Religion.in.ua > Українські, Закордонні > Патріарх катакомбних єпископів УГКЦ

Патріарх катакомбних єпископів УГКЦ


13 07 2017

Сьогодні кир Софрону Дмитеркові виповнилося би 100 років. 85 років тому він вступив до Василіанського чину, 75років тому отримав священичі свячення. Філософію і богослов’я студіював у Празі. 30 листопада 1968 року був таємно висвячений на єпископа, в 1973-му успадкував Івано-Франківську єпархію. Того ж року його було ув’язнено на два роки (КДБ не знало про його єпископство). З 1998 року – єпископ-емерит. Помер 5 листопада 2008 року. На згадку про нього публікуємо одне з небагатьох його інтерв'ю з 2002 року, на його 85-літній ювілей.

Сьогодні кир Софрону Дмитеркові виповнилося би 100 років. 85 років тому він вступив до Василіанського чину, 75років тому отримав священичі свячення. Філософію і богослов’я студіював у Празі. 30 листопада 1968 року був таємно висвячений на єпископа, в 1973-му успадкував Івано-Франківську єпархію. Того ж року його було ув’язнено на два роки (КДБ не знало про його єпископство). З 1998 року – єпископ-емерит. Помер 5 листопада 2008 року.


На згадку про нього публікуємо одне з небагатьох його інтерв'ю з 2002 року, на його 85-літній ювілей.

Поцілунок Папи

– Владико, минулого [2001] року багато присутніх на літургії Святішого Отця у Львові звернули увагу на особливе ставлення Івана Павла ІІ до Вас: під час привітання з українськими єпископами Папа поцілував єдино Вас. Чи це вираз поваги як до репрезентанта катакомбної УГКЦ, чи як до особливо близької людини? 

– Я не маю такого, як кажуть, героїзму – люди люблять перебільшувати. А з Папою зустрівся, коли скінчилася катакомбна Церква. Всі єпископи, які пережили лихоліття, в 1991 році поїхали у Ватикан представитися Папі. То були нові єпископи, про яких Ватикан не мав точної евіденції. І тоді Папа звернув увагу на мене. Потім я був кілька разів на особистій аудієнції в Понтифіка. Він дуже цікавився релігійними справами підпілля, бо для нього це все було новим. І Папа дійсно пам’ятає: тоді так сердечно привітав, обняв мене, а тепер прислав Апостольське благословення з нагоди 60-ліття мого священства. 

Він є добряга, щира душа і хоче для України добра. Ніхто не сперечається, що він поляк, хоч походження його мами квестіонують, але щодо нас він є щиро відданою людиною. Такого Святішого Отця з чужинців уже не будемо мати – він особисто знайомий із багатьма українськими єпископами. Та й друга причина – комунізм він пережив на своїй шкурі. Андропов знав, що Польща може відійти через Папу, але бачите, як є: чоловік стріляє – Бог кулі носить. Андропов уже давно в могилі, а Папа пережив атентат і живе донині. 

– Як виглядала організаційна структура катакомбної Церкви: базувалася на парафіях чи за позатериторіальними принципами? 

– Парафій не було, ми користали з такого кличу, що “совіти” навчили: “Моя адреса – Совіцький Союз”. Хто й куди кого просив – священики йшли, не дивлячись, чи то Тернопільська, чи Львівська, чи Франківська єпархії, і служили всім. Духовенство менш-більш трималося своєї території, але мало юрисдикцію на цілий Союз. У великім секреті були єпископи, бо за найменшою підозрою, що то є владика, людей заарештовували. Треба зауважити, що люди дуже кріпко трималися віри батьків, керувалися основним принципом – чи то католицький священик, чи ні. Люди, навіть атеїсти чи комуністи, дуже цінували Греко-Католицьку Церкву та віру. Бачили її міць, бачили, як її переслідують. 

– Знаю, що радянська номенклатура при потребі проведення того чи іншого релігійного обряду – найчастіше хрестин (так, про всяк випадок) – зверталася саме до католицьких священиків. Чи стикалися Ви з такими випадками? 

– Так. Бо вони мали виразний доказ, що католицьким священикам це заборонено і що вони вміють тримати язик за зубами. А православні зобов’язані були доносити. Так, отець Петро Шошурак згадував. Прийшли до нього по секрету ввечері. Сказали, щоби вбирався, його беруть на священичі обов’язки. Він думав, що то підмова, а насправді ведуть заарештовувати. Взяли в машину, завезли. В котре місце, каже, донині не знає. Треба було якомусь великому офіцеру охрестити дитину – він дійсно охрестив, і його відвезли назад. 

Спочатку (і то можна сказати про цілу катакомбну Церкву) віра була справді великою і твердою, сильною. Люди не жаліли труду, їхали автобусами 20, 30 і 40 кілометрів, щоби вислухати службу Божу в якомусь засекреченому приміщенні. Мій товариш і помічник, підпільний єпископ Яків Тимчук у Львові часто обслуговував членів Апостольства. За ніч він правив по три служби Божі в різних місцях. І всюди було повно людей, що чекали на Богослужіння, щоби висповідатися чи помолитися, бо чули живу Церкву. І тим самим виховувався дух народу. Не йшли вже до костелів, хоч і з костелів користали багато. 

