Religion.in.ua > Українські > Україна: від штучної та реальної конфронтації до консолідації

Україна: від штучної та реальної конфронтації до консолідації


28 11 2017

Для того щоб бути суб'єктом історії і геополітики, Україна повинна втілювати власний цивілізаційний проект.

Для того щоб бути суб'єктом історії і геополітики, Україна повинна втілювати власний цивілізаційний проект.

Встановлення досконалого правосуддя, досконалої свободи і досконалої рівності — ось той простий секрет, який найбільш дієвим способом забезпечує найвище процвітання всіх класів.

Адам Сміт

Наукова гіпотеза завжди виходить за межі фактів, які послужили основою для її побудови.

Володимир Вернадський

 

Для того щоб бути суб'єктом історії і геополітики, Україна повинна втілювати власний цивілізаційний проект, основою якого є стратегія гідної самореалізації суспільно консолідованих громадян. 


Суспільна консолідація і суспільна конфронтація: методологія підходу


Суспільна консолідація — не просто основа стабільності будь-якого суспільства, вона є рушійною силою його розвитку, зокрема й виходу з будь-яких криз. Свого часу саме суспільна консолідація дозволила Сполученим Штатам Америки завершити громадянську війну ефективною цивілізаційною трансформацією, подолати Велику Депресію; Фінляндії — обстояти свою ідентичність і вийти до економічного й соціального процвітання; Японії — відродитися після поразки в Другій світовій війні і стати на шлях світового лідерства у низці інноваційних галузей науки і техніки. 

Тому очевидно, що Україна, яка перебуває в майже кризовому стані, виступаючи одним із центрів глобальної гібридної війни, як ніколи потребує суспільної консолідації.

Якою може бути методологія осмислення такої консолідації?

Застарілі, але, на жаль живучі методологічні стереотипи "історичного матеріалізму" і "наукового комунізму" — чи то в чистому вигляді, чи то в прихованих, замаскованих формах — є неспроможними не просто тому, що є закон про декомунізацію, а тому, що вони зовсім не працюють у нових умовах. Поділ суспільного життя на "економічний базис" і "відносно самостійну духовно-культурну надбудову", визнання дієвості антагоністично-конфронтаційного розв'язання суспільних протиріч, домінування принципу соціоцентризму над людиноцентризмом — усе це суперечить фундаментальним тенденціям розвитку сучасного цивілізованого світу, де людина, її права, самореалізація і гідність є найвищою цінністю й головним акцентом.

Нові виклики потребують нових методологій. Тих методологій, які не будуть ідеологічно заангажованими, обґрунтовуючи вірність лінії чергової "партії влади", а стануть стратегічними інструментами змін на краще для всього суспільства і для кожної людини в суспільстві. Без адекватних сучасних методологій — інструментів мислення та дій, що поєднують гуманітарну науку і владу, суспільство може потрапляти в пастки системної зовнішньої маніпуляції або маніпуляції внутрішньої — якщо маємо розвинений олігархат. 

Отже, нині є потреба в нових методологіях консолідації, які не лише ефективно й гуманістично відповідають на нові виклики, а й протидіють як застарілим, так і новітнім "гібридним" методологіям, що провокують спотворені способи мислення та взаємодії. 

Чи може нинішня вітчизняна гуманітарна наука запропонувати ефективні нові методології, що здатні виконувати ці завдання? Вважаємо, що так. Однією з таких методологій може бути розроблений авторами статті метаантропологічний потенціалізм — методологія розвитку потенціалу людини, нації, людства від буденних до вищих життєвих проявів, що розвиває ідеї відомих українських і іноземних учених В.Вернадського, В.Шинкарука, В.Франкла, М.Шелера і вже була успішно застосована для осмислення цивілізаційного проекту України, який робить нашу країну суб'єктом історії. 

Нагадаємо, що потенціалізм — це методологія, головним принципом якої є оцінка можливостей, "які закладені в тій чи іншій системі і… при відповідних умовах можуть бути реалізовані", а метаантропологія — це методологічна стратегія, що ґрунтується на визнанні того, що в індивідуальному й суспільному житті людини є не лише буденні, а й граничні (межові) і вищі духовно-моральні позамежні стани й якості, в яких розкриваються можливості людини. Поєднання цих методологій доволі продуктивне — потенціалізм набуває гуманістичного наповнення, а метаантропологія долає відстороненість від реалій розвитку людини й суспільства. 

Згідно з метаантропологічним потенціалізмом, слід спочатку прояснити параметри наявного буття соціальної системи і людини в цій системі, а також осмислити їхні потенції. Вже на цій основі можна будувати модель соціальної системи — проект її метаграничного (позамежного) буття як такий, що не буде ні утопічним, ні занадто приземленим. Наступним етапом є створення стратегій утілення цієї моделі, що потребує граничних зусиль громадян країни, проте такі зусилля є усвідомленими й осмисленими, а тому продуктивними.

