Місце в історії. Авторська програма Марини Фіалко. Гість Арсен Зінченко

Україна як ніколи близька до створення автокефальної помісної церкви....

 Місце в історії. Авторська програма Марини Фіалко. Гість Арсен Зінченко. Ефір від 26.04.18

Гість — Арсен Зінченко.

Авторська програма Марини Фіалко Місце в історії виходить в ефірі Радіо НВ щочетверга в 21:00-22:00

Марина Фіалко: Україна як ніколи близька до створення автокефальної помісної церкви. Але якщо говорити про історію автокефальної церкви на українській землі, то чи йдеться про створення, адже ще за княжих часів київські митрополити мали титули митрополитів всієї Русі. За діяльності митрополита Петра Могили після відновлення у 1620 році православної ієрархії православна церква набирає рис національної української церкви. А у народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил. Хоча Переяславська угода практично скасувала автономію церкви в Україні. Треба згадати і 1 січня 1919 року, коли директорія видала закон про українську автокефальну православну церкву. Тож, яку історію має рух за здобуття автокефалії для церкви в Україні? Хто в різні історичні часи відстоював ідею самоврядування і  незалежності української помісної православної церкви? Та що означає для українців створення єдиної помісної церкви зараз? Про все це будемо говорити з гостем нашої студії. Поруч зі мною заступник голови науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, історик церкви Арсен Зінченко. 

Я хотіла би говорити про автокефальну помісну церкву в Україні саме з історичної точки зору. Зрозуміло, чому ми цю тему піднімаємо, тому що хочеться реально пояснити якісь історичні моменти автокефалії церкви в Україні, руху автокефалії в Україні. 

Перше запитання історичне. Готуючись до сьогоднішньої програми, вивчаючи з усіх джерел, які доступні журналістам, не як науковцям історикам, щодо руху здобуття автокефальної церкви в Україні, то в мене виникла така думка, що говорити про створення саме зараз, саме тепер автокефальної церкви, це буде неправильно. Неправильно саме з наукової точки зору, саме з історичного екскурсу. Чи можна зараз говорити про відновлення, відтворення автокефальної церкви? Тому що, звертаючись до тих джерел, за якими я дивилася і вивчала це питання, що ще за Ярослава мудрого були такі намагання проголосити автокефалію Київської митрополії. 

Арсен Зінченко: Це ви правильно вжили словосполучення "намагання проголосити". справа в тому, що в 11 століття без згоди материнської церкви, тобто Константинопольської православної церкви було обрано митрополитом Іларіона, який фактично утверджував не те, що автокефалію, а автономію української церкви. Для нас важливо те, що материнською церквою для української церкви є таки Константинопольська церква. Тут можна з наукового погляду вести дискусію, чи було прийнято православ'я чи християнство за часів Володимира, чи ще раніше під час місії Костянтина І Методія, які проповідували у великоморавській державі, а західноукраїнські землі входили до складу цієї великоморавської держави. Отже, це трошки раніше, десь на років 90. Але материнською церквою для української церкви є Константинопольська церква. А тоді Візантійська імперія була провідною цивілізаційною частиною для Європи.

Марина Фіалко: Тобто можна говорити, ще з княжих часів українське суспільство прагнуло до створення своєї автономної, хай не автокефальної, трошки далі будуть ці назви виринати в такому історичному екскурсі, але це прагнення вже було?

Арсен Зінченко: Кожна метрополія має статус певної осібності.

Марина Фіалко: Це політика церкви?

Арсен Зінченко: Це церковна політика. Звичайно, київські князі хотіли мати на митрополичому столі людей близьких до себе, але тривалий час в Україні митрополитами були все ж таки греки. Ми повинні правду сказати. Так само в  часи Петра Могили це була автономна частина, але все ж таки Константинопольської патріархії. Але хотів би сказати важливу річ. Саме в Українській Православній церкві, тобто у руській, як тоді казали, не російській, а Руській православній церкві було розроблено науковцями богословами догматику православної віри. Православний Катехізис було розроблено, це дуже важливо. І Яській собор в середині 17 століття, на якому були присутні представники всіх православних церков, прийняв основи православного віровизнання розроблені в Руській православній церкві часів Петра Могили. 

