Алла Вознюк: «Сьогодні, аналізуючи наше життя, я розумію, що в перші роки між нами не було достатньої відвертості»

Кажуть, що життя жінки складне, а життя дружини служителя ще складніше. Чи дійсно це так я намагалася розпитати жінку з досвідом, дружину керівника Відділу освіти Церкви християн віри євангельської України Аллу Вознюк.

Кажуть, що життя жінки складне, а життя дружини служителя ще складніше. Чи дійсно це так я намагалася розпитати жінку з досвідом, дружину керівника Відділу освіти Церкви християн віри євангельської України Аллу Вознюк. З якими труднощами довелося зустрітися в перші роки подружнього життя, чи питала в пророків волю Божу на свою долю, про складний період, коли втрачала дітей під час вагітності, а згодом отримала невтішний діагноз «безпліддя» дружина служителя розповіла у відвертому інтерв’ю.

     - Алло Олександрівно, нашу бесіду хочу розпочати з історії створення вашої з Віктором Володимировичем сім’ї! Розкажіть, будь ласка, як і де ви познайомилися з майбутнім чоловіком.

     - Я і Віктор народилися та виросли у маленькому місті з великою історією - Острозі. Нам пощастило, адже його і мої батьки були християнами, до того ж – відвідували одну церкву. А це значить, що згадати конкретний момент нашого знайомства неможливо. Натомість, я пам’ятаю, коли ми почали спілкуватися. В молодості я була активною сестрою – вчителем недільної школи, регентом хору і деякий час навіть керівником молоді. Служіння Богу було центром мого життя. І одного дня я дуже засмутилася, бо зламався музичний інструмент, який допомагав проводити репетиції хору – фаемі (клавішний інструмент на 2 октави). У Віті ж була репутація хлопця з «золотими руками», який здатен дати друге життя будь-якому зламаному пристрою. Тому не було нічого дивного, коли батьки порадили мені звернутися за допомогою саме до нього. Цій зустрічі я не надавала якогось особливого значення, на відміну від «майстра на всі руки». Згадуючи ті часи, Віктор каже, що допомогти мені для нього було «за честь». Робота була виконана відмінно, а чудо-майстер оплату за неї не взяв. Тоді я подарувала йому коробку цукерок «Метеорит», які були справжнім дефіцитом. Вітя каже, що відтоді й полюбив мене. В моєму ж серці почуття до нього виникли значно пізніше, навіть не зважаючи на те, що він почав активно допомагати мені у служінні. У ті часи не було копіювальних машин і ноти для молодіжного хору треба було писати «під копірку». Це забирало багато часу. Але Віктор з радістю робив це, хоч робота не була дуже цікавою. Тепер зізнається, що його просто тішила можливість побути зі мною. Я ж не виділяла завзятого помічника з-поміж інших братів, хоч і бачила його знаки уваги. Коли ж майбутній чоловік почав висловлювати свої почуття словесно і запропонував мені вийти за нього заміж, я спочатку не сприйняла це серйозно. Навіть пішла до його батьків і сказала: «Якщо до вас дійшли чутки, ніби між мною і вашим сином щось є, то це не правда, і ми разом ніколи не будемо!». На це Вітя потім сказав: «Ти попалася, бо заріклася! Все, що сказала, буде навпаки!». Я ж посміялася над ним, та все ж відтоді, щось в моєму серці по відношенню до нього почало змінюватися. Згодом Вікторів тато захворів і на смертному одрі сказав синові: «Якщо у тебе серйозні наміри щодо Алли, тоді не зволікай. Вона – твоя перша любов і я не хочу, щоб потім ти шкодував усе життя про те, що втратив її. Якщо на це є Божа воля, то і я даю своє батьківське благословення».

І воно подіяло. Згодом я зрозуміла, що дивлюся на Вітю вже іншими очима – я його полюбила, але одразу в цьому не признавалася.
    Через деякий час потрапила в лікарню на планове лікування ревматичної хвороби. Звідти зателефонувала Віктору з проханням відвідати мене. Він купив три червоні гвоздики і прийшов до лікарні. Я ж у цей час була на процедурах. Вийшовши, побачила, що Вітя сидить під дверима, чекаючи мене і… засміялася! Ось цей сміх став для нього знаком, що не варто боятися. Я сказала: «Якщо твоя пропозиція досі в силі, тоді я хочу дати на неї відповідь. Я кажу тобі: ТАК!».
    Він подарував мені квіти, і все вийшло, як за сценарієм!