Нашою метою є: аналіз стану суспільної консолідації в Україні, її проблем та потенцій; побудова актуальної для сучасного українського суспільства моделі консолідації та стратегій її набуття. Це потребує визначення суспільної консолідації та її сутнісних рис. Однак перш ніж перейти до цього, констатуємо наявність у будь-якому суспільстві як консолідаційних процесів, так і конфронтаційних. 

Справді, немає жодного суспільства, яке перебуває в стані абсолютної конфронтації або абсолютної консолідації. Завжди спостерігаємо соціальну систему, що складається з цих двох процесів при домінуванні одного з них. При цьому нам завжди хочеться повністю подолати конфронтацію й утвердити абсолютну консолідацію — особливо в кризових станах розвитку суспільних систем.

Проте таке бажання може бути доволі небезпечним. Абсолютна консолідація означає тоталітаризм. В умовах відкритого суспільства навряд чи можна говорити про повний перехід від конфронтації до консолідації — це означало б руйнування живої діалектики системи "опозиція — влада", яка є фундаментальною умовою демократії. 

Це зумовлює необхідність осмислювати не перехід до консолідації і навіть не шлях її набуття, а шлях її розвитку. 

Отже, поруч із консолідацією в суспільстві завжди маємо конфронтацію. У певних проявах вона може бути навіть каталізатором консолідації. При цьому є межа, за якою вже конфронтація, що руйнує і консолідацію в соціальній системі, і соціальну систему як таку. Це особливо небезпечно в кризових умовах (фінансово-економічна криза, війна тощо). Чи маємо небезпечну межу конфронтації в нинішній Україні, в якій кілька кризових ситуацій поєднані? Мусимо відповісти ствердно. І саме тому мусимо нині говорити про подолання конфронтації, розуміючи при цьому саме небезпечну її межу. 

Проте коли ми описуємо наявний стан соціальної системи України, слід робити акцент не тільки на небезпечних проявах конфронтації, які маємо подолати, а й на тих формах консолідації (нехай недостатніх і недосконалих), які все ж таки мають місце і які ми будемо вдосконалювати, пропонуючи ідеальну модель. При цьому слід зважити на ту обставину, що стан гібридної війни, в якому нині перебуває Україна, актуалізує як конфронтаційні, так і консолідаційні процеси.

Для реалізації вказаних методологічних принципів і виконання поставлених завдань, осмислимо сутнісні параметри суспільної консолідації і суспільної конфронтації. 

Суспільну консолідацію можна розуміти як єдність соціуму на основі спільних цінностей і спільної мети. 

Таке визначення вказує на значущість саме світоглядного компонента задля консолідації економічного, політичного, військового тощо — адже люди можуть відчути справжню спорідненість і довіру лише на спільній ціннісній основі. У продуктивній суспільній консолідації світоглядний компонент максимально задіяний, і це робить його не формальним або випадковим, а глибинним й стратегічним.

Вище ми поставили питання про межу конфронтації, за якою вона стає небезпечною. Тепер таке саме питання слід поставити щодо консолідації. Якою є необхідна міра консолідації соціальної системи для існування останньої у звичайних і кризових умовах? Це питання вкрай актуальне для сучасної України, яка внаслідок як зовнішніх, так і внутрішніх причин є кризовим суспільним організмом. 

Справедливо буде припустити, що міра консолідації у кризових умовах повинна бути більшою, ніж у звичайних. Але в чому не кількісна, а якісна відмінність консолідації у звичайних і кризових умовах? У традиційних соціумах — до епохи гібридних воєн і гібридного світового порядку — ця відмінність виражалася у простому наростанні субординації, яка за певною межею починала однозначно домінувати над координацією як вільним партнерством та співпрацею і зумовлювала більшу згуртованість і мобілізованість у процесах подолання кризових ситуацій та станів на основі наростання авторитарності влади. 

Це значною мірою стосується й сучасного кризового суспільства. При цьому можемо говорити про те, що в сучасному кризовому соціумі координація як принцип суспільної взаємодії може бути подеколи й ефективнішою, ніж субординація, прикладом чого в Україні є волонтерство. Більше того, у низці ситуацій саме домінування координації — умова ефективного розв'язання проблем.

Якісна відмінність консолідації сучасної демократичної соціальної системи у звичайних і кризових умовах полягає в тому, що в звичайних умовах маємо відносну рівновагу координації та субординації, тоді як у кризових умовах, залежно від завдань і проблем, маємо субординативно-координативну турбулентність: продуктивна консолідація визначається вираженим піковим домінуванням то субординації, то координації. 