Марина Фіалко: Це 16-17 століття.

Арсен Зінченко: Це середина 17 століття. Це перед визвольної війною.

Марина Фіалко: Хочу повернутися в більш ранні часи. Це до 9 і 17 століття, цей період захопити у розмові ще з одним експертом. Зараз з нами на телефонному зв'язку доктор історичних наук  і науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Грушевського НАН України, Ігор Гирич.

У квітні ми маємо таку плачевну дату, 300 років, як у Києво-Печерській лаврі сталася масштабна пожежа. Це 1718 рік, квітень. І разом з численними будівлями згоріли і архіви, і бібліотека лаври. Там зберігалися книжки, рукописи, і рукописи ще княжих часів. Це були документи саме 9 століття. Що там згоріло, які документи, які книги? 

Ігор Гирич: Невідомо, що там було, бо які там документи, ми тільки можемо сьогодні здогадуватися. очевидно, там щось було з часів України-Русі князівської, більшість документів було польсько-литовської доби. Очевидно, найбільшої маси  це були документи 17 і 16 століття. Бо на сьогоднішній день той фонд Києво-Печерської лаври, який існую в центральному державному історичному архіві в місті Києві, то він головним чином включає документи 18 століття. Тому тільки можна здогадно казати про те, що там, очевидно, були пожалувані грамоти, такий найцінніший для лаври документ, який свідчив про те, що лавру підтримувало і українське панство православне 16-17 століття, і навіть польські королі, які ніби були  католиками, але були зацікавлені в підтримці православних і теж давали свої пожалувані грамоти. На жаль, в цих документах, очевидно, не дуже була зацікавлена московська влада, бо взагалі архіви свідчать не завжди на користь нових загарбників, тому нові загарбники завжди воюють з архівами.

Приклад такий, коли захоплено було Велике князівство литовське, то в першу чергу був вивезений архів Великого князівства литовського, і він зберігався тривалий час в Москві, тільки потім був переданий, коли Литва здобула незалежність, до Литви. Приблизно така сама ситуація була і з українським архівом, з київським архівом. Очевидно, чим більше документів про давні часи зберігаються, тим ці документи дуже не зацікавлені, щоб вони зберігалися владою, яка є новим загарбником цієї території, тобто України.

Марина Фіалко: Чи можна передбачити, що у вогні були втрачені документи. які свідчили, що Київська митрополія від початку і впродовж багатьох століть була все ж таки незалежною? Тому що деякі думки я бачила, готуючись до програми. І експерти, і історики про це говорять.

Ігор Гирич: Звичайно, бо справа в тому, що 718 рік, то відбулося тільки 30 років, як українська церква була приєднана. Тобто там не просто були документи, а практично більшість документів як раз стосувалися тих часів, коли церква була незалежною. Безперечно. І в таких речах так само московська влада не була зацікавлена, щоб  такі документи зберігалися.

Марина Фіалко: Ви вивчали Грушевського. Ви вивчали його праці. Ви дуже гарно знаєте Грушевського. Він так говорив у своїх працях, я хочу, щоб ви прокоментували, про що йдеться. "ось так зломлено церковну автономію України і взято під московську церковну владу, а з нею разом тодішнє освітнє і культурне життя українське". 

Ігор Гирич: Безумовно, Грушевський на ці речі дивився однозначно, він дуже добре знав історію церкви. В нього історія церкви зайняла цілий том в Історії України-Русі тогочасно. Він про ці речі добре знав, був ознайомлений з цією пожежею.

Марина Фіалко: Це йшлося саме про втрачені документи?

Ігор Гирич: Так. Про ці документи писав Петро Лебединцев, діяч,я кий був теж членом Київської громади, а Петра Лебединцева особисто знай Михайло Грушевський, це такий був старший історик церкви. Тому, напевно, Грушевський знав про ці моменти.

Марина Фіалко: Пане Арсене, аналізуючи деякі етапи руху автокефальної церкви в Україні, можна сказати, що як тільки відбувається якийсь сплеск національного такого піднесення, і посилюється рух до самостійної української церкви, а потім посилюється рух до утискання цього руху. Можна так говорити. що ще з часів княжих воно поетапно так і відбувалося?

