карло», так от їх знов скинули у найгарячішій точці. Те, що називається – на виживання. На самісінький кордон з Росією. Сепари щоночі біля них по кущах лазять, переставляють розтяжки. Через це майже щодня – 300-ті. Харчами їх начальство теж не балує. На бійця норма – баночка згущеного молока на 10 днів і сітка картоплі на всіх – готувати юшку, але на другі страви картопля заборонена. Розумієте?

Ну не пощастило їм із вищим командуванням. Самі по собі бійці у ротах, взводах – як на підбір: відкриті, добрі, надійні, кожен, як не артист, то на всі руки майстер. Про шахту, з якої вони всю минулу зиму тримали оборону – легенди ходять і про їхнього Рекса – величезну вівчарку, яка бійців собою прикривала, сюжети по теліку крутять.. Але комбриг в них – лайно, гірше ворога.
У нас є з ким порівнювати. От заїхали дорогою до нашої 92-ї в Щастя, завезли їм утеплювачі, скоби, цв’яхи, плівку для бліндажів на нових позиціях.

У них із загальним забезпеченням, формою, харчами – повний порядок. Чому? Бо комбриг за своїх бійців дбає, знає їхні потреби, і з ними весь час на передовій. І бійці йому відповідають взаємністю. Пам’ятаєте, як пару місяців тому ефесбешна агентура Генштабу хотіла комбрига Ніколюка прибрати – інтриги, звинувачення від ніби поважних людей, безліч комісій і перевірок. І що? Та за нього вся бригада як один: від рядового до заступників горою стала. І ці шавки про кремлівські з Генштабу так і не досягли бажаного.

А от вам комбриг – протилежність. Попри всі зловживання і знущання над бійцями цього «непотопляємого» Лещинського вище командування тримало на посаді до останнього. Бійцям же терпець настільки урвався, що пообіцяли, як ще до них з’явиться – зустрінуть гранатою. Правда, зараз ніби Лещинського взяли під варту. А бійців 28-ї бригади – знов на самий край протистояння без навіть елементарного побутового забезпечення. Тож мали їм доправити генератор, бензопили, теплі речі і побільше харчів. Дозвіл на проїзд за Станицю був тільки до третьої дня. Під сутінки сепари починають стріляти. Треба було спішити. Так я до чого?

Пропонуємо у Щасті 92-гій ковбаски свіжої, тістечок, лимонів, фруктів… У відповідь: «Ні – ні –ні. У нас всього повно. Везіть швидше хлопцям за Станицю.» Тож ми помчали. До речі, раніше можна було тільки до самої Станиці доїхати (т.зв. Сталінграда). Далі тебе завертали. Бо ніби там вже сепари стояли… А зараз…Бачите? Маленькими крочками, але землю свою звільняємо.. Добрались до хлопців – вже стемніло. По насипам піщаним, як по морському дну, джип Вадима ледь проїхав, а бус навіть і не потикався – застряг би. Коли на місці були, мені есемеска приходить: «Вітаємо в Росії. Будуть проблеми – звертайтеся за адресою: м.Москва. Леонтіївський провулок. Українське консульство.» Я їм подумки відповіла: « Коли будемо в Росії – проблеми, господа кацапи, будуть у вас, а не у нас» Поки вивантажували авто, пішла сфотографувала через кордон їхнє село Піонерськоє.

Вадим гукає: «Бігом. Треба їхати». Пообнімалися на ходу з хлопцями. Сіли. А машина не заводиться. Сів акумулятор. Темрява непроглядна. Але б ви бачили! У бійців приладів, щоб завести акумулятор нема. А з іншого боку, і сумнівів нема, що машина має завестися. Кожен побіг, поприносили якісь проводки, схилилися над відкритим капотом, гомонять, дискутують, кожен щось своє пропонує… І що ж ви думаєте? Завелась машина! Від’їхали, ділимося захопленням: «Який же ж у нас народ талановитий, співчутливий!» Війна з москалями концентрує на передовій обдарованих і небайдужих. Чому й весь час хочеться знов туди повертатись. У мирному житті таку кількість гарних людей тільки Майдан збирає. Проминули прострілювану дорогу – і злива почалась, за нею сніг з дощем, і нарешті густий мокрий сніг, який вдарявся у лобове скло і заліплював його, як пінопластом. Уявляєте, як по такій погоді на блокпостах стояти? Тож пічки, теплі речі, харчі, цукерки, смаколики із залишеним в них душевним теплом їхніх виробників і жертводавців хоч трошки, але бійців зігріли. «Як на Новий Рік»,- казали, – подарунків…

Ми ж опівночі добралися з Біловодська до Сватово. Там у Покровській церкві у кухоньці за трапезною грілися і чекали на нас о.Дмитро Романків із своїми прекрасними молодими парафіянками, які приготували смачну із купою різноманітних вишуканих салатиків вечерю. Тож це був другий мій ДН у нашій церкві у Сватово. Минулого року із Щастя поверталися, тепер от з кордону з Росією. Хіба це не надихає?

І час як пружина стискається… Ніби учора в них були після вибухів на складах, коли 10000 привезли від парафіян Свято-Дмитрівського храму, а вони цього разу вже новими дверима похвалилися замість пошкоджених. Та й розповіли, що на переслані «Вільними людьми» 1000 доларів відновлюються вікна в українській школі.

Тож може ще й будуть у нас ще серйозніші випробування, але ця поїздка дала чіткий сигнал, що перемога над окупантами вже не за горами…

титар Свято-Димитрівського храму Ольга Різниченко

Uapc.org.ua