Religion.in.ua > Українські > Випробування молодої вдови

Випробування молодої вдови


12 02 2020

Наша сьогоднішня співбесідниця – харків’янка Віра Волкова, їй 47 років. П’ятнадцять років тому у молодої дружини і мами чотирьох синів трагічно загинув чоловік. Історія Віри розповідає про те, що допомогло жінці не зламатися, не впасти у відчай, а зміцнитися духом і йти вперед…

Біблія каже, що «Всьому свій час. Час народжуватися і час помирати». Однак трапляється, коли несподівано, раптово помирає хтось із наших рідних, особливо в молодому віці. І як цьому зарадити? Як подолати розпач?

Наша сьогоднішня співбесідниця – харків’янка Віра Волкова, їй 47 років. П’ятнадцять років тому у молодої дружини і мами чотирьох синів трагічно загинув чоловік. Історія Віри розповідає про те, що допомогло жінці не зламатися, не впасти у відчай, а зміцнитися духом і йти вперед…

Коли ми когось втрачаємо, спрацьовує наш егоїзм, нам погано. Для себе я зробила висновок – як би мені не було важко без Славіка, йому зараз добре, він у Господа. Бог його забрав у такий спосіб. На землі Славік дуже бідкався – де наша сім’я буде жити. Мене втішає, що тепер мій коханий за це не переймається.

Віро, спершу розкажіть, як Ви познайомилися з майбутнім чоловіком?

Це був 1993 рік. Під час випуску вчителів недільної школи пастор харківської церкви «Преображення» Леонід Багін запросив усіх випускників у дитячий християнський табір. «У вас є ідеальна можливість показати свої знання на практиці», – сказав він. І ми поїхали.

В’ячеслав, мій майбутній чоловік, у той час навчався в університеті на вчителя фізкультури. У табір його взяли спортивним інструктором. Та оскільки не вистачало наставників, він був наставником у старших хлопчиків, а я зі своєю сестрою Людою – у молодших дівчаток. Так ми і познайомилися.

Під час табору директор зібрав команду, щоб ближче познайомитися та відсвяткувати мій день народження. Це і послужило поштовхом для знайомства зі Славіком.

У таборі моя сестра часто йшла на спілкування, і тому мені доводилося залишатися однією з тридцятьма дітьми! Пам’ятаю, як прийшов Славік і втішав мене, бо я дуже засмучувалася. Тоді я побачила, що це та людина, яка мене розуміє та підтримує. Незабаром Славко зробив мені пропозицію. З одного боку, це було несподівано, а з іншого – я мала впевненість, що це від Бога. Ми молилися, і через три місяці мали весілля.

  

– Як надалі склалося Ваше сімейне життя і служіння?

Наше весілля було в Умані Черкаської області, оскільки я звідти родом, а Славік – із селища Чкаловське Харківської області. Ми поїхали жити в Чкаловське. Славіку було 24 роки, а мені 21. Жили ми в одній квартирі з його батьком і з сім’єю молодшого брата. Мама Славіка загинула, коли йому було дев’ять, і він залишився з татом і восьмирічним братом. До цього ніхто не замислювався де і як жити, так і жили три сім’ї разом. Славік продовжував вчитися в університеті, а також навчався заочно у Біблійному інституті на проповідника та за програмою організації нових церков.

З 1992 року мій чоловік почав запрошувати служителів, групи і хор в рідне селище Чкаловське з метою організувати там церкву. Бог провів Свою роботу і через рік тринадцять осіб прийняли хрещення. Відтак з милості Господа з’явився світильник у цьому селищі.

Відтоді наш графік став дуже напруженим. Спочатку ми орендували приміщення, а потім знайшли прямо в центрі розвалений будинок і Славік взявся його ремонтувати. Там і сьогодні проходять богослужіння.

По неділях ми їздили на богослужіння до церкви, що по вул. Ярославській у Харкові, де Славік співав у хорі. По суботах проводили служіння в Чкаловському, а по четвергах – вивчення Біблії. Двічі на тиждень я займалася з дітьми у недільній школі, а Слава проводив дитячі заняття з легкої атлетики.

Я була так навчена, що ревне служіння є важливим для Бога. Я виросла в християнській родині, тато був служитель церкви. Славік був новонавернений і ревно трудився для Бога.

