Москва давно мала це зробити – російський історик про томос для України і те, що буде далі

 Чи примиряться Українська церква і Московський патріархат і чому Києву потрібна автокефалія

Про те, чому українські православні давно мали отримати томос про автокефалію, що цьому може перешкодити та досвід якої країни може бути корисний Українській церкві, в інтерв’ю НАРОДНІЙ ПРАВДІ розповів відомий російський історик та релігієзнавець Андрій Зубов.

– Останнім часом ми бачили історичні події в світовому православ’ї, наприклад, рішення Константинопольського патріархату про надання автокефалії православним України і прийняте у відповідь рішення РПЦ розірвати євхаристійне спілкування з Константинополем. На ваш погляд, куди вся ця історія йде?

– Куди все йде, я сказати не можу. Будучи оптимістом, сподіваюся, що Церкви Христові знайдуть спільну мову між собою, домовляться. Зрештою, їх об’єднують не якісь нагальні інтереси, їх об’єднує сам Христос. Будь-яка християнська Церква, тим більше православна, перебуває в тілі Христовому. Хіба можуть частини одного тіла боротися одна з одною? Тому в той момент, коли це буде сприйнято всіма учасниками конфлікту, почнуться переговори. Тут не можна підходити з політичними мірками, тут інша планка – євангельська. Христос прямо вчить, що краще бути скривдженим, ніж тим, хто кривдить: вимагають йти одну версту – йди дві. Але якщо церковна адміністрація не здатна дотримуватися цього високого принципу, то хоча б домовляйтеся, розмовляйте один з одним, а не проклинайте один одного. Христос вступав у діалог, а не проклинав.

Що стосується суті питання, то автокефалія – природний стан православної церкви для України. У цьому сенсі Константинополь зайняв правильну позицію. Минуло майже 30 років з моменту краху комуністичної системи, насильницького атеїзму та становлення незалежної України. При цьому українська церква так і не отримала автокефалію, значна її частина перебувала в розколі, інша була частиною Московської Патріархії. У той же час автокефалія – це природний стан церкви. У свій час, коли утворилися незалежні балканські держави, Румунія та Болгарія, Константинополь теж дуже болісно реагував на проголошення автокефалій цих помісних церков. Це було наприкінці ХІХ століття. Константинополь забороняв своїм священикам служити разом з болгарськими священиками. Але ситуація вирішилася. Те ж саме повинно бути між Російською церквою та Українською автокефальною церквою.

Але, на жаль, і в Україні теж йде боротьба амбіцій, честолюбства і марнославства. Часто радянське минуле спонукає навіть єпископів мислити політично. Це ускладнює для Константинополя процес надання автокефалії Україні. Але я сподіваюся, що мудрий і спокійний підхід, необхідний для всіх сторін при наданні автокефалії, восторжествує і тут.

– Таке поняття як національна церква, наскільки це небезпечно чи нормально?

– Це богословське питання. Про інші конфесії ми не говоримо, в кожній сучасній нації є інші конфесії. Не всі українці та росіяни православні, багато євангелічних церков і багато католиків. Неможливо, щоб всі люди вірували однаково, як і неможливо реалізувати нині принцип Вестфальського миру 1648 року («чия влада, того і віра», – НП). Це залишилося в минулому, від цього відмовилися ще у ХІХ столітті більшість держав, оскільки в іншому випадку – суцільне насильство над совістю людей. Право вільно обирати свій шлях спасіння, або взагалі не обирати – це основний елемент права людини. Ніхто не може підняти на це руку. Цю свободу дав Бог, і тільки Він може її відібрати. Це основоположний принцип християнського лібералізму.

Тому говорити про національну церкву можна тільки в тому сенсі, що на території певної держави конфесії мають національне самоврядування. Це складна річ. Колись у Константинополі два помісних собори в 1877 і 1878 роках засудили єресь «філетизму» – коли любиш націю більше, ніж Христа і Церкву, й тому створюєш національну автокефальну церкву. Тоді бажання мати автокефальну церкву було засуджене як єресь, але життя пішло іншим шляхом. В результаті сам Константинополь визнав автокефальні церкви, а зараз сам створює автокефальну церкву в Україні. Це те, що називається в церковному житті принципом «ікономії», коли в церковних питаннях миряться з людською слабкістю.