Арсен Зінченко: В усякому разі ми точно можемо стверджувати, що значна частина духовенства брала активну участь у визвольному русі. Хоча тут прямої залежності немає. Особливо це стосується, якщо говорити часів Богдана Хмельницького, вищої церковної ієрархії. Бо вони дуже боялися за маєтки митрополичі і лаврські. І через те Грушевський скептично оцінював роль вищої ієрархії, кажучи, що вони не надавалися на руських патріотів. Київський митрополит чекав приходу військ литовського гетьмана Радзивілла в Київ, щоб зберегти маєтки, бо маєтки були даровані і підтвердженні польськими королями. Треба сказати, що тут складніша роль.

Але в тій цитаті, яку ви читали з Грушевського, там була точна вказівка, там було сказано, що 1686 року, коли була підпорядкована київська митрополія московському патріархові, там було зламано автономію української церкви. Тобто тоді йшлося не про повну автокефалію, а про автономію. Тобто обмежену самоврядність. Це означає, що константинопольський патріарх благословляв митрополита обраного вищою духовною і світською знаттю. В цьому особливість української церкви. Обраність вищих ієрархій. На відміну від російської церкви, де вони призначаються царем.

Марина Фіалко: Коли можна сказати, що пішов відлік саме історії автокефальної церкви в Україні?

Арсен Зінченко: Тут прямо можна сказати, зв'язок стоїть з Українською революцією, хоча задумки про автокефальну церкву ми чуємо на сторінках української преси вже після революції 5 року, вже з'являється думка про автокефалію, тобто окремішність в управлінні української церкви. 

Марина Фіалко: Будемо говорити про 19-20 століття, про рух за автокефальну церкву в Україні. Згадаємо ще і Переяславську угоду. Це 1654 рік, але можна говорити вже про 1685-86 роки, це вже як підсумки підписання Переяславської угоди і возз'єднання України з Росією. І тоді митрополію було виведено зі складу  Константинопольського патріархату, мається на увазі київську митрополію, і вона увійшла до складу московського.

Арсен Зінченко: Можна сказати, що це один з наслідків поразки українських визвольних змагань.

Марина Фіалко: Так. Є зв'язок, про який ми з вами говорили, як тільки є рух за державництво в Україні, незалежність, так і рух за незалежну і самостійну церкву відновлюється, і так само потім його переслідують. Але як так швидко відмовилася київська митрополія від свого підпорядкування Константинополю і пішла в підпорядкування московське? 

Арсен Зінченко: Ми не можемо сказати. що  це було швидко, оскільки визвольна війна почалася в 1648 року, а поглинення відбулося 1686 року. Київський митрополит і українські єпископи дуже добре знали деспотичну сутність Москви, знали залежність російських єпископів від царської влади. А тут далеко від Константинополю вони мали широку автономію. Крім того, вони знали дикість московських квазікультурних традицій. Ця освіта ж пішла з України Русі, тому  вони довгий час опиралися. В мене така стаття опублікована в київській (нерозбірливо), вона називається Акі в растерзанії ума обріталися многії, тобто єпископ. Тобто вони були в розгубленості, оскільки лівобережна Україна після Андрусівської угоди перейшла до складу Москви, на них тиснули.

І серед православного попівства було чимало промосковськи налаштованих людей. Їх купували за московські гроші, і вони проводили шалену агітацію, зокрема, московські попи. Тобто промосковські попи вели шалену агітацію проти гетьмана Виговського після відомої переможної Конотопської битви. І лише шляхом підкупу, тиску 1686 року, тиску на руській, тобто на український єпископат і на константинопольського патріарха, вдалося здійснити цю оборудку.

Марина Фіалко: І тривало це аж до 1918 року, хоча у 2008 році Вселенський патріарх Варфоломій І назвав ці дії, які відбулися у 1675-86 років анексією української церкви. І обіцяна дата, 1 січня 1919 року, саме тоді за часів директорії видано було закон про Українську автокефальну православну церкву. Можна казати, що це такий юридичний акт існування створення автокефальної церкви в Україні?