     - Чи ходили ви до пророків, щоб запитати про волю Божу на свою долю? Як ви до цього ставитеся?

     - Я сама особисто цим не займалися. Хоч і була у дуже дивній ситуації. Родичі казали: «Чому така гарна дівчина, яка так сильно задіяна в служінні, а отже - завжди на виду, ніяк не виходить заміж? Що не так? Що з хлопцями? Куди вони дивляться?». Черговий раз, почувши ці питання, я сказала: «Вони дивляться куди треба, а може й не туди… просто ще не прийшов мій час». Ці слова стали для мене доленосними. Бог приготував для мене особливу людину. Я мріяла про хорошого християнина (що для мене означало - проповідника), музиканта, з почуттям гумору (оптиміста), захисника. Так сталося, що в сім’ї я була старшою дитиною і завжди мріяла про старшого брата, який захищатиме мене, в кому я зможу відчувати опору. Згодом, всі ці якості я побачила у Вікторі. А до того у моєму серці домінували песимістичні нотки. Подруги вже були заміжніми, народжували дітей, а я попри те, що робила добру справу для Господа, лишалася одна. Йшли роки і доля не влаштовувалася. Та я намагалася довіряти Богу і шукати відповіді на свої питання в особистому спілкуванні з Ним. В нагороду за це Він подарував мені шлюб із чоловіком моєї мрії.

     - Майже всі дівчата мріють вийти заміж. Мають з цього приводу багато очікувань, які не завжди згодом співпадають із реальністю. Як було у вас?

     - Звичайно, вступаючи в шлюб, молоді пари зустрічаються з різноманітними випробуваннями. Ми не стали винятком. У Віктора не було роботи. Гроші заробляла тільки я. До того ж потрібно було виплачувати за квартиру, яку я отримала від державної установи одразу після весілля. Через це чоловіку довелося їхати на заробітки, в наслідок чого в його служінні утворилася пауза. Та я ставилася до цих моментів із розумінням.

     - Як ви із цим справлялися?

     - Віктора діставали родичі через відсутність роботи, я ж не дорікала. Насправді, все було не так погано. З часом Віктор поїхав на заробітки до Сибіру і там, важко працюючи, заробив достатньо грошей, щоб покрити основну виплату кредиту за квартиру, і навіть придбати двохкасетний магнітофон «Маяк». Хист мого чоловіка до техніки у певний період часу забезпечив його замовленнями на ремонт електронних приладів. Потім йому вдалося поїхати на заробітки до Німеччини, де на шроті він зібрав багато поламаних відеомагнітофонів. Для нього найбільшу цінність в них представляли рідкісні деталі, яких у пострадянській Україні ще не було. І це дуже нам допомогло. Тобто офіційно він не працював, але все ж заробіток мав.

     - Чи зустрілися Ви за перші роки спільного життя із такими випробуваннями, які вказали на недосконалість Вашого характеру?

