Наші африканці: Як живеться вихідцям з Африки у Франківську

Перше, що вражає їх в Україні, – нестерпний холод. Далі за складністю – мова і те, як на них досі реагують на вулицях. Як живеться вихідцям з Африки в Івано-Франківську?

Перше, що вражає їх в Україні, – нестерпний холод. Далі за складністю – мова і те, як на них досі реагують на вулицях. Як живеться вихідцям з Африки в Івано-Франківську?

Люди чудові, закони проблемні

«Сьогодні у Франківську, за моїми спосте­реженнями, живуть від 500 до 800 вихідців із Африки, – розповідає ІріахУва-Агбоніхена, пастор франківської Церкви служіння синів божих у Сіоні (SogizChurchIvano-Frankivsk) християн харизматів, куди зазвичай приходять молитись африканці. – Більшість – студенти. Час від часу ця цифра змінюється. Одні закінчують вчитися та їдуть, інші приїжджають», пише Репортер.

Іріах приїхав до України із Нігерії у 2007 році. «Перше, що мене тут здивувало, – мова, – каже з посмішкою чоловік, а потім сам себе виправляє і додає, – але все ж ні, перед мовою була погода. Дуже-дуже холодно. Від того холоду я навіть втратив свідомість».

Рік він прожив у Харкові. Потім переїхав до Івано-Франківська вчитися на нейрохірурга. У 2012-му отримав диплом. Зараз проходить інтернатуру в обласній клінічній лікарні. Добре говорить українською, російською та англійською.

Організовувати церкву Іріах почав іще в Харкові. Каже, іноземцям просто не було де молитися. Ті, коли приїжджають, не знають ані російської, ані української. Приїхавши до Франківська, почав збирати молодь у гуртожитку. Потім спільно орендували приміщення в цент­рі міста.

«Без напряму люди роблять усе, що можуть. Без керівництва Бога просто не можна, – каже пастор. – Більшість із тих, хто з нами сьогодні, вже має свій шлях. Вони знають, чому сюди приїхали та куди йдуть у цьому житті».

Жити у Франківську Іріаху подобається. Каже, хотів би тут залишитися, бо люди приймають. Одна проблема – закони.

«За дев’ять років, що тут живу, я нічого поганого не зробив. Нічого не брав. Нав­паки, ми дали багато. Але після нав­чання, після 9-10 років життя в Україні, ти тут ніхто. Немає навіть права на постійне місце проживання, не те що на громадянство», – зітхає чоловік.

Поряд з законами причиною, чому більшість африканців приїжджають до Франківська лише за дипломами, є наші зарплати.

«Щоб учитися в Україні, іноземці платять немало, – розповідає Іріах. – А от якщо залишатися тут і отримувати українську зарплату, то це проблема – і для себе, і для батьків».

Як у зоопарку

Після кількох місяців невдалого пошуку роботи в Україні збирається назад додому габонець Тоні. Цього року чоловік отримав диплом ІФНТУНГ з наф­тогазової справи.

«Економіка Габону тримається на видобутку нафти, а фахівців у країні мало, – розповідає Тоні. – Тому я обрав таку спеціальність. Коли тільки приїхав в Україну, то ціни на нафту були вищими. Зараз криза, ситуація гірша».

Але не гірша, ніж в Україні. Тоні бачить, як багато його друзів українців не можуть знайти добру роботу, а іноземцям в цьому – ще важче.

Згадуючи студентські роки в Україні, каже, адаптуватися було не важко, та ситуації бували різні.

«Я не така людина, що має весь час сидіти вдома і вчитися. Я люблю розвиватися, кудись ходити, зустрічатися з друзями, – говорить габонець. – Бувало, що люди реагували на мене агресивно. Бувало, в клуби не пускали. Хоча проблем я ніколи не шукав».

Та одного разу таки дійшло до заяви в поліцію. Двоє хуліганів зчинили галас у кав’ярні – допитували подружку-українку Тоні, чому та спілкується з африканцем.

«Дотепер мене дивує, що є люди, які дивляться на тебе так, наче ніколи в житті не бачили африканця, – розповідає чоловік. – От, ніяк не можуть звикнути. Їм досі дивно. Інколи почуваюся, як у зоопарку. Це мене досі дивує у Франківську. Люди в містах мали б бути більш відкритими до іноземців».

Зараз Тоні чекає на запрошення на роботу в Габоні. Каже, поїде розвивати економіку рідної країни. До України планує приїздити на відпочинок.

Кохання – сильна річ

Більшість тих, хто все-таки наважується залишитися у Франківську, створили тут сім’ї. Ірина й Девід познайомились у 2009 році. Чоловік тоді вже два роки жив в Украї­ні, вчився в ІФНТУНГ. У 2011-му вирішили одружитися. Зараз виховують двох діток.

«Ми звичайна франківська сім’я, – каже, посміхаючись Ірина. – Ну, може, не зовсім типова, але звичайна. Спершу люди на вулицях реагували дивно, але я звикла».

«Проблеми у нас такі, як і в більшості. Буває нелегко. Але разом ми даємо собі раду», – говорить Девід.

Афро-українські сім’ї, яких у Франківську є більше десятка, за словами подружжя, намагаються триматися разом. Святкування дитячих днів народжень, національних та релігійних свят у колі друзів – звична справа. Проте за два останні роки кількість таких сімей у місті зменшується. Часом думають про переїзд до Африки і Ірина з Девідом.

25-річна франківчанка Маргарита разом із чоловіком Абіа та донечкою Емілією вже півроку живе у Нігерії. Абіа сім років тому приїхав до Луганська вивчати медицину. Коли почалася війна, то між київським, одеським та франківським медуніверситетами обрав останній. «То, мабуть, була доля», – посміхається Маргарита. Їх поєднала любов до музики – познайомилися, співаючи в караоке. Після кількох місяців залицянь вирішили побратися. Сім місяців тому Маргарита та Абіа стали батьками.

«Рішення переїхати в Нігерію, – каже Маргарита, – давалось нелегко. Але кохання – сильна річ».

На батьківщині Абіа займається улюбленою справою – працює хірургом у батьковій клініці. Маргарита ж господарює в будинку і звикає до нової культури та звичаїв. Разом пара виховує донечку і мріє про поїздку в Україну.

Вlitz.if.ua