Всеправославний Собор для чайників. Священик Петро Зуєв розповів Cultprostir про місце і інтереси України в глобальному православному розкладі

Ми поставили кілька наївних запитань заступнику голови Київського ставропігійного Богоявленського Братства протоієрею Петру Зуєву – представнику «проукраїнського» крила УПЦ МП і одному з небагатьох в цій Церкві, хто готовий говорити на цю тему просто, зрозуміло і без майже обов'язкової для його сану єлейної обтічності.

19 червня на Криті стартує Всеправославний Собор – перший великий форум глав православних Церков за більш ніж тисячу років. Ну, тобто, як Всеправославний... Він мав бути таким, але за кілька днів до його початку кілька Церков, в тому числі Російська Православна (РПЦ), попросили про його перенесення – тобто, по суті, ухилилися від участі в ньому.

Здавалося б, яке нам діло до цієї новини з далекого і заплутаного світу строгих бородатих чоловіків у високих шапках? Але справа в тому, що це стосується, як мінімум, половини православних України – парафіян Української Православної Церкви (Московського Патріархату), що входить до складу РПЦ. Та й другої половини – теж: вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату, досі не визнаної світовим православ'ям, пов'язували з Собором надії на зрушення в процесі її легалізації та/або формування єдиної української автокефальної (самоврядної) Помісної Церкви.

Втім, Собор стосується не тільки православних: адже Церква – це також і велика політика. Щоб розібратися в її хитросплетіннях, ми поставили кілька наївних запитань заступнику голови Київського ставропігійного Богоявленського Братства протоієрею Петру Зуєву – представнику «проукраїнського» крила УПЦ МП і одному з небагатьох в цій Церкві, хто готовий говорити на цю тему просто, зрозуміло і без майже обов'язкової для його сану єлейної обтічності.

1. Чому в Соборі, який був заявлений як Всеправославний, в останній момент передумали брати участь кілька православних церков (в т.ч. РПЦ, частиною якої є УПЦ МП)? Чи можна сказати, що причиною цього стали інтриги якоїсь зі сторін?

У світовому православ'ї сьогодні існують два різних і, до певної міри, альтернативних один одному церковні центри. Це Константинополь і Москва. Патріарх Константинопольський Варфоломій – перший по честі православний ієрарх. Його положення в православному світі не тотожне положенню Папи в світі католицькому, але низку канонічних переваг Константинополь в якості Першого Престолу (Вселенського Патріархату) в православному світі все ж має. Патріарх Московський Кирило – лідер найчисельнішої Помісної Церкви в світі. До того ж після краху комуністичної системи, РПЦ де факто займає в сучасній Росії положення Церкви державної. Цими двома факторами – чисельною перевагою і фактичним державним статусом – і пояснюється вплив цієї Церкви в православному світі.

«Православна ідеологія» користується попитом у сучасній Росії як основа ідейного протистояння Заходу.

Формально Болгарська, Грузинська і Антіохійська Церкви приймали своє рішення не брати участь у Всеправославному Соборі самостійно. З іншого боку, зрозуміло, що ці процеси в тій чи іншій формі координувалися з Москви. Чим не влаштовує Московський Патріархат Всеправославний Собор? Тут знову-таки існують декларовані і не декларовані причини. З одного боку, РПЦ посилається на недостатній ступінь підготовки документів, які планувалося прийняти на Соборі. Але існує й інша причина, через яку РПЦ може не хотіти брати участь в цьому Соборі.

Православ'я, а вірніше «православна ідеологія», затребувана в сучасній Росії як основа ідейного протистояння Заходу. Разом із тим, владним елітам Росії не вигідні тенденції до інтернаціоналізації православ'я. Як нещодавно заявив екс-спікер РПЦ отець Всеволод Чаплін, результатом проведення Собору може стати створення так званого «постійно діючого міжправославного органу, який буде готувати подібні форуми і навіть приймати якісь рішення і документи між ними». Як вважає о. Всеволод, такий орган може стати чимось на зразок «всеправославного ЄС». При цьому головну небезпеку такого «всеправославного ЄС» Чаплін бачить в тому, що рішення їм прийняті придбають вищий авторитет в порівнянні з рішеннями Російської Церкви, і остання, таким чином, виявиться «під «міжнародним», тобто «Всеправославним» контролем». Звичайно, отець Всеволод сьогодні – це вже не офіційна особа Патріархії. Проте, я не здивуюся, якщо в Кремлі на столі у високих посадових осіб лежить аналітика, де висловлені саме цього роду побоювання.