Подібна субординативно-координативна турбулентність може бути керованою, а може бути стихійною. У першому випадку маємо формування стратегій, які дозволяють приборкати граничні прояви субординації і координації. У другому випадку стихійність процесів "пікових коливань" субординації і координації призводить до розхитування всієї соціальної системи — за певною межею маємо хаос, що загрожує самому існуванню соціуму. 

Саме другий варіант у вигляді повторюваних ситуацій доволі часто маємо в сучасному кризовому українському суспільстві. Можливі два виходи з цього — або посилення й домінування субординації, як це традиційно відбувається, або створення субординативно-координативної цілісності з контрольованою турбулентністю "пікових коливань" як субординації, так і координації. 

Консолідація країни в контексті сучасної світової цивілізації: плідність концепту "ноосфера" 


Консолідація того чи іншого суспільства передбачає не лише внутрішню консолідацію цього суспільства, а й консолідацію зовнішню — міжнародну. Така консолідація означає цивілізаційне єднання з іншими країнами, що викликає бажання асоціювати її з глобалізацією. Проте чи завжди глобалізація є консолідацією? Враховуючи суперечливість процесу глобалізації, який значною мірою призводить до зубожіння одних країн і гіперзбагачення інших та спричиняє екологічну кризу, цей процес можемо називати всесвітньою інтеграцією, але не консолідацією.

Консолідація означає щось більше, ніж інтеграція, — це не просто економічні зв'язки, кооперація, що потребують компромісів, а й ціннісне, гуманітарне єднання, яке неможливе без консенсусу. Набуття консенсусу потребує взаємодії під впливом не волі до влади, а волі до пізнання й творчості, волі до свободи і розуміння Іншого. Маємо єднання, зумовлене розумом, який обмежує волю до влади і жагу збагачення, захищаючи й розвиваючи людяне в людині.

І тут цілком доречно згадати запропоновану В.Вернадським ідею ноосфери (сфери розуму) — третьої фази розвитку Землі після геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). На цій основі органічним видається концепт ноосферної цивілізації, який може стати доволі конструктивним для осмислення процесів усесвітньої консолідації не лише в сучасній Україні, а й у будь-якій країні світу. Постановка питання про ноосферну цивілізацію означає проект глобалізації "з людським обличчям", глобалізації, яка ґрунтується на їдеї і практиці розумного, мудрого світоустрою, в якому наддержави не розвиваються за рахунок перетворення інших держав на об'єкти маніпуляції в ролі геополітичних буферів чи джерел дешевих природних і людських ресурсів. 

Ноосферна цивілізація — це проект глобалізації без геополітичного і соціокультурного домінування, без режисури постколоніального світу замість неоколоніального. У результаті саме ноосферна цивілізація стає протидією світу гібридних воєн і гібридного світоустрою. Вона породжує глобалізацію як усесвітню консолідацію — синергійну співтворчість країн на основі спільних гуманістичних цінностей. Для В.Вернадського вона проявляється передусім у припиненні воєн і подоланні голоду, що є першим проявом людства як цілісності.

Ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до докорінних гуманістичних змін, може бути осмислена як корелят ключового поняття метаантропології як теорії розвитку людини — "метаграничне (позамежне) буття людини", що визначається як вимір людського буття, яке створюється не просто волею до пізнання й творчості, а волею до любові, свободи й розуміння Іншого — тобто волею до гуманістичних інновацій, в яких людина може бути тільки метою, а не засобом будь-якої консолідації. 

У координатах соціальної метаантропології можемо говорити про консолідацію, мета якої — "не прагнення до світового військового або цивілізаційного панування, а об'єднання світу у вільну, по-справжньому демократичну культурну цілісність на основі цінностей духовного зростання, соціальної відповідальності, толерантності, екологічної безпеки та економічного вдосконалення, що означає вихід на новий онтологічний рівень еволюціонування".

Це означає глибинну гуманістичну трансформацію людського буття. В.Вернадський знову й знову звертається до необхідності й можливості такої трансформації, заявляючи, що вид Homo Sapiens — аж ніяк не вершина еволюції, і людина майбутнього доволі відрізнятиметься від сучасної. І йдеться передусім про моральну, розумову й духовну відмінність, тоді як біологічна виступатиме лише передумовою цього.

Саме гуманістичний, духовний розвиток людини постає і метою, і сенсом будь-якої консолідації. Людиномірність консолідації країни і розумна відкритість проектам консолідації інших країн — важливі критерії продуктивності консолідації як суспільного процесу в Україні та за її межами.

Суспільна консолідація, суспільна єдність і суспільне партнерство


Важливо зрозуміти співвідношення понять "суспільна консолідація", "суспільна єдність" і "суспільне партнерство"...

Продовження див. тут

    Сергій Пирожков, віце-президент НАН України, академік НАН України
    Назіп Хамітов, доктор філософських наук, професор






Повернутися назад