Арсен Зінченко: Цією проблемою є церковно-державний характер. Ту є два аспекти - церковний аспект і державний аспект. Оскільки Симон Петлюра, який тоді очолював уряд УНР, і Іван Огієнко, який брав участь. вони розуміли значення церкви. То вони вирішили провести такий акт. Але думка, принаймні, про автономію церкви висловлювалася вже гетьманом Скоропадським, який вважав, що в Українській державі всі церковні справи мають вирішуватися тут. Однак, реакційний єпископат, який був в Україні, тоді на Всеукраїнському соборі 1918 року провели всілякі спроби не тільки про автокефалію, а й про фактично автономію. Вони там проголосили буцімто якусь автономію, але потім ця автономія розчинилася в  їхніх придворних інтригах. На чолі цього собору 1918 року стояв відомий україножер Антоній Храповицький.

І тому це відбулося, таке провальне дійство. Я хотів би ще один факт промовистий навести. Московські колонізатори церковні не раз кажуть, що ми браття, братівські народи. Але в Україні було 9 єпархій, тобто в кожній губернії був єпископ. І з кінця 18 століття до 1917 року на цих архієрейських катедрах не було жодного етнічного українця. Єдиний був один Парфеній Левицький, який організував переклад Євангелії українською мовою, визнаний, схвалений синодом. Впродовж майже 1500 років жодного українця. Це такі брати. А через те цей єпископат і не визнав автокефалії на соборі 18 року. А через те тоді уряд УНР мусив своїм рішенням прийняти цю ухвалу про автокефалію Української православної церкви.

Марина Фіалко: Це 1919 рік. Але вже в 20-х роках автокефальна церква, чому на той час якось не прижилася, можливо, ця ідея? Чи була створена автокефальна церква так  реально і фізично?

Арсен Зінченко: Дуже просто. Це пояснюється окупацією України більшовиками, воєнним періодом, війною. Тоді  церковні справи відсунулися на другий план. А більшовики були у церковному питанні цілком солідарні з великоросійськими  царськими шовіністами. Вони продовжували ту ж лінію. 

Марина Фіалко: Чому Українська автокефальна православна церква не була визнана константинопольським патріархом ще у 1920-х роках? Я знайшла такі дані, коли до Української автокефальної православної церкви належало приблизно 20% всіх православних парафій в Україні. Ще один факт. 1924 рік, Польща має свою автокефальну церкву. Константинополь дає згоду на створення такої церкви. 

Арсен Зінченко: Справа в тому, що коли російські єпископи не захотіли не те, що проголошувати автокефалію, вони навіть не захотіли висвячувати священників, які відправляли відправу українською мовою. Тобто навіть які були в їхньому підпорядкуванні. І тоді очільники українського громадсько-церковного руху взяли справу у свої руки. І після того, як було  заборонено тих священників, які робили відправу українською мовою у Микільський церкві на Печерську, там зруйнована церква більшовиками, і в Софійському соборі, після того в травні 1920 року очільники українського церковного руху, це українська православна церковна рада, проголосили таку громадську автокефалію. Тобто група священиків-активістів проголосили акт новий автокефалії. Звичайно, з них стали насміхатися єпископи-шовіністи. Тобто яке право мають священики, бо в російській церкві існував принцип єпархоначалій, все вирішує тільки єпископ. Це не зовсім відповідає апостольським, євангельським правилам.

І тоді, оскільки єпископи відмовилися очолювати український церковний рух, то тоді у жовтня 1921 року було скликано Всеукраїнський православний церковний собор, в якому взяла участь провідна українська духовна інтелігенція. Тобто ті священики, які бачили, що має бути в Україні незалежна церква, що має в Україні бути українська церковна традиція пошанована, тобто церковні пісноспіви, українські святі, українські традиції церковного  будівництва. Це є українські традиції церковного життя, участь народу в церковному житті. Вони скликали собор, і на цьому соборі рукоположенням священників було  обрано митрополитом української церкви Василя Липківського, протоієрея. У православній церкві це вважається порушенням канонів, бо право на висвяту  єпископа мають тільки єпископи. Але в давній церкві Христових часів, в Олександрійській церкві... Чому вони так зробили? Бо вони прочитали, що відбувалося в давній церкві, близькій до Христових часів. Тоді священники могли рукопокладати і обирати собі ієрархію. 