     - Якось у нас із Віктором виникло непорозуміння. Я пішла до своїх батьків. Розказала, що ми посварилися, але мама, на диво, мене не підтримала і відправила до чоловіка. Я її не послухала і пішла до брата (він вже був одружений). Звечоріло і брат запитав, де мій чоловік. Я відказала, що не знаю. Неправду сказала. Задзвенів телефон. Брат зняв слухавку, це був Вітя, який шукав мене. За декілька хвилин у дверях стояв мій чоловік. Каже мені: «Ідемо додому, Алло. Чого ти тут?». Я йому різко: «Не піду!». Брат здивовано питає: «Як це, не підеш?! Де ж ти будеш?». А я кажу: «У вас…». Дякую йому за те, що тоді на такі заяви відреагував наступним чином: «Сестричко, ти маєш йти за чоловіком і помиритися із ним». А потім помолився за нас.
    Звичайно, ми пішли додому разом, але всередині кипіло. Дорогою мовчали. Так тяжко і соромно було на душі. Силу для вибачення я знайшла лише тоді, коли переступили поріг нашої оселі…
     А ще якось було навіть таке, я настільки довела Вітю, що він так гримнув дверима, що з них посипалося скло. Ми ще довго ті двері не ремонтували. А коли приходили гості, то розповідали їм про причину цього, як приклад поганого наслідку конфліктів. Сьогодні, аналізуючи наше життя, я розумію, що в перші роки між нами не було достатньої відвертості. Це стосується всіх сфер. Я недоговорювала, сподіваючись, що він здогадається, чого хочу. А він думав, що здогадаюся я. Пам’ятаю, що на мене звалилася хатня робота, а ще треба було займатися служінням. Було нелегко. Вітя казав: «Люблю!», а мене це дратувало, бо хотіла, щоб ці слова конвертувалися в практичну допомогу (щоб він почистив картоплю, пропилососив). Але я цього не говорила, а він, відповідно не здогадувався. В результаті щодня перед сном чоловік просив вибачення (не знаючи до кінця, за що), я ж розгнівано казала, що не прощу. Мотивувала це тим, що він вибачається не щиро. Потім якось відкрила наш сімейний альбом і прочитала побажання друзів, в якому вони процитували біблійний вірш: «Сонце нехай не заходить у гніві вашому». Лід зрушився. Це стало моїм особистим відкриттям. Згодом Бог настільки змінив моє серце, що я стала не просто швидко пробачати, але й першою вибачатися, навіть тоді, коли моєї провини в тому не було. Розповідаю про ці моменти, бо не хочу видаватися дуже духовною. У мене теж були помилки і я це визнаю. Слава Богу, що дав сили боротися з ними.

- У своїх семінарах ви розповідаєте про складний період, коли втратили дітей під час вагітності, а згодом отримали невтішний діагноз «безпліддя». Як ви пройшли його?

    - Через пів року після весілля я завагітніла. Це була велика радість, але вже за кілька місяців стався викидень. В ніч перед тим мені наснився сон – похорони з маленькою труною, багато людей. Мама чоловіка питає у мене, чому я не йду прощатися з дитиною? Я відказую, що не маю дитини. А вона відповідає, що мій син лежить в труні. Стало так моторошно, я почала плакати і прокинулася від страшного болю. В цей день я дійсно втратила дитину. Рівно за рік повторилася така ж історія. Потім було три довгих роки поневірянь і лікування. В результаті лікар сказав, що дітей у мене не буде.
    Я була дуже пригнічена. Думала, що Вітя мене розлюбить. Думала, як ми будемо жити без дітей, що скажуть люди. Підсвідомо чоловік це зрозумів і одного разу сказав: «Не переживай, у нас обов’язково будуть діти, треба тільки дочекатися. А навіть, як не буде, то я ще більше любитиму тебе». Я відчула, що це була відповідь від Бога і саме та підтримка, якої потребувало моє серце. Це відродило в мені віру в те, що Бог попіклується про нас. Це був час, коли ми практикували слова, які були нашим весільним кредо: «Я покладаю надію на Тебе, о Господи» (Пс. 30:15).
    Попри це все, я відчувала за спиною розмови людей, які зловтішалися з нашого горя. На жаль, це були навіть люди, які називали себе християнами. Але я старалася на це не звертати уваги. Слухала Бога і чоловіка. Це мене тримало.
    Доленосний момент стався одного вечора, коли Вітя повернувся окрилений із євангелізації і в черговий раз побачив мене в занепалому дусі. Я почала просити його їхати на якісь відомі зібрання, де моляться за зцілення. Я так хотіла позбавитися ярлика безплідної жінки. Він же мене заспокоїв і нагадав, що в нас є Бог і Він потужніший за всіх людей на світі. І Він присутній всюди. Навіть тут і зараз. В кожному сантиметрі та міліметрі. Він чує нас тут так само, як і на великих зібраннях. Це була чоловікове відкриття від Бога. Воно пронизало й мене. Ставши на коліна, ми почали просити в Господа пробачення за всі гріхи, за все, що робили неправильно, а потім просто дякували за те, що Він чує нас. В цій молитві я фізично відчула, ніби хтось зняв із мене тягар. Я встала щасливою та усміхненою. Чоловік одраз помітив, що я перемінилася. За рік у нас народився перший синочок – Роман.

     - Як протікала ваша перша вагітність? Яким був емоційний стан? Як це вплинуло на стосунки з чоловіком?

