Феофан Прокопович і круті зміни світогляду на тлі переломної доби
Ті, хто слухав у лютому 1725 року на похованні імператора Петра І виступ архієпископа Нарвського та Псковсько-Великолуцького Феофана Прокоповича — фактично найвпливовішого члена Святійшого Синоду Російської Православної церкви, ієрарха, котрого боялися та шанували навіть запеклі вороги, — ті й через десятки років не могли забути того колосального враження, що його справили на всіх присутніх слова архієпископа. Дочка царя Петра, імператриця Єлизавета, вже через 17 років у розмові з французьким послом де Шетарді (який , власне, вирішальною мірою посприяв її приходу до влади) згадувала, що вона, на момент смерті царя 15-річна дівчина, захлиналася від сліз, слухаючи виступ Прокоповича. «І якби тільки я — дорослі, сильні чоловіки, почувши ці слова, теж ридали» — занотував де Шетарді слова Єлизавети.
Що ж говорив Феофан? Ось короткий фрагмент промови: «Что се есть? До чего мы дожили, о россияне? Что видим? Что делаем? Петра Великого погребаем! Не мечтание ли се? Не сонное ли нам привидение? О, как истинная печаль! О, как известное наше злоключение! Виновник бесчисленных благополучий наших и радостей, воскресивший аки от мертвых Россию, воздвигший ея в толикую силу и славу, прямый Отечества своего отец, которому по его достоинству добрии российскии сынове бессмертну быть желали, по летам же и по составу крепости своий многолетно еще жить имущего, яко вси надеялися — противно желанию и чаянию скончал жизнь и — о лютой нам язвы — тогда жизнь скончал, когда по трудах, беспокойствах, печалех, бедствиях, по многих и многообразных смертях нечто жить начинал!».
Навіть з цього уривку можна відчути, як блискуче володів цей оратор мистецтвом риторики. Але суть справи, власне, не в цьому (як і не в численних українізмах та старослов’янізмах, які видавали в молодому, 44-річному, вже надзвичайно впливовому, архієреєві нашого співвітчизника ). Річ в іншому. Поза сумнівом, люди, які належали до найближчого оточення покійного царя, добре пам’ятали інші панегіричні рядки з віршованої драми «Володимир» (1705 рік), що належали перу того ж Феофана Прокоповича. Цю драму Прокопович присвятив тоді гетьману Іванові Мазепі (через чотири роки цю присвяту зняв і «переприсвятив» свій твір уже царю Петру І). Там, у «Володимирі», знаходимо, приміром, такі образи й ідеї, натхненні дивовижною особистістю гетьмана Мазепи: прославляння Івана Степановича як «второго Самсона», «зиждителя держави», який «вогненну бронь носища всего пламенна, всего хвалимим горяща гнівом...». Одне пряме порівняння Мазепи з Володимиром Хрестителем багато чого вартувало...
І це було добре відомо російській верхівці. Щоб читач уявив, що означав факт написання такого твору в абсолютистській, рабській Росії, варто нагадати про те, що після 1709 року одна лише згадка (!) імені гетьмана Мазепи, підданого за наказом Петра загальнодержавній анафемі (є деякі свідчення про те, що текст цієї анафеми, серед інших, редагував і Феофан Прокопович, який вже вкотре в житті «еластично» змінив переконання). — лише згадка цього імені реально загрожувала тортурами, катівнями, відрізанням язика, батогом, Сибіром чи навіть стратою. А тут — не просто «згадка», а цілий панегіричний твір, присвячений «зраднику», хай навіть переприсвячений .