Марина Фіалко: Але для нас важливо, що є історичний факт все ж таки виявлення цього руху за самостійну автокефальну церкву в Україні. Українська автокефальна православна церква у 1930 році ліквідовується. Що це була за ліквідація? Потім було переслідування священників і т.д. Фактично непроголошена церква, якщо говорити за юридичними канонами і церковними канонами, і йдеться про ліквідацію.

Арсен Зінченко: Незалежна українська церква несла собою ідею і незалежної України. А з цим більшовики боролися. І через це вони таврували Українську автокефальну православну церкву, як петлюрівську, звинувачували її в самостійництві. І вони правильно про це говорили. Багато духовенства в  Українській автокефальній православній церкві були колишні офіцери армії УНР або інтелігенція, яка прямо підтримувала УНР. Тому церковний рух за незалежність церковну логічно, що йдеться про духовну незалежність нації. 

Марина Фіалко: Ми згадали особистості, згадали Липківського. Я би хотіла, щоб ви декілька слів сказали і про патріарха Мстислава. Його характеризують в українській історії, як український діяч, який служив своєму народові і зі зброєю, як вояка, і з чином політика, і словом  священика. Дійсно, проти нього теж саме, як ми говоримо про рух за автокефалію в Україні.

Арсен Зінченко: І це буде цілком справедливо, оскільки нова хвиля руху до автокефальної православної церкви відроджується в Україні наприкінці 1980-х років, коли активізується взагалі суспільний рух. Це йшов рух за визволення України, суспільно-політичний. А складовою цього руху був церковно-визвольний рух. І тоді на Червневому соборі 1990 року було проголошено автокефалію української православної церкви, і обрано патріархом цієї церкви було митрополита української православної церкви в Штатах небожа Симона Петлюри Мстислава Скрипника. Він тривалий час був очільником Української церкви в США. І за нього було споруджено пам'ятник величний митрополитові Василеві Липківському в українському меморіально-культурному центрі у Бавнд Бруці у США.

Марина Фіалко: Константинополь визнавав саме Українську автокефальну церкву в еміграції, а не визнавав Українську автокефальну церкву в Україні, тобто на території української держави. Чому так?

Арсен Зінченко: Там трошки складніше. Цю українську православну церкву, яка існувала в США, він тривалий час не визнавав. Бо вона себе пов'язувала з митрополитом Василем Липківським, канонічність якого вони ставили під сумнів, за те уєднання з Константинопольською церкву увійшла українська православна церква в Канаді. Вона входила. Зараз це УПЦ в США, вона є однією з метрополій  Константинопольської патріархії. Вони, константинопольські патріархи, це політики. Їх становище дуже складне в Туреччині, оскільки це фактично грецька церква, а між греками і турками впродовж століть існував антагонізм. Звичайно, константинопольські патріархи підтримували грецький рух, і через це їм доводилося, не раз турки розправлялися з константинопольськими  патріархами, і через те там їхнє становище... І вони вимушені були дослухатися до вимог турецької влади, як і зараз. Тому це все складно. 

Марина Фіалко: Рух за автокефалію розпочато було ще Ярославом Мудрим. Далі ми будемо говорити, переповідати теперішню історію щодо відновлення, створення помісної церкви в Україні. Відомо, що президент Петро Порошенко заявив, що Україна отримає незалежну від Москви канонічну православну церкву. Про це була заява і Петра Порошенка, і вже 19 квітня Верховна рада проголосувала за постанову про звернення президента України до вселенського патріарха Варфоломія щодо надання автокефалії православній церкві в Україні. 22 квітня стало відомо, що вселенський патріархат розпочав процедури необхідні для надання автокефалії українській православній церкві. І ще 2016 року, можливо, ми деякі пропустили моменти у русі за автокефалію в Україні. Верховна Рада ухвалювала звернення до Варфоломія із закликом визнати недійсним акт 1686 року та надати автокефалію православній церкві України. Чому у 23016 році не вийшло, були попередні ще такі спроби і президента Віктора Ющенко в 2008 році, чому зараз є шанс?