2. Хто постраждає від проведення Собору в такому «урізаному» вигляді, і в чому полягає ця шкода? Хто виграє від цього, і в чому його вигода?

Собор, покликаний засвідчити єдність світового православ'я, став сприйматися суспільством як «собор роз'єднаних». Чи виграють від цього Помісні Церкви, які відмовилися брати участь в роботі Собору? Звичайно ж, Москві вдалося продемонструвати всім, що Константинополь не є єдиним і безальтернативним центром впливу в православному світі. Але тут складно відокремити репутаційні придбання від втрат. В очах консервативно налаштованої пастви РПЦ патріарх Кирило може тепер виглядати як «рятівник» православ'я від «єресей» «екуменізму» (ідеології всехристиянської єдності – ред.), «східного папізму» тощо. Але поза межами Росії і російського інформаційного поля все може виглядати зовсім інакше. «Представники Церков, – пише  інший церковний діяч РПЦ, вже ліберального спрямування, – називають і богословські, і політичні, і навіть економічні причини, щоб обґрунтувати свою відмову. Але тут очевидно й інше – в основі всіх цих пояснень лежить досить несподівана причина, і назвати-то яку досить соромно, – безвідповідальність». «Безвідповідальність» – страшне слово. Але в світі, в якому ми живемо, слово богослова-мирянина може звучати так само чітко, як і слово ієрарха, наділеного високим церковним саном.

3. Якими були основні цілі цього Собору і чи можуть вони тепер бути досягнуті?

Судячи з порядку денного, завданням Собору було навіть не рішення всієї сукупності проблем, що накопичилися в Православної Церкви, а хоча б зміна парадигми. Століттями Помісні Православні Церкви жили ізольовано, кожна у власному культурному світі. Собор мав змінити цей непрозорий, «автокефалістський» спосіб життя.

Православ'я не має бути зверненим у минуле. Перетворення православ'я на музей літургійних і догматичних раритетів – це спокуса. Згадайте «Повість про Антихриста» Володимира Соловйова. Там, до речі, теж йдеться про Собор. Тільки не про Всеправославний, а про Всехристиянський. І що ж пропонує Антихрист Соловйова православним? Щоб схилити їх на свій бік, він пропонує православним створення і фінансування «Всесвітнього музею християнської археології»... Православ'я майбутнього – це православ'я єдине і соборне. Епоха церковних суверенітетів, епоха Помісних Церков, які будувалися на зразок національних держав, пішла в минуле. Звичайно, для України, яка досі не має своєї канонічно визнаної Помісної Церкви, концепт національної Церкви ще актуальний. Але в цілому сучасний православний світ має вже інші пріоритети.

З початком війни в українському суспільстві відбулося реальне відчуження від сучасної Росії.

Потрібно вчитися жити, зберігати ідентичність і розвиватися в сучасному глобалізованому світі. Отець Всеволод Чаплін побоюється «всеправославного ЄС». Але «національний суверенітет» Помісної Церкви не може бути альтернативою інститутам всеправославної єдності. До чого призводить такий суверенітет, ми все бачимо на прикладі Православної Церкви в Росії. Зачинившись у своєму «суверенному» світі, Церква, кінець кінцем, втрачає самостійність і перетворюється на придаток державної машини.

Наскільки червневому Собору вдасться надати нового імпульсу православ'ю в цілому? Це залежить як від рішень самого Собору, так і від того, чи отримають вони згодом рецепцію з боку всього православного світу. Якщо події будуть розвиватися за песимістичним сценарієм, то можна очікувати поглиблення конфлікту між Константинополем і Москвою – аж до створення двох структур світового православ'я: грецької і московської. Разом з тим базовим на сьогодні залишається сценарій оптимістичний. Існуючий конфлікт, на щастя, не досяг «точки неповернення», і я сподіваюся, що ніхто з нинішніх лідерів православного світу не захоче увійти в історію як винуватець нової масштабної схизми (розколу – ред.). Цього разу вже не між Сходом і Заходом, як це було в 1054 році, а між Московським (і частково пострадянським) і Константинопольським (і частково прозахідним) православ'ям.

4. Який інтерес України в цій ситуації? Як вплине відмова РПЦ від участі в Соборі на внутріукраїнську ситуацію і, ширше, на геополітичні розклади, а також на перспективу створення єдиної помісної Церкви в Україні?

