Як Лютер та єзуїти п’ятсот років тому змінили Європу
Цього тижня в Європі та Америці, а особливо в їхніх протестантських частинах, відзначають великий ювілей. 31 жовтня 1517 року німецький професор богослов’я Мартін Лютер склав свої знамениті «95 тез» у протест проти політики та деяких вчень Католицької церкви і, згідно з популярною легендою, начебто прибив їх до дверей Замкової церкви у Віттенберзі. Рівно 500 років тому у Європі почалася Реформація – період в історії західної цивілізації, який історики часто називають переходом від Середньовіччя до Нових часів.
Згідно з указом Президента, виданим ще кілька місяців тому, Україна також має офіційно долучитися до святкувань. Тут, утім, зустрічаємося з однією проблемою. Якщо на Заході, мабуть, кожен має яке-не-яке розуміння, що це таке було, то в Україні для більшості населення невідомим залишається часто навіть саме слово Реформація.
Воно і не дивно. Протягом останніх двох століть в Україні панували дві школи історичної науки: народницька та радянська марксистська. Кожна з них мала свої певні ідеологічні настанови та цілі – історично обґрунтувати власний ідеал. Для народників тим ідеалом була українська самобутність та державність. Для марксистів – справедливе панування пролетаріату в цілому світі. Кожна з цих шкіл пропонували свій хронологічний поділ на історичні періоди. Відповідно до обраного ідеалу, обидві школи розмальовували ці періоди у чорно-білі тони.
Народники відштовхувались від тих державних утворень, що панували над загальним масивом українських земель. Відповідно, маємо золоту епоху княжої Русі, перервану польсько-литовським гнітом, національно-визвольну війну козаків та їхню державність, знову перервану двома чужинецькими імперіями і, врешті, 20 століття. Незалежна Україна у цьому наративі виступає наперед визначеним гепі-ендом.
Марксисти натомість мислили, як не дивно, дещо ширше. Вони брали за основу характер економічних відносин в суспільстві, у своєму власному викривленому баченні, і поділяли світову історію на періоди феодалізму, капіталізму та соціалізму, до якого доросла лише їхня радянська батьківщина зі своїми сателітами. Цей розвинений соціалізм мав призвести врешті до омріяного всіма комунізму.
Звичайно, ці дві школи взаємозаперечні. Звільнившись нарешті від ідеологічних лещат марксизму, сучасна наша історіографія повернулася до своїх народницьких джерел і знову пропонує світові українське бачення своєї власної історії. Воно і добре, проте такий підхід усе ж має один вагомий недолік. Зосередившись виключно на внутрішній національній історії, загальноприйнята в Україні схема зовсім не вписує нашу історію у світовий контекст.
Виявляється, існує ще третій, універсальний, варіант ділення історичних періодів, що розглядає глобальний процес культурного та суспільного розвитку. Такий підхід краще допомагає нашим сьогоденцям зрозуміти, чим жила людина в конкретний період історії, усвідомити набір її ідей та уявлень про світ, часто зовсім відмінний від того, який ми маємо тепер, і, відповідно, можливу мотивацію її дій, часто нам сьогоднішнім незрозумілу.
У цьому поділі маємо античну епоху давніх Греції та Риму, далі йде європейське середньовіччя, яке із 16 століття переходить у так званий Новий час або модерн, що триває й донині. Перехід від середніх віків до нового часу супроводжувався цілою низкою важливих суспільних та культурних, зокрема наукових змін. І поруч із великими географічними відкриттями, з досягненнями в астрономії чи винайденням друкарства центральну роль у цьому переході зіграла власне Реформація, ювілей якої якраз відзначаємо.
Мартін Лютер був насправді далеко не першим у європейській історії, хто посмів поставити під сумнів церковну політику та вчення. Подібні ідеї ще майже за століття до того висловлював чех Ян Гус. Ті ідеї, хоч і знайшли собі чимало прихильників у тогочасній Чехії, все ж не мали глобального резонансу, і Гус свою реформу закінчив на вогнищі інквізиції. Лютер натомість, сам цього свідомо не бажаючи, своїм протестом за пару декад перевернув Європу догори дриґом.
Річ у тім, що, на відміну від свого чеського предтечі, Лютер мав у руках одну дуже потужну зброю, винайдену в тій же Німеччині незадовго до його виступу – друкарство. Масово розтиражовані праці Лютера, написані не малодоступною науковою латиною, а вперше живою народною німецькою мовою, швидко поширюються Німеччиною і знаходять собі однодумців серед усіх суспільних класів.
Є велика спокуса трактувати Реформацію дуже вузькоконфесійно: виключно як зародження та становлення різних протестантських течій в 16-17 ст. – послідовників Лютера, Цвінґлі, Кальвіна та інших. Справді, саме протестанти стали ініціаторами та головними рушіями реформ. Реформаційні проповідники, виховані в дусі ренесансного гуманізму, де в центрі всесвіту поруч із Богом стає і його найдосконаліше творіння – людина, підірвали усталений доти на континенті світогляд. Проте оформлення нових релігійних напрямків – далеко не найважливіше досягнення того часу.
Мабуть, немає сенсу
Zaxid.net