Арсен Зінченко: Тут треба повернутися до 1924 року, коли константинопольська патріархія надала автокефалію православній церкві в Польщі. В цьому акті було сказано, що прилучення руської, тобто української церкви до московської патріархії було вчинено незаконно. І кожного разу константинопольські патріархи наголошують своїм московським колегам патріархам про те, що вони визнають межі московської патріархії в межах 1586 року, вони кожного разу це визнають.

Однак, церковне питання - це складне церковно-політичне питання. Воно залежить від багатьох факторів політичної кон'юнктури. 

Марина Фіалко: Наскільки це залежить від настроїв самого суспільства? 

Арсен Зінченко: Дуже залежить.

Марина Фіалко: Тому що видається так, що просто чекали, Варфоломій чекав, поки  буде така потреба самого суспільства в цій церкві.

Арсен Зінченко: Аякже. Це, наскільки суспільство одужує від колоніального синдрому. Грузини вже давно відновили автокефалію, ще на початку 20-го століття. Тому що там суспільство грузинське знає, що вони не росіяни, що вони не мають ніякого стосунку до російської православної церкви, що їхня церква ще з 5 століття автокефальна. Хоча російська церква брутально підгорнула під себе після приєднання Грузії в 1799 році і грузинську православну церкву. А наше суспільство перебувало тривалий час під впливом колоніальної демагогії, в поширенні якої  чималу роль відіграють і московські священики, поширюючи байки про те, що ми один народ, народи брати, тобто те, що говорить Путін.

Марина Фіалко: Давайте про настрої суспільства. За даними соцопитування,  проведеного в листопаді 2016 року компанією Ukraine Social service, 39,4% громадян назвали себе прихожанами УПЦ московського патріархату, 25,3% прихожанами київського патріархату, 4,6% віднесли себе до Української автокефальної православної церкви. Того самого місяця, тобто в листопаді 2016 року було проведено ще одне соцопитування. На цей раз Центром Разумкова.. За цим опитуванням 39,5% православних в Україні ідентифікували себе, як з УПЦ київського патріархату, а 25,4% вважають себе просто православними, 23,3 прихожанами УПЦ московського патріархату і 4,8 опитаних православних віднесли себе до автокефалії. Це 2016 рік. Зараз з нами на телефонному зв'язку Максим Паращевін. Він старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України.

Як змінилися настрої в суспільстві за останні роки щодо визначення себе віруючими чи прихожанами тієї чи іншої церкви в Україні?

Максим Паращевін: Я думаю, що діло не змінилося. Те, що ви наводите, здавалося би, суперечливі дані, але ця суперечливість визначається підходом формулюванням запитань. Якщо опитування, Інститут соціології ставляться запитання на самовизначення. Тобто "до якої церкви", без попередній відсікань, "ким ви себе вважаєте", там, не релігійний, православний чи православний такої церкви, чи такої. Тоді як Ukraine Social Service, вони намагаються попередньо виділити дійсно релігійних. Зокрема, вони ставлять спочатку питання "чи вірите ви в Бога", передбачаючи, що це є запитання, яке фільтрує дійсно віруючих від невіруючих. І тоді в першому варіанті, коли не питають, не відсікаються жорстко релігійні, а "кого ви себе відносите", то, виходить, дійсно, у всіх, ціла низка є служб, частка тих, хто називає себе прихожанином київського патріархату, вона є більшою. Причому значно більшою, ніж московського.

Тоді як, якщо запитати, спочатку відсікати тих, тільки брати тих, хто вірують в Бога, а тоді в них вже питати, а там ще потім " чи вважаєте ви себе належним до якоїсь церкви", тобто ще відсікаються ті, які кажуть, що вони не належать, а тоді з них ще відбирати вже, до якої церкви належать, тоді все це стає протилежним. Відповідно, можна припустити, що в цих первинних, де (нерозбірливо) і інших, там фіксується чималою мірою  така політична ідентифікація. Тобто люди реально не є релігійними, по суті, не є навіть справді прихожанами київського патріархат, але вони .(нерозбірливо)

Марина Фіалко: Симпатизують, так?

Максим Паращевін: Патріот, якщо патріот України, а київський патріархат за Україну, відповідно я прихожанин київського патріархату. Останній час такі співвідношення практично не змінюються, вони є доволі стабільними.

Марина Фіалко: Наскільки зараз суспільство готове до об'єднання церков або до створення помісної автокефальної церкви?