Не дивно, що Феофану, навіть попри надзвичайну близькість до персони царя Петра (після 1716 року — особливо), попри те, що він став головним ідеологом церковної реформи, що її замислив Петро, організаційним «мотором» цієї реформи (і більше за це — впливовим ідеологом реформи держави як такої!) — було чого побоюватись. Адже він як один із найбільших інтелектуалів доби (інтелектуалів-кар’єристів, про що мова ще попереду) чудово знав, як за волею царя ламалися життя, перетворювалися на ніщо найвищі посади, закреслювалися славетні прізвища, піддавалася забуттю минула слава. «Як по крихкому льоду йду» — ось цей уривок з листа Прокоповича 1722 року добре передає його тодішній настрій та склад думок. Хто міг почувати себе в безпеці?
Феофан, природно, не бажав гинути, прагнув успіху. І завдяки своєму надзвичайному розуму, блискучій освіті, волі, і, можливо, — перш за все — завдяки фантастичній інтуїції, вмінню вчасно вгадувати, на чиєму боці сила, як саме змінюється політична кон’юнктура, він досяг воістину вражаючих висот у тій самій новопосталій Російській імперії, до творення якої доклав величезних зусиль. Не буде перебільшенням сказати, що якраз Феофан Прокопович став одним із головних (може, й головним) ідейних конструкторів петровської самовладної, деспотичної «регулярної держави» (далі ми стисло розповімо про це). Отож, коли стверджуємо, що українці стали водночас і творцями, і жертвами російської імперської держави, — без розповіді про Феофана не обійтись.
Не є ще надбанням широких кіл української спільноти той, воістину красномовний, факт (він, безумовно, потребує ще аналізу й осмислення), що українські інтелектуали не лише стали «донорами» культури для Московського царства, навчаючи малограмотних тамтешніх священиків азів християнського віровчення. Можна стверджувати, що саме українці (точніше, конкретний українець) дали нове, оновлене, модерно-імперське (і водночас — підтасоване) ім’я цій державі. І цим українцем був Феофан Прокопович. Події розвивалися так. У жовтні 1720 року Петро І звернувся до вищих посадовців і духовних ієрархів Московії із обуреним листом, де вказував, що в Європі «державу нашу называют безпорядочно и непочтительно: кто Московиею, кто Руссиею, кто сверх того, даже Татариею. Таково и на их картах есть... То вы бы , господа, изволили б, без проволочек, подать правильное название государства нашего — каким оно имеет быть». І ось саме Феофан Прокопович, перебравши велику кількість варіантів, запропонував монархові те слово, яке і стало єдино узаконеним, загальновживаним від жовтня наступного, 1721 року — «Российская империя», «Россия» (візантійський термін «Русія» трансформувався під впливом церковно-книжної, грецької та старослов’янської традицій). Генетичний же зв’язок цієї «Росії» із загальновідомим, сакральним концептом «Русь» є обґрунтованим лише політично, з імперських міркувань, проте аж ніяк не історично.
Круті повороти світогляду, долі й кар’єри Прокоповича, звичайно ж, важко збагнути у відриві від його біографії (яка ще й досі містить чимало загадок і «білих плям» ). Він народився у червні 1681 року (за іншими даними, у квітні 1677 року) в Києві. Почати, мабуть , варто з того, що з’явився він на світ у родині незаможного крамаря Церейського, і назвали хлопчика, швидше за все, Єлизаром. Таким чином, формально кажучи, героя нашої оповіді звали Єлеазар (Єлизар) Церейський! А Феофан Прокопович — це ім’я та прізвище його дядька по матері, професора, згодом — ректора Києво-Могилянського колегіуму, намісника Київського Братського Богоявленського монастиря. Саме ця людина подбала про освіту здібного хлопця, який вражав усіх викладачів Могилянського колегіуму (тут Єлизар і здобув освіту) рідкісною пам’яттю, блискучими здібностями, знанням давніх та новітніх мов, потягом не лише до богослов’я, але й до математики, астрономії, інших точних наук, і , звісно ж, до історії та філософії. Треба визнати, що в усіх цих галузях знань Феофан Прокопович (ім’я свого опікуна — Єлизар — прийняв уже після його смерті, дорослим юнаком) досяг вражаючих успіхів, ставши одним із провідних учених доби Українського бароко, фахівцем всеєвропейського рівня. А ось на що саме він спрямував свій винятково гнучкий розум у царині політики — то вже тема окремої розмови. Ми торкнемося й цієї проблеми.