Коли мій чоловік закінчив навчання з організації нових церков, то вирішив з цією метою поїхати в Росію, місто Світлоград Ставропольського краю. Жили у безгрошів’ї, було багато складнощів, але ми трималися Господа.

Коли ми їхали в Росію, у нас було двоє синів Андрій і Вова, там народилися Давид і Миша.

Славік влаштувався вчителем у школі, але зарплату виплатили не відразу. На уроках він розповідав дітям біблійні історії, на свята дарував християнські брошури і Новий Заповіт. Щодо віри в Бога у цій місцевості було все туго через суворе комуністичне виховання.

Там проживала мала групка віруючих і був пастор, який приїжджав із Ставрополя у Світлоград, а це десь за вісімдесят кілометрів. Люди тут були закриті, у тому числі й віруючі, і нам доводилося вчити їх спілкуванню і гостинності, практичному житті у Христі.

Чоловік займався євангелізацією і вивченням Слова Божого у Світлограді, Іпатовому, Гафіцькому та інших прилеглих населених пунктах. Я проводила недільну школу.

Після п’яти років служіння в Росії ми повернулися до Харкова.

– Як склалося життя після повернення?

Складно було із житлом і роботою. Славік радий був влаштуватися хоч вантажником, але роботи не було.

Були різні ситуації, навіть такі, що у нас по п’ять днів не те, що молока, а й хліба не було. Але, Бог милостивий і давав нам сили бути Йому вірними у всіх обставинах і в Росії, і в Україні.

Згодом чоловік став підробляти на будівництві. У церкві він був у дияконському служінні, проповідував, любив відвідувати богослужіння.

Славік дуже засмучувався, що ми не мали житла. Тому він влаштувався офіційно на роботу в «Житлобуд-1», пропрацював там десять днів, допоки не стався трагічний випадок.

Уранці 28 жовтня 2005 року чоловік пішов на роботу, а ввечері приїхав його начальник і сказав, що мого чоловіка вже немає в живих. Начальник розповів, що Славік впав з третього поверху, коли була піднята клітка білої цегли, піддон розламався, гачок зачепився за нього і посипалися цегла, яка і зіштовхнула його. Славік упав з 12-метрової висоти, а зверху купа цегли. Настала миттєва смерть. Розумію, що Бог захотів забрати мого коханого у молодому віці, йому було тоді 36 років.

Бог подбав про мене і моїх дітей. Провина підприємства у цій трагедії була доведена, але я всім простила. Через півроку мені показали висновок медичної експертизи. Це було дуже важко… Начальнику я подарувала Біблію Славіка, ми з ним певний час продовжували спілкуватися, допоки його не звільнили. Також я продовжувала спілкувалтися зі слідчою, яка говорила, що дуже хоче прийти в нашу церкву і побачити віруючих людей. Тому що в таких обставинах, як  в мене, так себе вести і так триматися, є незвичним.

Я намагалася донести до дітей, що ми маємо Небесного Батька, Який зараз для них буде татом. Навчала звертатися до Бога, як до свого батька, тому що Біблія каже, що Він батько сиріт і вдів.

– Що було найважчим на той момент?

На той момент найстаршому синові було одинадцять, іншим дев’ять, сім і чотири. Квартиру ми винаймали. Я запрошувала служителів для молитви. Всі молилися за нас – церква, родичі. Ми з дітьми теж постійно молилися про нашу складну ситуацію. Коли дзвонив телефон, я підстрибувала. Слава Богу за пасторів нашої церкви, від них була велика опіка і підтримка.

Усі труднощі в житті, які я перенесла до смерті Славіка, допомогли мені легше перенести нові труднощі, з якими я зіткнулася, коли залишилася одна. Бог робив свою роботу в мені. Нелегко було від самого одруження. Андрій за шість років навчання змінив шість шкіл, бо постійно змінювали місце проживання. Але я ніколи не залишалася одна. Бог завжди підтримував мене і ніколи не залишав, та й не залишить, адже він так обіцяв це у Своєму Слові.

З дітворою ми завжди молилися, просили у Бога сили, захисту і Він завжди нам допомагав, як би не було важко. Господь подарував мені милість бути з дітьми вдома. Так як у дітей генетичне захворювання, доводилося часто перебувати у лікарнях, на різних обстеженнях. Бог і тут давав сили пережити всі труднощі. Хлопчики були маленькими проповідниками. Що вони бачили в церкві, то вони і повторювали. Багато співали. Три роки я нічого перед собою не бачила. Внутрішньо вирішила для себе – якщо за три роки виживу, все буде добре. Слава Богу, з Його допомогою і допомогою церкви ми вижили!

