Від знищеної Сталіним до глобальної церкви – шлях УГКЦ після псевдособору

Станом на 1939 рік у Галицькій митрополії було близько 3 тисяч парафіяльних священників та близько 500 монахів. За офіційними радянськими даними, дали згоду приєднатися до РПЦ близько 1200 священників. Про те, як вижила церква у підпіллі, та про те, наскільки важливою була допомога з-за кордону, говоримо з істориком, проректором з зовнішніх зв’язків Українського католицького університету, професором Олегом Турієм.

10 березня 1946 року Українська греко-католицька церква в результаті Львівського псевдособору офіційно була ліквідована, а її священники і вірні мали приєднатися до Російської православної церкви. Псевдособор відбувався після репресій, під які потрапило все керівництво церкви – заарештовали митрополита Йосифа Сліпого, який очолював УГКЦ, єпископів Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Ще двох єпископів з Перемиської єпархії – Йосафата Коциловського та Григорія Лакоту – депортували до СРСР і заарештували вже після псевдособору, у червні 1946 року. Єдиним єпископом Галицької митрополії, якому вдалося уникнути арешту, був Іван Бучко, який перебував у цей час в Римі. Кільком сотням священників вдалося втекти за кордон, і вони таким чином врятувалися і від «переходу до православ’я», і від репресій.

Станом на 1939 рік у Галицькій митрополії було близько 3 тисяч парафіяльних священників та близько 500 монахів. За офіційними радянськими даними, дали згоду приєднатися до РПЦ близько 1200 священників. Про те, як вижила церква у підпіллі, та про те, наскільки важливою була допомога з-за кордону, говоримо з істориком, проректором з зовнішніх зв’язків Українського католицького університету, професором Олегом Турієм.

Далі див. тут