Честолюбній молодій людині, можливо, стало занадто тісно в Києві, «амбітні» (як зараз кажуть) плани спонукали її побачити світ, вивчити іноземні релігійні доктрини, збагнути різні християнські конфесії (і навіть змінити їх). Закінчивши курс Могилянки, Феофан певний час навчався у Володимир-Волинському греко-католицькому колегіумі, а потім відправився у Рим, де мав намір пройти курс у знаменитій тоді єзуїтській колегії, для чого навернувся у католицизм (є свідчення, що своїми здібностями Феофан звернув увагу самого Папи Римського). Але — несподіваний поворот долі й світогляду: залишитись у Римі молода людина не побажала, натомість зрікається католицтва, пішки відправляється на північ Європи, мандрує Францією, Швейцарією, Німеччиною, у місті Галле студіює основи протестантизму (ця конфесія справила на нього відчутний вплив).
1704 року Прокопович повертається до України (спочатку — у Почаїв, потім у Київ), офіційно й остаточно повертається до православ’я і робить стрімку кар’єру, не можливу без сприяння гетьмана Мазепи. Той, як відомо, збирав навколо себе обдарованих, освічених людей. У випадку з Прокоповичем гетьмана не зупинило сумнівне католицько-протестантське минуле Феофана.
Можна, отже, не лише припустити, а й з певною обґрунтованістю стверджувати, що Іван Степанович Мазепа, принаймні, активно сприяв швидкому просуванню (і адміністративному, і як релігійного діяча та проповідника, і науковому, і громадському) Феофана Прокоповича — «вгору», до кар’єрних вершин.
Справді: уже 1707 року 26-річний (!) Феофан, до цього — один із викладачів риторики, піїтики та філософії в Києво-Могилянському колегіумі, стає вже префектом цього прославленого навчального і наукового закладу, безперечно, найпотужнішого на той час в Україні. Тобто другою за ієрархією посадовою особою Могилянки — і це в такому молодому віці. Звісно, особисті здібності Прокоповича тут теж важили багато, але й підтримка гетьмана, по суті, уможливила таку стрімку кар’єру.
Вдячність Мазепі? Можливо, Феофан і відчував її, але не забуваймо, втім, що йдеться про «вродженого кар’єриста» (точне визначення Михайла Сергійовича Грушевського). А такі люди, крім усього іншого, мають винятково тонке, блискучо розвинуте інтуїтивне відчуття майбутнього, причому дуже специфічне. А саме: відчувають, на чиєму боці сила, політична перевага, грядущі «ключі від влади». Феофан, дуже уважно спостерігаючи за тим, що відбувалося в Європі, де тоді зростала слава непереможного Карла ХІІ, — і в козацькій Україні, вільності і права якої нещадно й методично придушувались Петром, — і водночас розгадавши плани самого царя (зовнішньо модернізувати на європейський лад, але водночас і зацементувати самовладну тоталітарну державу, в якій монарх нікому не є підзвітним), — розумний та проникливий Феофан, проаналізувавши все це, дійшов висновку: сподівання на протекцію гетьмана — то є річ вельми ненадійна, крихка й сумнівна. Бо майбутнє самого Мазепи є дуже непевним. Отак почалася його поступова, проте неухильна переорієнтація на Москву. Та сама, яка мала воістину тяжкі наслідки для української історії.
Уже 1706 року Прокопович налагоджує контакти з Олександром Меншиковим, фаворитом царя і майбутнім катом Батурина, та київським генерал-губернатором Дмитром Голіциним, одним зі ставлеників царя в Україні. Він подає на їхню адресу богословсько-філософські проповіді, де вже був помітний докорінний світоглядний поворот Феофана.
