"Гріх, коли жінка й чоловік люблять одне одного менше, ніж своїх дітей", - Орест Вільчинський

Одружені священики для мене – герої. Я не такий досконалий. Священство – не робота. Це покликання. Надто багато витрачаєшся, аби залишатися справжнім чоловіком і батьком...

Орест ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, 41 рік, священик. Народився в місті Золочів на Львівщині в сім’ї вчителів. Мати родом із Сибіру. Діда з бабою вивезли туди, приписавши їм співпрацю з бандерівцями. Має на шість років молодшу сестру Уляну та на 20 років молодшого брата Дам’яна. Закінчив школу із золотою медаллю. 2000-го – філософсько-теологічний інститут товариства Ісуса в Загребі, Хорватія. Ще три роки здобував післядипломну освіту. 2004-го повернувся в Україну. Мав парафії в селах Нестюки, Підгір’я, Золочівка Золочівського району на Львівщині. Керує інформаційним проектом ”Католицький оглядач”. Автор книжки ”Обережно, секти”. Улюблена книжка, після Біблії, – ”Сильмариліон” Джона Толкіна

Не вірю в долю. Людина щоразу вирішує, як поведеться. І це визначає її шлях. Кожен із нас може своє життя продовжити або скоротити.

Одружені священики для мене – герої. Я не такий досконалий. Священство – не робота. Це покликання. Надто багато витрачаєшся, аби залишатися справжнім чоловіком і батьком.

Коли мені було 3 чи 4 роки, із сім'єю поїхали в Крим відпочивати. Були в селі поблизу Феодосії. Там жили знайомі. Як з дітьми бавився у м'яча, чув: копни ще українцеві. Думав: а ви хто?

У третьому класі усвідомив: є два світи – правда і брехня. Щосереди у школі була політінформація. Там розказували, як файно в комунізмі. В голові не вкладалось: чого ж до церкви ми з батьками їдемо ховаючись, а дідо з бабусею нізащо в Сибіру були?

Історія в нас була останнім уроком. Вчителька підходила до мами, просила: забери його, бо знову ставитиме незручні запитання. Я міг спитати: "Ольго Мар'янівно, вам як сказати – як було насправді чи як книжка пише?" Читав багато. Батьки приносили звідкись книжки. Розумів: тут – правда. Дідо слухав "Голос Америки", "Радіо Свобода", "Німецьку хвилю". Там теж говорили інакше, ніж на уроках історії.

У першому класі спитали, ким хочу бути. Відповів: священиком або вченим. Для мене священик був чимось неземним. У 15 чи 16 стикнувся з тим, що отці так само обмежені, як і всі, – людським фактором. Після того зрозумів: не будь кимось зачарований, тоді тебе ніщо не розчарує.

Люди несправедливі не від того, що недобрі, а від того, що в них викривлена інформація.

Перша несправедливість була в садочку. Вихователька сварила, я був не винен. Хотів сказати їй про це, та вона не слухала. Це був шок.

Коли повідомив мамі, що хочу стати священиком і не збираюся одружуватися, вона змінилась на обличчі. Тяжко це пережила. Але сказала єдине: це – твоя воля, ти вибрав.

Перше кохання трапилось у часи теологічних студій у Загребі. Вона – хорватка. В якийсь момент обоє зрозуміли, що маємо особливі почуття. Надто поважали одне одного, аби бути разом. Вона мріяла одружитися з хорватом. А я хотів бути неодруженим священиком. Коли знаєш, чого хочеш від життя, не важко приборкати в собі кохання.

Кохання подібне до гарячки. Воно швидко минає. Може з часом приходити в формі меланхолії, спогадів, але вже не вражає.

У своїй пасії не бачив недосконалостей. Тепер, як буваю в Хорватії, час від часу зустрічаємось. Дивлюся й думаю: скільки в ній неприпустимого для мене.

Кохання – це вступ до любові. Любов – акт волі, коли вирішуємо: хочу добра цій людині. Над любов'ю постійно треба працювати. В багато сімей вона так і не приходить. Це значно більше, ніж коли просто не можеш без цієї людини.

Є така хасидська історія. Ребе з учнем зайшли в корчму переночувати. Замовили кімнату, сіли вечеряти. Їм подали рибу. Ребе свою з'їв, а учень над своєю довго плямкав. Нахвалював. Каже до вчителя: ти що на мене дивишся, ну, люблю я рибу. Ребе відповів: ти любиш не рибу, а її смак на язику. Якби любив рибу, то побудував би басейн, налив чистої води, водоростей насадив. Оце любов.

Іноді запрошують у сім'ї з просьбою: врятуй наш шлюб. Приходжу і розумію, що в хаті живуть "німці". Не говорять між собою, не знають одне одного. Як можна любити те, чого не знаєш?

Гріх, коли жінка й чоловік люблять одне одного менше, ніж своїх дітей.

Кілька років тому застрахував життя. Витяг останні

100 євро. А потім сів і подумав: а нащо воно мені?

Ми, священики, живемо з милостині. Іноді це кровно зароблені гроші, пожертвувані на Божу справу. Не можу їх тратити на дурниці.

Люди пробачать священику багато речей – коханку, випивку. Але грошолюбства – ніколи.

Священики, як літаки. Коли летять – про них не говорять. Тільки як падають.

Якщо хірург робить операцію і помилиться, на нього можна подати до суду. Священик оперує душі. Може сильніше скалічити, та суд буде вже після смерті.

Самотності не боюся. Навпаки, не уявляю, як би я з кимось жив.

Роздирає зсередини, як думаю, що не був на Майдані, коли там розстрілювали. З цим найбільше не можу примиритися. Хворів тоді.

Свобода – це абсолютна відповідальність.

Усі правдиві пророцтва повинні мати умову "якщо". Коли є ствердження: буде так і не інакше – це пророцтво від дідька.

Стати на коліна – це визнати чиюсь вищість над тобою. Коли люди стають навколішки перед загиблим солдатом, відчувають його святість. Я теж схиляюся перед такими героями.

Ніколи не думаю, скільки проживу. Якось Папу Пія ІХ в поважному віці вітали з днем народження. Кажуть: дай Боже, аби ви ще з 100 років прожили. Той відповів: "Не обмежуйте Божу всемогутність".

Смерті боюсь так само, як зубного болю. Неприємна штука. Щось там буде таке, чого не очікуватиму.

Можна так сказати на "ви", що людина ­образиться. А можна так сказати на "ти", що сприйме це як найбільшу форму поваги.

Найважче відпустити теперішній владі – вона ­забула, на чиїй крові сидить.

Gazeta.ua