Пат і мат?

Мирослав Маринович, 
проректор Українського Католицького Університету у Львові

Ще два тижні тому важко було відповісти, у якому напрямку рухатиметься політика нового президента та його уряду. Тепер же однозначно можна сказати, що на позицію української інтелігенції ця влада не зважатиме. Під час добору членів уряду в Партії регіонів перемогла лінія «зараз або ніколи», лінія «яструбів», щоби раз і назавжди покінчити з українством, яке вони презирливо називають «ющенківщиною». Перемогла лінія «маємо покінчити з проукраїнськими силами в Україні й побудувати ту Україну, яка нам зручна». Немає розуміння, що Україна приречена на компроміс. Тому, на жаль, той маятник, свідками якого ми є вже майже 20 років, між прозахідним і прорадянським, між «поверненням у Єгипет» і «шуканням Землі Обітованої» замість стихати, лише розхитує амплітуду. В демократичній державі зміна влади не означає зміни курсу держави.

Можна було сподіватися, що прийде частина східноукраїнських бізнесменів чи політиків, які їх представляють, і скаже: «Давайте, щоб і нам було добре, і ви не були ображені». Здомінувала «сильна» партія реваншу. Тому у відповідь на це в середовищі національно орієнтованої частини суспільства вироблятиметься модель, що «ми мусимо» повернути собі владу. Дмитро Табачник як міністр освіти є своєрідною «червоною плахтою» для українства, як державний функціонер це нонсенс, оскільки він себе сам ставить поза межами української державності. Ми маємо домагатися його звільнення, принаймні заради честі.

Вадим Скуратівський,
культуролог

Я запитую себе: чому 45-мільйонна країна має перебувати у вічному «перехідному періоді»?! Не можу сказати про фахівців-технократів, які працюють в уряді, але його «гуманітарні» кадри викликають мій щирий подив та обурення. Зокрема, хрестоматійна постать «добродія» Табачника. Коли П’єра Паоло Пазоліні запитали про черговий демократично-християнський уряд Італії, він сказав, що лише як поет може відповісти: за християнських демократів в Італії зникли світлячки. Таке враження, що цей уряд взявся знищувати гуманітарних «світлячків» в Україні. Над нами ставлять особливий психологічний експеримент: призначають Табачника, який має образ україножера, також віце-прем’єра Семиноженка, котрого пригадую, як демонстративно він покинув прем’єру фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», що поруч із «Кабінетом доктора Калігарі» є одним із найкращих зразків кіноекспресіонізму першого століття кіно. Це нахабний виклик усім нам. Негативна реакція не забарилася, хоча тяганина з його зміщенням може розтягтися на сезони і роки. Табачник свого часу в телеефірі образив у гранично хамському режимі Івана Дзюбу, який усе життя поклав на те, щоб Україна стала суверенною, а отже, й на те, щоб у вітчизняному політикумі з’явився той самий Табачник. Я не розумію в цьому призначенні ані прем’єра, ані президента. Тоді не потрібні нам такі президенти, прем’єри і віце-прем’єри.

Марина Магдиш,
співредактор журналу «Ї», Львів

Ми допустили цей уряд до влади тим, що так довго підтримували Ющенка в його абсолютній бездіяльності або ж безглуздій діяльності. Діапазон реакцій на кроки нового уряду може бути широким: від позитивного, абсолютно не виключаю цього, оскільки при владі таки трапляються люди зі здоровим глуздом, до різкого негативу, причому слід очікувати ухилу до антиукраїнської позиції. Чи спроможні ми протестувати? У Львові днями була спроба провокації зі спаленням книжок під університетом. Коли я довідалася про це з інтернету, не знала, до кого телефонувати, щоб зупинити цю акцію. Ми диспонуємо розкиданими людськими та організаційними ресурсами, але єдиного центру прийняття рішення, який взяв би на себе відповідальність за акції опозиції в економіці, суспільстві, культурі, немає. Чи це анти-Табачник, чи анти-Азаров – це не мусить загнати нас у радикалізм. Інша небезпека – заглибленість у суто гуманітарну сферу, коли всі сили будуть кинуті на «боротьбу з Табачником». Він є приманкою для відвернення уваги, щоби ми за кущиками пропустили, як рубається ліс. Водночас такі акції вкрай потрібні.

Євген Головаха,
Інститут соціології НАН України

Навряд чи влада почує окремі протести, але якщо буде потужний спротив, то мала б почути, їй така опозиція від початку не потрібна. Це залежатиме від ступеня активності суспільства, і щодо цього маю великі сумніви. У нас слабке громадянське суспільство, зокрема через тотальне розчарування в політиці. На цих виборах було упущено можливість зміни еліт, потрібної та очікуваної. Це був би поштовх до нормалізації. 

