Пастир і розбійник

Долі двох загадкових постатей XVIII століття – священика Кирила Тарловського і розбійника Семена Гаркуші в середині 1770-х років перетнулися...

Долі двох загадкових постатей XVIII століття – священика Кирила Тарловського і розбійника Семена Гаркуші в середині 1770-х років перетнулися...

 

Епоха палацових переворотів у Санкт-Петербурзі й останні роки існування Запорозької Січі сповнені цікавих подій і несподіваних змін у біографіях людей, які в інший час могли б одвікувати б зовсім буденно і непримітно.

"Дикий піп"

 

Початок життя Кирила Тарловського не віщував чогось особливого. Потомственний православний священик, продовжувач старовинного, польського за походженням, шляхетського роду Тарах-Тарловських, Кирило народився десь у 1709 році в лівобережному козацькому містечку Козелець. Закінчивши Києво-Могилянську академію, служив священиком у Козелецькому жіночому монастирі, а відтак в успадкованій від батька Свято-Миколаївській парафії. Так би й окормляв отець Кирило до кінця життя козелецьку паству, якби російській імператриці Єлизаветі не спало на думку побувати в Києві на богоміллі. Дорогою вона вирішила заїхати до Козельця, на батьківщину свого фаворита Олексія Розумовського.

Якось сталося так, що цариця запримітила й наблизила до себе козелецького священика. У ті часи російські імператори взагалі з особливою повагою ставилися до освічених українців, які на тлі простуватих представників російської глибинки незмінно справляли вигідне враження. Але щодо отця Кирила існує стійка легенда, що саме він нібито таємно вінчав імператрицю Єлизавету з Розумовським...

Так чи інакше, але цариця забрала Тарловського з собою і у Санкт-Петербурзі зробила священнослужителем при корпусі лейб-кампанії та, за переказом, духовним наставником царівни Катерини Олексіївни, майбутньої Катерини ІІ.

Майже двадцять років отець Кирило провів у російській столиці. Впливовий царедворець, він, очевидно, мав стосунок до багатьох важливих, в тому числі й "підкилимних" політичних течій при імператорському дворі. Тут він і зробив помилку – після воцаріння Петра ІІІ "поставив" на нього, а не на свою колишню вихованку, дружину Петра Катерину. Історія замовчує, чим він завинив перед майбутньою імператрицею, але після її воцаріння Тарловський багато років мусив жити в постійному страху за своє життя.

Як тільки після чергового перевороту, у 1762 році, Катерина прийшла до влади, отець Кирило негайно виїхав в Україну, де спочатку напівлегально мешкав у Києві, а відтак подався ще далі – у запорозькі степи. Тут колишній петербурзький придворний місяцями жив просто неба, харчувався тим, що міг знайти серед степу, спав на землі. Коли на нього випадково натрапила запорозька сторожа, панотець саме готував на вогнищі свій скромний наїдок. Побачивши запорожців, священик не знав, як поводитися. Врешті, він просто запросив козаків до вечері. "Дикий якийсь піп", – подумали тоді запорожці, дивлячись на його розірвану рясу. Це прізвисько відтоді закріпилося за отцем Кирилом на все життя. Козаки забрали Тарловського на Січ і зробили його священиком своєї Покровської церкви – запорожці також полюбляли послухати розумні й натхненні церковні проповіді.

Та серце в отця Кирила й далі було не на місці. Він, як і раніше, боявся царициної помсти, тому надовго в Січі не затримався й знов подався у мандри...

"Український Робін Гуд"

 

Другий герой нашої розповіді – Семен Миколаєнко, якого запорожці за гаркаву вимову прозвали Гаркушею, народився через тридцять років після отця Кирила, коли той уже попував у Свято-Миколаївській парафії в Козельці.

Син простого селянина з Гомельщини, дев'ятирічний Семен на вимогу батька пішов учитися, але шкільну науку здобував лише кілька місяців, після чого втік із запорозькими купцями на Січ. Один із цих купців, Яків Легкоступ, став його названим батьком. Коли через вісім років Легкоступ помер, Гаркуша став його повноправним спадкоємцем.

У часи, коли отець Кирило Тарловський жив при імператорському дворі, Семен Гаркуша успішно торгував у різних містах Слобожанщини та Лівобережжя. Та Коліївщина, яка спалахнула 1768 року, повністю зламала життя Гаркуші, як за кілька років перед цим палацовий переворот у Санкт-Петербурзі зламав життя отцю Кирилу. Колишній чумак відчув вабливий смак гайдамацької вольниці і, як кажуть, навіть став побратимом Максима Залізняка...