Поворот політичний: від апології Мазепи як «нового Самсона», «держави зиждителя і творця» — до перших «вправ» із захисту суперабсолютистської держави, яку мріяв створити Петро, і до публічно заявленого бажання взяти участь у творенні саме такої держави. Поворот естетичний: від наслідування канонів «людини бароко» (у художній творчості) — а саме культура бароко посідала тоді особливе місце в духовному житті гетьманської України — культура красива, гнучка, непередбачувана, суперечлива й, що важливо, гуманістична, — до розвитку культури петровської «регулярної держави», де є лише цар та його піддані, без розрізнення рангів, де особисті інтереси царя та його влади — це і є Держава з її інтересами. Тільки так!
Прокопович засудив союз Мазепи з Карлом ХІІ. Він написав віршовано-філософський панегірик перемозі Петра під Полтавою й доклав колосальних зусиль, щоби цей твір (цілком можливо, в очах Феофана — не так «вірнопідданський», як державницький) потрапив до рук царя. 1711 року інтелектуала-кар’єриста включають до почту Петра під час сумнозвісного Прутського походу проти Османської імперії, підсумком якого, як відомо, стала ганебна поразка військ самодержця. І ось саме тоді Прокопович досягає омріяної мети: проповідь, яку він виголосив перед царем спеціально до другої річниці Полтавської «вікторії», надзвичайно сподобалась монарху, який оцінив літературний, філософський, дипломатичний і кар’єрний хист молодого українця. Після чого починається стрімке сходження Феофана підступними щаблями влади — аж впритул до царя.
Після повернення до Києва Прокопович, якому щойно минуло 30 років, стає ректором (очільником, першою особою) Києво-Могилянської академії, читає там курс богослов’я та філософії, і водночас — ігуменом Братського монастиря. Тут доречним буде сказати бодай декілька слів про спадщину Прокоповича — вченого. Життя (як і історія, покликана, власне кажучи, відображати насамперед реальний плин життя, а не лише глибокі теоретичні концепції) — субстанція безкінечно складна. Феофан, на совісті якого — безліч гріхів проти людей і, очевидно, проти Бога милосердного, про що ми ще докладно розповімо далі, був, тим не менше, справді високим, визначним інтелектуалом (його бібліотека, за деякими версіями, налічувала до 30 тисяч книг), глибоким мислителем, чиї ідеї відповідали кращим європейським критеріям тієї доби. Та й зараз сприймаються з цікавістю.
Так, Прокопович-філософ стверджував, що «світ є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями» (сучасні дані космології цьому аж ніяк не суперечать). Або ж: «Під природою слід розуміти самого Бога» («Натурфілосоіфя»). Інакше кажучи, «повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких він із необхідності існує і які він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи... а воно, очевидно, належиться й до матерії і форми». І нарешті, ось така цікава думка: «Передусім треба знати, що рух має дуже тісний зв’язок із часом, так що ніщо не рухається інакше, як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається».
Але не за ці філософські твори та лекції цар Петро призвав 1716 року Феофана до себе, наказав йому залишити Київ і бути біля «особи монаршої». Самодержцю потрібно було від Феофана дещо інше. А саме: ідеологічно обґрунтувати, систематизувати й довести до підданих (тобто до всіх, хто жив у Московському царстві) засади нової церкви і нової «регулярної держави». Церкви, яка беззастережно підкорялася б владі й особистій волі царя. І держави, мешканці якої — від сенаторів до кріпосних рабів — клялися цареві «верным, добрым и послушным рабом и подданным быть».