Я сприймаю цей уряд все ж тимчасовим, і його функція – стабілізувати фінансове становище. А далі треба вимагати нових виборів, легітимного уряду, нормальної коаліції та її стратегії. У складі цього уряду не видно амбітних людей, які прагнули б до чогось високого (може, окрім Тігіпка). Якщо уряд розглядати як постійний, то виринають песимістичні думки. Він не забезпечить другої частини оксюморону «Стабільність і реформи» – реформ. Якщо ж саме гуманітарна складова викликає найбільше незадоволення, то це справа громадянського спротиву. Потужний спротив не зайвий, це було б застереженням і на майбутнє. Якщо люди вважають, що хтось діє проти їхніх духовних інтересів, вони не мають мовчати.

Євген Сверстюк,
президент Українського ПЕН-клубу

Нова влада зробила вже чимало кроків, що викликають спротив. Міністр культури, місце роботи якого освячує піп, одіозна постать на посаді міністра освіти замість людини з європейським іменем – це виклик. І коли спротив таким крокам буде реальнішим, він не боятиметься закручування гайок. Лібералізму з епохи Ющенка вже не буде, але водночас не буде й брєжнєвського духу, його повернення неможливе. Опозиція має стати конструктивною. Ми повинні тверезо підійти до цієї ситуації і зрозуміти, що Янукович має опозицію не тільки в західних областях, а й у східних. Будь-який університет, де є інтелектуальні центри, – це опозиція Януковичу, вони не сприймають цього іхтіозавра. У різних осередках повинна виникнути розумна аналітична опозиція. І проведена серйозна розмова про причини поразки.

Андрій Портнов,
редактор часопису гуманітарної критики «Україна модерна»

Під час останніх відвідин Львова я зустрічався з людьми, які голосували проти всіх і закликали інших робити так само, а тепер говорять про спротив щодо кроків нового уряду. Вони так і не зрозуміли, що саме своїми закликами голосувати проти всіх сприяли появі такого уряду. У нашій традиції бракує спроможності думати тверезо про політику. Не мислити емоціями, а прораховувати, які можуть бути наслідки вибору, може, і не дуже симпатичного кандидата, але такого, який геополітичними, соціокультурними моментами таки відрізнявся б від іншого. Така бездумність повторюється дуже часто. У своїй виборчій поведінці українці не можуть до кінця прорахувати, до чого призводить емоційна реакція на конкретного кандидата, партію, ідею. Якби ми мали реальні інструменти контролю за владою і кожне рішення проходило фільтр громадської оцінки, Василь Цушко ніколи не став би міністром економіки.

АПОЛОГЕТИ ПРОТИВСІХСТВА

29.01.2010
Оксана Забужко, письменниця, в інтерв’ю івано-франківській газеті «Галицький кореспондент»

«Вибір між Януковичем і Тимошенко – це вибір між, вибачте, чоловічою і жіночою зоною. Чоловіча зона, як ми мали змогу пересвідчитися зі стилю донець­­ких, – це грубий натиск, «пасть порву» і так далі. Жіноча зона витонченіша, улесливіша, це «іді ко мнє, мой сладєнькій, і тєбє дам».

11.12.2009
Микола Рябчук, публіцист, в інтерв’ю журналу Newsweek-Polska

«Ющенко має значну перевагу: він реальний представник українського народу. Як і єдиний з-поміж провідних політиків щодня користується українською мовою. Решта – Кравчук, Кучма, Тимошенко та інші – приватно не розмовляють українською. Це люди російської мови і радянської культури, які трактують українськість як інструмент».

01.02.2010
Тарас Возняк, редактор часопису «Ї», для ZAXID.net

«Вивівши у другий тур Юлію Тимошенко та Вік­тора Януковича, народ України, на моє глибоке переконання, обрав минуле [...] Ритори Юлії Тимошенко наполягають на тому, що коли ми не оберемо Юлію Тимошенко, то про європейський проект України можна забути. Але це риторика. Хотілося б повірити. Але ж як! Вкотре тішитися обіцянками?»

25.01.2010
Юрій Андрухович, письменник, в інтерв’ю «Молодому радіо»

«Я думаю, що просто не піду голосувати. Набридло вигадувати якісь аргументи про «менше зло», тому нехай ідуть вони обоє к бісу. Хіба що станеться щось дуже дивне, і Тимошенко знайде якісь такі надзвичайно проникливі проєвропейські слова або її відкрито підтримають ЄС і США, загалом Захід, тоді, можливо, в останній момент я таки піду і вкотре дам себе обманути».

Тиждень