З історичної точки зору процеси автокефалізації (здобуття незалежності, самоврядності – ред.) Українського православ'я неминучі. Україна є незалежною державою. І це держава, на жаль, де-факто продовжує знаходиться в стані війни з Росією. Слава Богу, мова тут не йде про повномасштабну війну. Але ми повинні розуміти, що все, що сталося після окупації Криму в 2014 році – це дуже глибокі рани для української свідомості. З початком війни в українському суспільстві відбулося реальне відчуження від сучасної Росії. Головним чином це відчуження стосується сучасного російського політичного режиму. В значній мірі це призвело і до трансформації сприйняття російської культури в цілому. Одним з істотних моментів цього відчуження стала зміна ставлення багатьох українців до церковної юрисдикції УПЦ, яка є Самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату. Чим може закінчитися цей процес?

Сучасна УПЦ, як мені здається, стоїть перед відповідальним і нелегким вибором. Зберігаючи статус-кво, тобто залишаючись Самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату, – УПЦ буде змушена сприйматися українським суспільством як частина «русского мира» в Україні. І, отже, перебувати з цим суспільством в перманентному ідеологічному і культурному конфлікті. А обираючи автокефальний шлях, УПЦ буде приречена на конфлікт зі своїм «релігійним центром», який сьогодні з багатьох причин не готовий погодитися на автокефальний статус Української Церкви. Який шлях обере сучасна УПЦ? Час покаже. Але я думаю, що всередині сучасної УПЦ знайдуться як прихильники канонічної єдності з Москвою, так і прихильники зміни канонічного статусу УПЦ у зв'язку з новими історичними умовами.

Тепер про інтереси України. З одного боку, Україні як державі може бути вигідно загострення стосунків між Москвою і Константинополем, оскільки це збільшує шанси на активну участь Константинополя в процесі конституювання Української помісної Церкви. Але з точки зору Церкви і збереження церковного миру, важливо, щоб процеси об'єднання і автокефалізації Українського православ'я відбувалися в безконфліктному форматі. Україна вже переживала часи силового становлення конфесійних структур. І це не зробило наших християн ні ближчими до Бога, ні більш людяними. Коли на Сході щодня гинуть солдати, коли на кожному сільському кладовищі з'являються все нові і нові могили загиблих хлопців, людям складно стримати свої емоції і складно зрозуміти, якими саме канонами керується місцевий священик. Відбувається стихійний розподіл на «своїх» і «чужих».

«Своїм» сприймається все місцеве, українське, ментально зрозуміле. «Чужим» – все, що пов'язано з російською культурою, яка сприймається тепер крізь призму військової агресії Росії. Але як би складно не було залишатися людиною в такому нелюдському контексті, іншого виходу у нас просто немає. Тому прихильникам автокефалії важливо розуміти – насильство тут не допоможе. Привести Україну до єдності, до торжества помісної Церкви зможуть тільки християнські чесноти: любов і повага до свободи іншої людини. Бог поважає свободу людини, навіть коли та помиляється і йде по свідомо невірному шляху. А ми готові проявити насильство над іншою людиною тільки тому, що вона обрала не той шлях, який нам здається істинним.

 

Головне питання, яке сьогодні неофіційно обговорюють в політичних і церковних колах: чи піде Константинополь на те, щоб в ситуації, що склалася, надати Україні канонічну автокефалію? Тут на сьогодні озвучено кілька експертних думок. Одні експерти схиляються до думки, що така можливість є цілком реальною. На думку інших, для Константинополя після Собору буде важлива рецепція його рішень з боку Московської Патріархії і Помісних Церков, що знаходяться під її впливом (а, отже, надання Україні автокефалії не відповідатиме ситуативним інтересам Константинополя). Неодноразово озвучувалася і думка, що Константинополь може спробувати діяти з максимальною вигодою для власної церковної структури, тобто створити в Україні свою юрисдикцію в формі автономної Митрополії. У кожної з цих гіпотез є своя система аргументів... Але події розвиваються настільки стрімко, що, мені здається, до закінчення Всеправославного Собору має сенс від прогнозів утриматися.

5. УПЦ МП і УПЦ КП – які їхні інтереси, вигоди і ризики в зв'язку з Собором?

Головний ризик УПЦ МП – створення в Україні другої канонічної юрисдикції. Як видно з уже згадуваної нами статті отця Всеволода Чапліна, в Москві вже прорахували можливі втрати в результаті радикального погіршення відносин між Московською і Константинополем. «Розрив з Константинополем для Російської церкви, – пише Чаплін, – не така вже й смертельна проблема – навіть в Україні, де новий розділ парафій в найближчі роки відбудеться так чи інакше, якщо докорінно не зміниться політична реальність». Такий тип міркувань – поганий знак для керівництва УПЦ МП. Адже, якщо Москва дійсно вирішить йти до кінця в своєму бажанні переформатувати під інтереси Росії православний світ, абсолютно ясно, що наслідки такого «переформату» в першу чергу позначаться на становищі УПЦ МП.