Максим Паращевін: Насправді немає однозначної відповіді. Запитання абстрактне, на нього можна давати тільки абстрактну відповідь. Бо це так само, як спитати за те, що в Україні має бути мир, що має мирно вирішуватися проблема Донбасу. Переважна більшість скажуть "так", але якщо ми почнемо питати про те, на яких умовах, яким чином це робити, то ми отримаємо зовсім іншу картину. Бо буде якась частина, хто буде говорити, що на будь-яких умовах, а хтось буде говорити, що "ми за мир, але тільки на таких умовах, а якщо не на таких, то хай буде війна". А це вже зовсім інша картина. Щось на зразок цього і є. Абстрактно, створення помісної церкви, я думаю, навіть в різних варіантах, бо немає чіткого і важко виділити якесь одне запитання, яке би змогло чітко розділити і виділити.

І в різних служб, які намагаються це виміряти, запитання по-різному формулюють. І там виходить, що чітка підтримка однозначна десь від чверті до третини населення, тих, хто відповідає. Кажуть, що "ми підтримуємо, ми за". Плюс сюди ще можна віднести від 40 до 50% тих, кому байдуже. І це щодо питання запиту, що в статистиці є запит. Тут велике питання, чи є такий запит? Ще, коли обговорюють це питання взагалі стосовно помісної церкви, як мені здається, уходять кудись на другорядний бік, на другорядне питання, взагалі, а чи потрібна вона? А тоді як головне питання має бути, як на мене, а для чого? Який сенс?

Марина Фіалко: Створення помісної автокефальної церкви в Україні, чи на часі і для чого вона потрібна українцям?

Арсен Зінченко: Давайте повернемося до складових суспільної свідомості. Вона охоплює різні сфери. Сфери мовного спілкування, сфери культурного споживання, політичних уявлень і церковних уявлень. І на кожній з цих сфер можна виділити складові статусу цього суспільства. В українському суспільстві дуже великим ще залишається нашарування імперської російської свідомості і ідеології, і вона впроваджується численними ЗМІ - пресою, телебаченням, радіо різноманітним. Тобто те, що українську культуру і все це українське відсуває на задній план, а на місце нього приходить російсько-імперське колоніальне. І важливу роль в цьому просуванні і відіграє московська церква. І тому це автоматично дає відповідь на питання. Якщо ми хочемо незалежної здорової України, вільної від того, щоб церква була підпорядкована тоталітарній державі, от в Україні має бути незалежна церква. Це питання стосовно автокефальної церкви, воно не стосується протестантських деномінацій і греко-католиків, і римо-католиків. Це справа православних вірян, тому що помісна церква не передбачає підпорядкування всіх інших деномінацій цій православній церкві єдиній, але православних вірян все ж таки в Україні найбільше. Тому це питання дуже актуальне.

Марина Фіалко: Про об'єднання яких церков тоді йдеться на сьогоднішній день?

Арсен Зінченко: Це ті, хто заявили про те, що вони хочуть і бажають. Ті, хто є лідерами української церковної думки.

Марина Фіалко: І це буде помісна самостійна церква в Україні?

Арсен Зінченко: Так. І це має шляхом Всеукраїнського собору, обговорення має бути помісна церква. Це великий крок до оздоровлення суспільства. І такий шлях проходили всі. 

Марина Фіалко: Суспільне обговорення чи референдум?

Арсен Зінченко: Ні, йдеться про обговорення на церковному соборі. Йдеться про собор, в якому братимуть участь представники, як і київського патріархату, так і автокефальної церкви, так і ті, хто зараз перебуває в рамках московської церкви. Мають взяти участь і вирішити про керівні органи цієї церкви, якщо буде надано томос  чи документ українському народові православному. Ось, така формула мислиться. Яка буде конкретика цього томосу, ми ще не знаємо, ми не можемо загадувати  наперед. Але є церкви, які говорять, що українській державі має бути українська церква. Тобто церква цієї держави, яка визнає цей народ, яка є помісною, яка є самоврядною, для якої ієрархія не призначається з Москви, ні з Константинополя, а самі обираються волею церковної громади. Це і означає велику місію утворення Української автокефальної церкви.

Nv.ua