І Прокопович цілком успішно впорався з цим завданням. Створений за його безпосередньої участі «духовний регламент» Російської православної церкви однозначно передбачав підпорядкування останньої світській владі (за візантійською моделлю, де патріархів зазвичай призначав особисто імператор), більше того — скасування самої посади патріарха, надання його функцій Святійшому Синоду — світському за своєю суттю органу управління, склад якого підбирав і затверджував особисто цар. Це мало воістину далекосяжні наслідки для долі Української, та й Московської православної церкви, бо перетворило церкву на державну контору, повністю підпорядковану владі самодержця і залежну від неї. Що ж до цих наслідків, то (якщо брати лише російських мислителів) і Микола Бердяєв, і Павло Флоренський, і Лев Шестов стверджували: оце «органічне зрощення» самодержавної влади та верхівки церкви вело до неминучої революції. Що й сталося на теренах імперської держави 1917 року.
Ще один справжній шедевр Прокоповича (іронія тут недоречна ) — це його трактат «Правда волі монаршої» (серпень 1722 року), де автор красномовно й натхненно доводить необхідність, благотворність та неминучість необмеженої самодержавної влади. Коли ми ведемо мову про Феофана як про ідеолога тоталітарної державної машини, то маємо на увазі передусім цей твір.
Про що ж пише Прокопович (орфографію та стиль оригіналу збережено): «Уставы бо и всякія Законы, от Самодержцовъ въ народ исходящія, у подданыхъ послушанія себе не просять, аки бы свободныя, но истязуют (чудове слово. — І. С.) яко должное. Истязуют же не токмо страхом гнева властительскаго, но и страхом гнева Божия — то бо есть, еже глаголетъ учитель народове: потреба повиноватися не токмо за гнев, но и за совесть. Аки бы рекли: не токмо власти предержащей потреба повиноватися, бояся гнева его, что есть страх телесный, но и бояся гнева Божия, что душевный на совести страх есть». Згадаймо чеканний вислів із «Артикулів» Петра: «Государь Всероссийский есть Самодержец природный и неограниченный, коему повиноваться не за страх, а за совесть сам Бог повелевает». Скільки поколінь та життів (в Україні в тому числі) згубила оця лукава формула: «Не за страх, а за совість...»
Не дивно, що талант Прокоповича-ідеолога був винагороджений Петром: із 1718 року він — архієпископ Псковсько-Великолуцький і Нарвський, а з 1725-го (до смерті 1736 р.) — архієпископ Великоновгородський, фактичний глава Святійшого Синоду.
Ми розповіли про Феофана-ідеолога. Тепер розмова торкнеться ще цікавішої теми: Прокопович-практик, підступний інтриган та фарисей.
Хоч би як дивно це виглядало, факт і досі залишається фактом: в оцінці скоєного Прокоповичем зла (точніше — в небажанні про це говорити) сучасна українська історіографія недалеко відійшла (це — щонайменше) від історіографії радянської та російсько-імперської. Дуже часто зустрічаємо тут такі дефініції: «вірний сподвижник Петра у справі докорінного реформування держави», «архітектор петровської «перебудови», «визначний філософ-гуманіст», «автор теорії модернізації Російської імперії» тощо.
Тут необхідні суттєві уточнення. Прокопович і справді був видатним філософом, математиком, логіком, істориком (тлумачив російську історію як складний, але неминучий процес переходу від початкової цілісності часів Київської держави до розчленування з наступним вкрай жорстоким, але необхідним відновленням втраченої єдності. Зрозуміло, що така теорія була схвалена Петром). Проте річ у тім, що Феофан ніколи не був гуманістом! Ця дуже обдарована людина стала провідним ідеологом тоталітарної, абсолютистської Російської держави. Питання: чи маємо ми пишатися тим, що Феофан був українцем — чи якраз цей факт повинен стати підставою для гірких, самокритичних, вкрай гнітючих роздумів?