І УПЦ МП, і УПЦ КП сьогодні, на жаль, не володіють суб'єктністю в світовому православ'ї.

Головний інтерес УПЦ КП – це канонічна легалізація цієї церковної структури: аж до канонічної реабілітації нинішнього глави цієї Церкви Філарета з боку Константинополя і отримання на його ім'я Томосу про автокефалію Української Церкви. Історична ситуація неначе сприяє такому розвитку подій. Але прийняття такого безпрецедентного рішення абсолютно прогнозовано призведе до розриву євхаристійного спілкування (можливості спільної участі в Літургії, найважливішому християнському богослужінні, як головного знака єдності Церков – ред.) між Вселенським Патріархатом і Російською Церквою.

Чи знайдуть можливим каноністи Вселенського Патріархату піти на канонічну реабілітацію Патріарха Філарета? Знову ж, зараз занадто мало «ввідних» для таких прогнозів. Але варто зауважити, що в разі, якщо Константинополь дійсно прийме до розгляду «справу Філарета», то вона, перш за все, буде розглядатися в площині канонічного права, а не політичної доцільності. З точки зору усталених сьогодні в міжправославних стосунках «правил гри» – надання автокефалії, та ще й на ім'я нинішнього глави Київського Патріархату виглядає абсолютно нереально. Але в тому-то і справа, що ескалація конфлікту між Фанаром і Чистим провулком (адміністраціями Константинопольського і Московського Патріархів – ред.) може призвести до повного перегляду відносин між двома Патріархатами. І те, що виглядає «науковою фантастикою» сьогодні, може в цьому випадку розглядатися як один з базових сценаріїв розвитку ситуації завтра.

У будь-якому випадку слід зауважити, що і УПЦ в складі Московського Патріархату, і УПЦ Київського Патріархату сьогодні, на жаль, не мають суб'єктності в світовому православ'ї. УПЦ МП – через відсутність канонічного статусу, який би визнавався світовим православ'ям (оскільки права незалежності і самостійності в управлінні гарантуються УПЦ тільки внутрішніми документами Московського Патріархату). УПЦ КП – оскільки перебуває в канонічній ізоляції від світового православ'я. Але ж якби обидві юрисдикції відновили діалог і знайшли в собі сили виробити спільну позицію з питання канонічного статусу древньої Київської Церкви, то Українське православ'я могло б перетворитися з «бідної родички» на одну з найбільш значущих сил світового православ'я.

6. Що ситуація з Собором говорить нам про становище і стан світового Православ'я?

Єдність світового православ'я виявилася крихкою і мало пристосованою до реалій сучасного життя. Електронний лист сьогодні здатний долати відстані в тисячі кілометрів за кілька секунд. А православні ієрархи і раніше живуть в світі, де начебто відсутній зв'язок.

Вселенські Собори збирали імператори. В сучасному світі не існує ані християнської імперії, ані універсальної християнської ідеології, ані політичних лідерів, авторитет яких був би беззаперечним для всіх Православних Церков. Хто такий Володимир Путін для грецьких Церков? Висловлюся гранично дипломатично. Хоча він популярний серед простих греків, для ієрархів Константинополя і дружніх йому Церков Володимир Путін – це тільки не в міру амбітний регіональний лідер.

А що таке США, які патронують Вселенський Патріархат, в очах ієрархів Російської Церкви? Буду знову-таки максимально дипломатичний. Для сучасної російської церковної свідомості США – це держава-узурпатор, держава, яка намагається бути нової Римською імперією, але не має на це сакральної санкції... Чи можливий Собор в ситуації, коли відсутній єдиний політичний центр, який би патронував Православну Церкву? Здавалося б, безперечно, що православна імперія назавжди залишилася в минулому і православні країни вже ніколи не об'єднаються під однією державною владою. І, тим не менше, сучасне православ'я в своїй повноті виявилося безсилим зібратися на Всеправославний Собор без залізної руки державної влади.

Що буде зі світовим православ'ям, якщо політична ідентичність і надалі домінуватиме над ідентичністю релігійною та церковною? У цьому випадку на нас чекає нова масштабна криза – аж до руйнування сучасної системи світового православ'я... Але особисто я вірю в життєвість православ'я. В те, що воно здатне видозмінюватися. В те, що через питання і цінності, які не мають прямого відношення до релігійного життя, не вдасться перетворити єдину в вірі і молитві родину Православних Церков в охоплену духом суперництва конфедерацію національних Церков.

Сultprostir.ua