     - Сказати, що легко, це буде неправда. Але і не надто важко. У перші місяці я відчувала дискомфорт, токсикоз. Але Вітя мене підтримував,консультувався з лікарями.
    Однією з порад, які він отримав від медиків, була рекомендація під час нудоти пожувати скоринку хліба. Це мене спасало від неприємних відчуттів. Потім через загрозу переривання вагітності мене поклали у лікарню на п’ять місяців. Бог давав сили все перенести. Все ж таки ми довго чекали на дитинку. Всі домашні турботи чоловік взяв на себе. Час тягнувся не довго, бо радість материнства переповнювала серце. Я жила з постійним бажанням наблизити ту хвилину, коли візьму синочка на руки. Коли маєш певну ціль, труднощі не здаються такими важкими, якими є насправді.

     - Що Ви  відчули, коли це сталося вдруге і втретє, розуміючи, що дітей доведеться майже на увесь час вагітності лишити вдома з чоловіком і лягти на збереження?

- Коли народився Рома, наш перший синочок, у мене було бажання народити для нього братика чи сестричку. Через два з половиною роки народився Артем. Не можу сказати, що вдруге ця радість була меншою. Хоч і довелося шість місяців пролежати на збереженні. Та це випробування було не найскладнішим. Бо під час другої вагітності я захворіла грипом. Було ускладнення в ділянці голови. Лікарі сказали, що необхідно робити операцію. Це мене дуже лякало, бо не знала, як довге перебування під наркозом вплине на дитину. Але гасло, що ми покладаємо надію на Бога, тримав мене.
    Під час операції я переживала дивні відчуття. Мені здавалося, що я перетворилася на мильну піну, яка летить серед якихось неприємних звуків, що стукають та брязкають. В моїй свідомості промайнули думки про те, що я колись на землі була людиною, а зараз лечу кудись і не знаю, чи зупинюся. Промайнули спогади про чоловіка і синочка. Стало страшно від того, що я можу вже ніколи до них не повернутися, а ось так вічно кружляти. Відбулася повна втрата орієнтації у часі. Це відчуття було дивним і неприємним. Слава Богу, дві години під наркозом на Артема не вплинули. Він народився здоровим. Це було диво, бо в подібній ситуації до мене опинилася одна жінка, якій після оперування відняло мову і паралізувало нижні кінцівки. Це свідчило про величезний ризик проведення такої операції під час вагітності. Але Бог зберіг мене та мою дитину.
    Третя вагітність – вісім місяців збереження. Це було дійсно дуже важко. Я не могла із цим змиритися. Молилася: «Боже, Ти дав силу перенести перші дві вагітності, вірю, що Ти поможеш і третю перенести». Я тішилася, що у мене хороший чоловік, на якого можу лишити двох дітей, знаючи, що він про них подбає. Йому постійно допомагала в цьому наша родичка. Час від часу діток привозили до мене в лікарню.
    Пам’ятаю випадок, коли Артемчику виповнилося два роки. Я лежала у палаті, що знаходилася на першому поверсі пологового будинку. Під вікном були сходи. І я попросила, щоб мені через вікно дали іменинника. Дуже тішилася, що змогла у цей важливий день поцілувати і пригорнути до себе синочка.

     - Важко уявити собі те, як щоразу під час вагітності вам доводилося перебувати в лікарні від п’яти до дев’яти місяців. Чи не спадало на думку, що це випробування було сплановане Богом? Чи вплинула ваша присутність в цих лікарнях на жінок, які були теж на збереженні?

     - Якось мені дали палату на двох. Сусідка Оля теж мала зриви вагітності. Але, у неї, на відміну від мене, були не дуже хороші стосунки з чоловіком. Через це Оля була пригніченою. В ході нашого спілкування я розповіла їй свою історію, розповіла, що я – християнка. Вона зацікавилася, задавала багато питань стосовно Бога. Коли я виписувалася, вона сказала: «Як добре, що я була з вами. Ви стали для мене взірцем (вона бачила, як до мене приїжджав Вітя, як ми спілкуємося). У вас хороша сім’я. Я так багато дізналася від вас. Моя думка про Бога змінилася, я зрозуміла, що Бог хоче допомогти людині. Я би так хотіла, щоб мій чоловік також зрозумів це!». Прощаючись, я благословила Олю, запевнивши у тому, що Бог може змінити серце її чоловіка. Ми домовилися і далі молитися за нього разом. Ще довгий час зідзвонювалися. Але яка зараз доля цієї сім’ї, я нажаль не знаю. Та вірю, що ті зерна, які Бог у той період посіяв у серце Олі, послужили їм на благо. Я згадую саме цей випадок, бо саме з цією жінкою за свої три вагітності я провела найбільше часу разом, і її серце було найбільше відкрите до Бога. Але я старалася використовувати усі можливості ділитися своїм свідченням з іншими жінками. Дякую Богу за цей шлях і впевнена, що не дарма проходила його.