– А які є негативні приклади?

– Є небезпека, що влада зробить церкву частиною державної ідеології. У нацистській Німеччині була лютеранська національна церква, яка цілковито підтримувала Гітлера, але і була опозиційна (Сповідна церква), яка протистояла Гітлеру, дала цілу плеяду мучеників, з яких найвідоміший – пастор Дітріх Бонхеффер. Те ж саме було і в СРСР, коли Сталін у 1943 році створив національну православну церкву, яка йому співала осанну. Є така небезпека і нині, якщо в країні існує авторитарний режим. Але, якщо в країні демократичний режим, а Україна прагне стати демократичною державою і частиною Європи, тоді національна церква не страшна. Тоді вона не є іграшкою в руках диктатора. Наприклад, зараз в Греції Елладська Православна Церква цілком вільна.

– Чи могла Московська Патріархія за останні більш ніж 20 років створити автокефальну церкву в Україні?

– Думаю, вона навіть повинна була це зробити. Після того, як Україна стала незалежною державою, цим шляхом треба було йти. Вся проблема в тому, що більшість православних українців були проти автокефалії. Тільки війна між Україною і Росією змінила громадську думку. Тепер Московський Патріархат сприймається як церква ворожої країни. І зрозуміло, що люди їй не вірять. Тому тепер вже рух до автокефалії став не просто бажаним і природним, а необхідним і непереборним. Тут вже опиратися йому просто помилково і неправильно.

– Що чекає на православ’я у випадку логічного завершення процесу автокефалізації УПЦ?

– Я мало вірю в те, що Константинополь за місяць, у листопаді, скликає собор, де оберуть патріарха і створять автокефальну церкву. Не тому, що цього не хоче Константинополь. Думаю, там хочуть, їм зовсім не потрібно довго «няньчити дитину», а потрібно швидше дати їй путівку в життя. Але є конфлікти в самій Україні, претензії окремих архієреїв, вони настільки великі, що віддати все на самоплив – це означає викликати не релігійну війну з Москвою, а релігійний конфлікт між прихильниками автокефалії. Тому, мені здається, цей процес буде досить довгим. Константинополь буде поступово вибудовувати реальну структуру нової автокефальної церкви. Якщо цей процес буде здоровим, пройде без значних конфліктів, то, на мій погляд, значна частина парафій і монастирів Московського Патріархату в Україні поступово перейде в автокефальну церкву. Тому що багатьох парафіян і єпископів в Україні від відходу з юрисдикції Московського Патріархату утримувало тільки те, що це був відхід у розкол. Люди розуміли, що таке канонічне і неканонічне, хоча у багатьох регіонах України соромилися писати, що ця церква – Московського Патріархату, писали просто – Українська Православна Церква. Коли буде перехід не в розкол, а в автокефальну церкву під омофором Вселенського Патріархату, багато парафій захочуть перейти. Хто не захоче – залишаться в юрисдикції Московського Патріархату.

– Такі випадки вже були в історії?

– Це естонська ситуація. В Естонії в 2002 році Москва і Константинополь домовилися, що ті громади, які хочуть бути під Константинополем – нехай будуть під Константинополем, а хто хоче бути під Москвою – нехай будуть під Москвою. Це найбільш правильний і розумний варіант. На мою думку, про це нині говорить духовна і світська влада в Україні. Це розумне вирішення конфлікту. Думаю, на сході України будуть монастирі і громади, які не захочуть рвати з Московським Патріархатом – нехай не рвуть. А хто захоче в автокефалію – нехай йде у автокефалію. Якщо між цими двома спільнотами відновляться дружні відносини – це буде тріумф християнської любові в Україні.

Narodna-pravda.ua