– Що послужило розрадою, що допомагало?

Після смерті чоловіка мій духовний стан зміцнішав. Нічого так не допомагало, як єднання з Богом, молитви і християнські пісні. Завжди з дітьми приходили до церкви. Спочатку потішання від інших, навпаки, приносило біль. Люди хотіли зробити краще, а виходило болючіше. Час лікує рани, і легше було, коли служителі просто приходили до нас, молилися, разом читали Біблію або просто мовчали.

– Як вдалося виховати дітей християнами?

Завжди закликала їх брати участь у богослужіннях, у сценках, віршах. Разом з ними молилася, потім дякували Богові за відповіді на молитви. Вселяла дітям страх Божий, щоб вони не робили поганого, щоб своїми справами не засмучували Бога. Привчала до праці і відповідальності. Сама читала Біблію і спонукала їх читати самостійно.

Пізніше, коли один з моїх синів виріс, він свідчив, що бачив, як мама вранці читає Біблію та молиться, і йому хотілося бути схожим на маму.

Старшого сина дуже вабив світ, і довелося дуже багато благати Бога, молитися і постити. У цьому мене підтримували мої друзі, родичі, стоячи у молитовному виломі за його душу. У нього лідерський характер, він може вести за собою інших. Сергій Коваленко, пастор Чкаловської церкви запрошував Андрія з тринадцяти років на служіння, розмовляв з ним і вчив проповідувати, говорячи, що тато проповідував у церкві, а тепер його час.

Для себе вирішила, що я і мій дім будемо служити Господу. Багато хто запитував у мене, коли загинув Славік: «Як ти бачиш своє життя? Яке твоє бажання?» Я говорила про одне – щоб мої діти були в служінні. Тепер радію і дякую Богові за це. Особливої ​​моєї заслуги в цьому немає, це Бог так зробив.

– Чим займаються діти в церкві?

У кожного своє служіння, благословляю їх на всяку працю. Андрій проповідує в церкві, лідер молодіжного служіння, він разом з дружиною займаються декораціями, також працюють в недільній школі, влітку проводять дитячий табір.

Володимир – викладач недільної школи, в нього теж своя сім’я. Давид і Михайло – звукооператори в церкві. Міша з волонтерської командою відвідують зону ООС. Давид готується до весілля.

– Що ви робите зараз у церкві?

Коли Міші було шість років, стала відвідувати хворих, але потім зрозуміла, що неправильно кидати своїх дітей і займатися кимось іншим. Для мене було важливо, щоб мої діти завжди були доглянуті і нагодовані. Вони гарно вчилися, займалися спортом, музикою. Намагалася більше часу проводити з дітьми, тому що вся відповідальність за їхнє виховання була на мені. Я розуміла, що якщо Бог дав мені моїх дітей – це моя праця бути з ними до того моменту, коли вони навернуться до Господа і стануть членами церкви. І ось зараз я знову працюю в групі з відвідування хворих, займаюся душопікунською роботою.

– Що Ви порадите тим, хто зараз переживає час земної розлуки. Ми розуміємо, що зустрінемося в небі, та як бути зараз, як жити далі?

Коли ми когось втрачаємо, спрацьовує наш егоїзм, нам погано. Для себе я зробила висновок – як би мені не було важко без Славіка, йому зараз добре, він у Господа. Це питання Бог вирішив таким чином. Славіка завжди хвилювало, де наша сім’я буде жити. Мене втішає, що тепер мій улюблений за це не переймається.

Моя порада тим, хто має малесеньких дітей. Залиште всі служіння і займіться вихованням дітей, станьте для них другом. Покажіть ваші стосунки з Богом, як з найкращим Другом. Усю надію покладайте на Нього.

Якщо ви втратили близьку вам людину, не жалійте себе. Адже той, хто пішов до Господа, йому набагато краще. Там немає хвороб і сліз, адже з ними наш Спаситель Христос. А нам на землі Бог визначив саме так. Головне, у жодному разі не варто ображатися на Господа, бо все що Він робить – на добро.

Вaptyst.com







Повернутися назад