     - Народження третього сина ледь не забрало ваше життя. Що відчували у цей час? Часто люди, з якими траплялося подібне, розповідають про різні видіння. Ви щось бачили?

     - Напередодні народження третього сина Дениса уві сні я йшла червоною доріжкою до нової хати. Вже потім лікарі казали, що червона доріжка, певно, була символом сильної кровотечі, яка логічним чином вела мене до «Нового Дому». Але під час повної зупинки серця, що тривала чотири з половиною хвилини, єдине, що я пам’ятаю - політ через темний тунель, а потім світло. Я ніби в нього пірнула. Цікаво те, що це світло було дуже теплим, м’яким і мало приємний аромат. У мене було відчуття, що я занурилася в любов. Звучала мелодія, яку важко із чимось зрівняти. Щось віддалено подібне до звуків арфи. Ніжні високі частоти з гарним відлунням. Це мій єдиний спогад.

     - А в цьому відчутті вам не приходили думки про вашу сім’ю? Я часто чула, ніби люди в такому стані, згадуючи про рідних, все одно не хочуть повертатися до життя.

     - Вертатися дійсно не хотілося. А найбільше не хотілося виходити з відчуття Божої любові, яка огорнула мене, як дитину. Але спогадів про рідних у мене зовсім не було.

     - Якби була машина часу, яка дозволила б повернутися у будь-яку точку життя, що ви хотіли б змінити?

     - Можливо просто хотілося призупинити час, щоб період активної бурхливої молодості ще більше використати для Божої Слави. Мені здається, що я не на повну силу трудилася. А в сімейному житті, мені б хотілося повернути той рік, коли народився довгоочікуваний перший син, ту радість материнства і перше «м-а». У Роми була така звичка, до речі, всі слова називати першим складом. Пам’ятаю, як ми виходили з ним надвір і я казала: «Дивися, синочку, це місяць, а це зорі», на що він відповідав: «Мі! Зо!». Відповідно і мама звучало, як «ма». Ці моменти дуже хотілося б зупинити і насолодитися ними.

     - Кажуть, що життя жінки складне, а життя дружини служителя ще складніше. Чи дійсно це так? З якими труднощами ви зустрічалися і як подолали їх?

     - Найтяжчий період почався тоді, коли Вітя очолив Відділ освіти Церкви ХВЄ України. Перед ним постало багато викликів і труднощів, які я намагалася розділяти, підтримуючи та допомагаючи чоловіку в міру своїх можливостей. Це не відразу вдавалося. Діти були ще у підлітковому віці. Хлопчики в такий період дуже потребували тата. Не завжди у мене ставало мудрості правильно з ними спілкуватися так, як це міг би зробити батько. Його відсутність ми відчували дуже гостро. Я постійно просила в нього поради, як вчинити у тій чи іншій ситуації. Коли такої можливості не було, поради мені давав Бог. Пам’ятаю, як одного разу вони билися-сварилися, а я зупинила їх словами: «Дітки, зараз тато говорить перед великою кількістю людей. Через те, що ви посварилися, ворог зробить так, що тато не зможе більше відкривати рот і говорити. Уявляєте, як йому буде соромно?!». Вони притихли і почали плакати. Спочатку Рома, а потім Артем. Закликали мене помолитися разом за тата, попросили один в одного прощення. Оці примітивні слова торкнулися їхнього серця.

     Бувало, коли Вітя повертався додому пізно втомлений і виснажений, я завжди старалася його зустріти, навіть якщо він приїжджав уночі. Він любить чаювати зі мною після поїздок. Знаючи це, я часто жертвувала сном, іноді навіть здоров’ям. На його питання: «Вип’єш зі мною чаю?» я з ентузіазмом відповідала: «Звичайно!». На перший погляд, це дрібнички. Але саме з них складався затишок, до якого чоловік прагнув після довгої дороги. Тому я хотіла підтримувати цей клімат в нашій сім’ї. Він це розумів і на наступний день завжди давав мені виспатися, або робив якісь хатні справи, щоб полегшити моє життя. І ці обставини виявляли в нашій любові нові грані – відвертість, простоту, жертовність.
    Звичайно, були і довгі розлуки через його поїздки. Але це було терпимо, бо за роботою, служінням і турботою за дітьми, час збігав дуже швидко.