Після закінчення повстання Гаркуша взяв участь у двох козацьких походах проти турків (якраз ішла чергова російсько-турецька війна) – у 1770 році під Очаків, а у 1771 році – на Хаджибей (нинішню Одесу). В останньому поході Гаркушу було поранено. Підлікувавшись, він спробував було, як і раніше, чумакувати, але вже незабаром спроба провезти крам контрабандою до Речі Посполитої завершилася фатально. "Перейшовши російськую таможню, стоящую при рекі Ірпині, тайно вище Межигорського монастиря, и от полской королевской уклонившись, когда войшли вони в Польщу, то їздившиє тамо в об'їзд улани, напавши на них ноччю, конфісковали всі їх товари і пожитки, – свідчив Гаркуша пізніше російським слідчим. – А он, Гаркуша, с єго товаришем і роботниками убіжали пішо в ліс і оттудова розбрілись всі, куда хто хотіл".

Відтоді Семен Гаркуша став розбійником – нападав на маєтки багатих поміщиків, чиновників, козацької старшини. "Відзначився" він і у Ліплявому на Канівщині, де здійснив наліт на маєток заможних козаків Лівицьких. Кілька разів він потрапляв до рук правосуддя, йому вирвали ніздрі, поставили тавра на лоба й щоки, але він раз за разом тікав з каторги і заслання й знов брався за старе.

Втім, розбійником Гаркуша був незвичним. Навряд чи він вважав себе "народним месником", як пізніше називали його радянські історики, але грабував він не для особистого збагачення – це очевидно. Всі набуті грабунками кошти Гаркуша та його спільники або віддавали бідним, або щедро розплачувалися з ними за різноманітні покупки. Частину грошей Гаркуша віддав на будівництво каплиці.

Взагалі, в душі розбійника прагнення відбирати в багатіїв їхні гроші дивовижно поєднувалося з глибокою вірою. Деяких своїх жертв він карав за те, що "їдять м'ясо у піст та кривдять ближніх". Найвідомішим стало пограбування Степаниди Пурпури-Базилевич, жінки конотопського городничого, яку розбійники побили батогом, "щоб не понижала мужа". Сам Гаркуша регулярно сповідався у монастирях і навіть мав намір залишитися в одній з обителей на покаяння. Під час нальотів Гаркуші та його спільників, а ці нальоти тривали тринадцять років, не було вбито жодної людини.

Зустріч

 

Існує переказ, що десь у середині 1770-х років шляхи отця Кирила Тарловського і розбійника Семена Гаркуші перетнулися. З огляду на побожність Гаркуші не дивно, що зустріч ця мала мирний характер. Розбійник не став грабувати священика, а сумлінно вислухав його проповідь і слізні прохання припинити безчинства і повернутися до християнського життя. Народний переказ твердить, що Гаркуша послухався отця Кирила, покаявся і залишив свою небезпечну "професію".

Але, на жаль, історичні факти свідчать про інше. Шляхи двох героїв нашої розповіді, перетнувшись, знов розійшлися в різні боки.

Гаркуша продовжував розбої, аж поки його 1784 року не заарештували й не відправили на довічну каторгу будувати Херсон. Про його подальшу долю нічого не відомо.

А от Кирилові Тарловському під кінець життя пощастило. Після ліквідації у 1775 році Запорозької Січі керувати її територіями було доручено Азовському губернаторові Василю Черткову. Давній приятель отця Кирила ще з петербурзьких часів, губернатор був надзвичайно радий знов побачити старого священика. Він домігся пробачення Тарловському всіх його старих "гріхів". Більше того, Катерина ІІ подарувала отцю Кирилу 25 тисяч десятин незаселеного степу, де він заснував 24 села, побудував 12 храмів з лікарнями та школами. Для приїжджих селян він за свій кошт зводив будинки, видавав кожній сім'ї пару волів, коня, овець та необхідні сільськогосподарські інструменти.

Помер отець Кирило 1784-го, у рік, коли заарештували Гаркушу. Перед смертю в одну з заснованих ним церков священик передав велику пожертву на молитву за близьких йому людей. Серед подань "за здравіє" знаходимо й ім'я Семена Гаркуші...