– Щоби катакомбна Церква могла діяти, треба було постійно її підживлювати священичими кадрами. Тут замало твердої віри – потрібні знання. Як у таких умовах проходило навчання, готували кандидатів? 

– Наприклад, у Коломиї був о. Тимчук, доктор теології, габілітований в Інсбруку. До нього потайки приходили студенти, які хотіли бути священиками. Певно, що програму навчання було зведено до мінімуму. Не мали фізичної можливості ґрунтовно вивчити все. Але мусили перейти, скільки можливо, основне з таких предметів, як моральна теологія, догматика, історія Церкви, Святе Письмо й інші, – те, що конечно знати для Святих Тайн. Писали собі конспекти і так вивчали, здавали екзамен. Ті священики, що мали за собою стаж, знання і практику, опікувалися ними, навчали і представляли до освячення. 

Траплялися різні випадки: одного разу у Львівській області ми мали щось близько 17 молодих кандидатів, не конче молоді за віком – переважно в середніх літах. Було, що православні покидали свою конфесію і переходили в Греко-Католицьку Церкву. 

– Чи користала Церква можливостями офіційної освіти – православних семінарій в Одесі чи Ленінграді, чи посилала туди за знаннями кандидатів на греко-католицьких священиків? 

– Були один або два випадки, я чув, у Львові отець спеціально посилав на ті студії. Але щоби більше, то ні. Дуже бідненькою була та їх едукація, там основне в них – кадити, співати, обряди заховати. 

– Владико, Ви маєте в Церкві реноме продовжувача лінії єпископа Хомишина. Одне із питань, які він відстоював, – перехід Церкви на григоріанський календар, прийнятий у цілому світі. 

– Це не є дуже пов’язано з правдою віри, це пов’язано з політикою. Політичних рацій тут більше, як релігійних. Усі є за тим, щоби був один календар, щоби об’єдналися всі, хто сповідує католицизм. Це об’єднало б нас зі всім католицьким світом, який є на сторожі самостійності національної свідомості і духовності. Але Москва не дасть перейти. 

– А мусимо зважати на Москву, визнавати свою вторинність? Чи не можна прийняти рішення без огляду на її позицію? 

– Якби в Церкві була одна думка, то може. Все в руках Божих. 

– У Церкві є різні думки? 

– Так. Часами дуже акцентують, аж занадто, на східному обряді. Я вважаю, що це не на часі, бо наближає нас до русифікації, до російської візії. Бо православна практика зводиться до того, щоби тільки обрядово, назовні, маніфестувати велику помпу. 

– Як з такої точки зору оцінювати задекларований переїзд митрополії УГКЦ у Київ? 

– Якщо йде “о престіж”, то треба. Якщо йде про сепарацію від православної схизми, то не треба було б. Для нас під цю пору, я вважаю, є небезпека русифікації. В Україні багато польських єпископів. Вони хоч і по-українськи говорять, і правлять, але уже робляться інтриги, щоби припинити їх діяльність – усе то йде від Москви, бо вони є бар’єром її геополітичних впливів. 

– Може, вони несуть загрозу спольщення? Взагалі,чи є загроза латинізації в Україні? 

– Ні, нема. Польські єпископи мусять зважати на наш уряд, нашу державу, націю. Як ми були під Польщею під кожним оглядом – і адміністрація, і політика, і освіта – і все одно перевага була в нас. 

– Чи може в нас поряд з Українською Греко-Католицькою Церквою існувати Українська Римо-Католицька Церква, латинська за обрядом, але українська за духом? 

– Це можливе. Уже є багато українців-римо-католиків. Обряд – то не є ще віра. 

– Чи не зрада це України, українськості? 

– Ні, я б сказав – навпаки, в нас більша небезпека з боку Росії, як від Польщі. І якраз латинський обряд міг би бути бар’єром перед Росією, а перед Польщею ним буде рідна мова і наша держава. Обряд щойно твориться. Віра – то визнання науки Ісуса Христа, є одна правда – тут відхилень бути не може. Але не щодо обряду. 

– Ви сказали “наша держава”. За назвою – так, наша, але за духом, за змістом? 

– По ділах впізнати їх. Як Кучма є президентом суто російського духу, на кожному кроці підкреслює дружбу з Росією, самі себе піддаємо в неволю – то що я маю думати, яка є Україна зараз? Перспективи зараз не є найкращими, але все робиться волею Божою. Була “імперія зла”, як казав президент Рейган, і одного дня розсипалася. Тішить, що групуються діти, молодь більше горнеться до Церкви. Думаю, що з них ще виростуть добрі люди.

Zbruc.eu






Повернутися назад