     - В житті кожного християнина є моменти, коли не хочеться читати Біблію – це може бути зумовлено як фізичним знесиленням, так і духовним занепадом. У вас таке було? Що робили в цей момент?

     - Звичайно, ці переживання не оминули й мене. В такі моменти хочеться замкнутися в собі. Якось у подібному стані Вітя сказав мені дивну фразу: «Навчися на чорне говорити «біле». Я не зрозуміла її суті. А потім згадала слова Соломона, що не завжди так буде. Навіть згодом написала собі ці слова на листочку і прикріпила у спальні над ліжком. Це мені допомогло. Коли я дивлюся на слова «Не завжди так буде» в період негод, іскра надії запалюється у моєму серці! І я оновлююся у вірі, що я – Божа дитина, а це значить, що Він подбає про мене і тяжкі часи проминуть. За чорною клавішею завжди йде біла!

     - А чи є у Вас подруги? Маю на увазі близьких людей, з якими маєте міцні душевні стосунки, з якими можете завжди поділитися своїми радощами чи переживаннями? І чи варто ділитися цим із кимось поза сім’єю?

     - Звичайно, у нас є багато друзів та сім’ї, які не раз допомагали нам у важкі часи. Ми один одному намагаємося служити і це зближає. Але особисто я не маю таких нерозлучних подруг. А найкращий друг у мене один – це мій чоловік.

     - Наостанок, прошу вас лишити три поради нашим читачам. Одну – для незаміжніх дівчат, одну – для тих, у кого (попри велике бажання) немає дітей і також пораду матерям.

1. Не ставте планку вище, ніж досягли ви. Коли запити щодо майбутнього обранця захмарні, а дівчина до них і близько не дістає, то цей шлях є ганебним і ніколи не приведе до щасливого шлюбу. Але, якщо все ж ця планка піднята високо, тоді й дівчині треба прикладати багато зусиль, щоб відповідати заданим стандартам.
    Не підганяйте події. Навіть якщо ви захопилися хлопцем, який виявляє певні знаки уваги і, здається, ніби ви недостатньо виявляєте інтерес до нього, не варто активно проявляти своє зацікавлення. На все свій час і для сімейного життя потрібен певний період підготовки, який не потрібно штучно скорочувати.
    2. Тих, хто молиться до Бога за диво материнства, хочу підбадьорити покладати надію на Бога. Період, через який ви проходите, викристалізовує у ваших серцях не просто терпіння, а довготерпіння. Також, звичайно, переглянути своє життя і подумати, можливо, щось ми робили не так, і забули попросити у Бога пробачення за щось, або й самі когось не простили. Однозначно, цей період дається Богом із певною метою. Важливо зрозуміти, з якою – щось зростити у нашому серці чи щось із нього викорінити? Пам’ятайте, що сила молитви має велику вагу!
    3. Дружини, в першу чергу, не ставте дітей вище за свого чоловіка. Виховуйте в нащадках повагу до тата, наголошуючи на тому, що саме він голова сім’ї. Діти у нашому житті – явище тимчасове. Але те, як ми будемо ставитись до чоловіків у період батьківства, так чоловіки ставитимуться до нас тоді, коли діти залишать нас, утворивши власні сім’ї.
    Пам’ятайте, що ви дуже потрібні чоловікові і старайтеся, навіть ставши мамою, максимально допомагати коханому. До речі, ніколи не відмовляйте йому в інтимній близькості (хіба через хворобу). В цьому плані має бути і відвертість і жертовність, адже фізичне задоволення чоловіка впливає і на його духовний стан.
    Майте відвагу просити пробачення у дітей, коли робите щось несправедливо чи неправильно по відношенню до дитини. Якщо ви не визнаєте свою провину, це створить у серці дитини підґрунтя для прихованої агресії. Ну і, звичайно, підтримувати дитину у її захопленнях, розвивати таланти.

Сhve.org.ua