Лише поодинокі історики ХХ ст. (здебільшого вчені української діаспори) пам’ятали й розвивали думку Михайла Грушевського: «Прокопович — природжений кар’єрист». Серед них, зокрема, варто згадати Бориса Крупницького (1894—1956). Ось що він писав про Феофана: «Наблизившись до Петра, цей колишній панегірист Мазепи не тільки підтримує, обороняє і популяризує його реформи, а й пише, за царським дорученням, знамениту «Правду воли монаршей», в якій, зокрема, виправдовує перед народом і всім світом поступування Петрове з сином Олексієм Петровичем» (якого «вінценосний» батько закатував. — І. С.). «Він, — веде далі Крупницький, — офіційний піїт усіх російських царів свого часу — Петра І, Катерини І, Петра ІІ, Анни Іоаннівни. З надзвичайним зрозумінням ситуації та придворних відносин він все стає якраз на той бік, від якого залежить благо в державі».
Більше того, як вказує Борис Крупницький, «коли, після смерті Петра І Прокопович все ж почуває себе загроженим з боку численних своїх ворогів, не соромиться кинутися в обійми страшного Преображенського приказу (центру тортур, батога й диби. — І. С.), співпрацюючи з ним до кінця свого життя і поборюючи своїх дійсних або позірних ворогів поліційними методами. Його безоглядність та неперебірливість у засобах іде так далеко, що він, шукаючи за чиновниками крамольних листів і доносів, губить сотні людей, у тім числі ієрархів православної церкви, зосібна Теофілакта Лопатинського — людину високої моралі й чистого християнського життя».
Непідкупна (попри всі трагедії) Історія зберегла для нас воістину промовисті факти, які можуть бути чудовим доповненням до слів Б. Крупницького. Так, є всі підстави стверджувати, що саме Прокопович, цей предтеча наступних «самовідданих малоросів» (саме про таких писав Шевченко: «грязь Москви»!), подав у серпні 1723 року донос на наказного гетьмана Павла Полуботка, звинувачуючи його в державній зраді, а саме — в таємних зносинах (листуванні) зі «зрадником Орликом», свого часу — найближчим соратником гетьмана Мазепи, творцем знаменитої Конституції. Полуботок помер у в’язниці Петропавлівської фортеці 1724 року, незадовго до смерті Петра. А Феофан — став року 1725-го першим за честю членом Святійшого Синоду, архієпископом новгородським. І залишався при цих найвищих духовних санах аж до смерті 1736 року (помер своєю смертю, не від тортур, не в сибірському засланні, попри те, що на престолі була вкрай жорстока Анна Іоаннівна)...
Цікаві міркування про спадщину та особистість Феофана висловив Михайло Грушевський. Він зазначав: «Сучасники, люди західної культури, яким доводилося мати з ним діло, однодушно з подивом і вдячністю (саме так. — І. С.) відзиваються про його ученість, культурність, людяність — як явище виїмкове в тодішній російській столиці. Але на його ближче окруження робили враження не стільки його здібності, знаття й ідеї, як блискучі успіхи його кар’єри. Він любив блиск, владу, багатства і виставність. Його владича резиденція славилась своїми бенкетами, розкішшю, сибаритством. Сковорода, котрий має в собі багато спільного з ним в ідеології й може до певної міри вважатися його ідейним наступником, як людина і моральний характер — повний контраст йому, і наскільки він робив незвичайний моральний вплив на своє окруження, настільки безплодним з цього боку був Прокопович. Інтелектуально він, може, був навіть сильніший від свого далекого учня, але морально стояв незмірно нижче. Особливо останні роки його життя (1730—1736), коли в боротьбі зі своїми ворогами він воював з ними не словом і переконанням, а політичними процесами, в’язницею, тортурами,— справляють особливо прикре й гнітюче враження».
Михайло Сергійович Грушевський, як бачимо, свого часу запропонував до обговорення цікаву, малодосліджену і змістовну тему: Прокопович та Сковорода. Втім, повернімося до «практичних здобутків» архієпископа Феофана. Сучасний російський історик Євгеній Анісімов, не лише блискучий фахівець з історії політичних спецслужб у Російській імперії ХVІІІ ст., а й чесна, мужня людина, нагадує, що саме за найдіяльнішої, безпосередньої участі Прокоповича ще за життя Петра було підписано царський указ, який зобов’язував, примушував (під страхом жорстокої кари) священиків — «духовних отців» — розголошувати таємницю сповіді своїх «духовних синів». І негайно, у разі, якщо в такий спосіб вони дізнавалися про «державну зраду», «злоумышление против Его Царского Величества», «бунт» (хай навіть не існувало жодних доказів), — негайно сповіщати про це «куди належить» (той же страшний Преображенський приказ). А там уже кати свою справу знали добре.
Отже, таємниця сповіді — річ, священна для християн, переставала існувати. Годі й казати, як це вплинуло на авторитет православної церкви, до того ж, уже повністю, стараннями того ж Прокоповича, одержавленої. Євгеній Анісімов справедливо пише: «Подвиг святого Іоанна Непомука Чеського, який не відкрив навіть під загрозою мученицької смерті сповідальні одкровення своєї «дщері духовної» (дружини короля, яку монарх страшно ревнував) та підданого за це страшній страті, — в Росії уявити собі просто неможливо. Священик розглядався владою як посадова особа, котра служить державі разом з іншими чиновниками» (а хіба не так було за нещодавніх радянських часів? І хіба не так зараз у Росії, і не лише в Росії? Традиції Феофана Прокоповича живуть!).
Таким чином, далі Є. Анісімов робить висновок: «Священнослужителі діяли як помічники слідчих: напучували обвинувачених у катівнях, сповідували «державних зрадників», а потім докладно звітували про це перед Таємною канцелярією. З діячами церкви нещадно розправлялись так само, як і з іншими «государевими рабами». На особливу увагу заслуговує така думка Євгенія Анісімова: «Гордовите твердження деяких сучасних російських істориків про те, що в Росії ХVІІ—ХVІІ століть не було жахіть інквізиції Західної Європи, вимагає дуже й дуже суттєвих уточнень. Справді, церковних судів, подібних до інквізиції католицької церкви, у нас в Росії не було. Але їхню роль зразково виконували органи політичного розшуку, які, як і держава загалом, взяли на себе функції захисту православної віри в її єдиній офіційній версії». Додамо до цього: а ким був, власне, Феофан Прокопович, як не інквізитором найвищого рангу? Інквізитором, який 1720 року надіслав царю донос на архімандрита Гедеона, ненависного свого ворога, — і Петро наклав резолюцію: «О нем, Гедеоне, объявить в Синоде, и когда с него тот сан духовный сымут — накрепко пытать». І таких фактів — десятки, сотні...
***
Спадщина Феофана Прокоповича, відверто кажучи, не лише майже не відома в сучасному суспільстві (а ми, можна сказати, кров’ю платимо всі ці три століття за зроблене ним) — вона навіть не проговорена, тим паче, не осмислена. Звісно, більш утішно, коли в центрі уваги перебувають яскраві сторінки національної слави! Прокопович — зовсім інший випадок. Не скажімо, що національної ганьби (занадто значний масштаб особистості), але, в усякому разі, грізного національного застереження, ще, схоже, не почутого. А саме: ось яке зло здатен творити високоосвічений інтелектуал-кар’єрист, дуже й дуже «амбітний», котрий, керуючись настановами подвійної (а то й потрійної) лояльності, ревно й талановито починає служити іншій державі, яку він не сприймає як чужу, і допомагає придушувати свободу свого народу, його церкву, його національну ідентичність. Це зло тим значніше, чим талановитіша людина, яка коїть його. І чим герметичніше заблоковані соціальні ліфти у феодальному (напівфеодальному) суспільстві. При цьому особливо важать якості й цілі тих, кого піднімають такі ліфти...
Day.kyiv.ua