Religion.in.ua > Аналітика > УАПЦ: курс на сопричастя

УАПЦ: курс на сопричастя


29 11 2011
УАПЦ: курс на сопричастяОскільки УАПЦ та УПЦ КП визнають себе єдиновірними православними Церквами, сопричастя між ними є давно очікуваним кроком. Перепонами до такого сопричастя може бути канонічний статус предстоятеля УПЦ КП, однак той подав свого часу апеляцію до Вселенського патріарха, і поки немає офіційної відповіді на неї з боку Константинополя, він продовжує не визнавати анафему, накладену на нього Архієрейським Собором у Москві 1996 року. Схоже, що УАПЦ та УПЦ КП вирішили оминути це складне питання...

Переговори між УАПЦ та УПЦ КП, про які вже писав сайт «Релігія в Україні», просуваються із значними труднощами. УАПЦ обумовлює об’єднання все більшою кількістю умов, де-факто роблячи юридичну єдність неможливою в найближчій перспективі. Разом з цим з'явився новий тренд: курс на «сопричастя», тобто на можливість спільного звершення літургії духовенством УАПЦ і УПЦ КП. Причому таке сослужіння проголошується можливим ще до досягнення організаційного об’єднання двох церковних структур.

УАПЦ: курс на сопричастя

Теоретичне обґрунтування сопричастю спробував дати єпископ Харківський і Полтавський Афанасій (УАПЦ митрополита Мефодія) у своїй статті «Я з Вами по всі дні», надрукованій на сайті «Автокефалія» 15 листопада 2011 року. Практичним втіленням моделі сопричастя стала літургія на честь святителя Павла (Конюшкевича), яку спільно відслужили кілька десятків священиків УПЦ КП та УАПЦ.

Оскільки УАПЦ та УПЦ КП визнають себе єдиновірними православними Церквами, сопричастя між ними є давно очікуваним кроком. Перепонами до такого сопричастя може бути канонічний статус предстоятеля УПЦ КП, однак той подав свого часу апеляцію до Вселенського патріарха, і поки немає офіційної відповіді на неї з боку Константинополя, він продовжує не визнавати анафему, накладену на нього Архієрейським Собором у Москві 1996 року. Схоже, що УАПЦ та УПЦ КП вирішили оминути це складне питання. У співслужіння поки не будуть брати участь особисто предстоятелі двох церков (патріарх Філарет та митрополит Мефодій). Сопричастя буде просуватися «знизу». До спільних служінь заохочується, перш за все, парафіяльне духовенство та, можливо, єпархіальні архієреї. Однак таке «місцеве сопричастя» буде відбуватися з благословення предстоятелів (як це і сталося у випадку спільної літургії на честь святителя Павла Конюшкевича).

Логіка єпископа Афанасія у доказі необхідності запровадити сопричастя наступна: «Церкву творить Євхаристія і все, що в ній відбувається, відбувається в контексті Євхаристії, тому першим кроком до об’єднання може бути відновлення євхаристійного єднання. Все ж інше повинне визріти з роками клопіткої праці. І лише тоді, коли це визрівання стане відчутним, об’єднання відбудеться природно, без будь-яких ексцесів і потрясінь». Лише в тих випадках, коли дві юрисдикцію мають сумніви в чистоті віри (підозрють одна одну в єресі) чи одна із сторін бачить в іншій «розкол», сопричастю має передувати переговорний процес, в рамках якого мають бути вирішені всі питання доктринального та канонічного характеру. Однак у випадку з УПЦ КП та УАПЦ ситуація інша. Ні одна зі сторін не звинувачує іншу в єресі чи розколі. Обидві юрисдикції сповідують єдину православну віру та мають близькі погляди на майбутній розвиток Православної Церкви в Україні. Тому вони визнали можливим започаткувати співслужіння паралельно з переговорним процесом.

Спільна літургія на честь святителя Павла (Конюшкевича) — це початок великого шляху. Очевидно, що УАПЦ сьогодні ще не готова до повноцінного діалогу з УПЦ КП, показником чого є стаття єпископа Афанасія. З одного боку, останніми роками УАПЦ все наполегливіше підкреслює, що автокефальний статус не є для неї самоціллю. Більш того, неодноразово УАПЦ намагалася увійти в євхаристій не спілкування з Константинопольськім Патріархатом, виявляючи згоду відмовитися від ідеї негайного здобуття автокефалії. Однак, в діалозі з УПЦ КП така логіка не працює. Тому з боку УПЦ КП можна чути звинувачення на адресу УАПЦ у відмові від наріжного каменю українського національного церковного руху — ідеї автокефалії.

УАПЦ бажає після можливого організаційного об’єднання з УПЦ КП зберегтися як цілісна структура, однак єпископат УПЦ КП орієнтований, скоріше, на повне злиття двох юрисдикцій (тобто, фактичне поглинення УАПЦ). В цьому контексті цікавим виглядає наступний заклик єпископа Афанасія: «Нам нині треба не шукати якихось приєднань чи об’єднань, а наполегливо, а коли треба, то й жертовно, крок за кроком розбудовувати структуру нашої Церкви, розвивати й зміцнювати єпархії та парафії, вирішувати кадрові питання, підвищувати рівень церковної освіти, а також, що є найголовнішим, — працювати над тим, щоб декларативна соборноправність не перетворювалася на анархію, яка може призвести навіть до руйнування Церкви. Тільки тоді, коли ми будемо сильні, ми зможемо на рівних вести діалог про об’єднання і з нами будуть рахуватися. За таких умов ми зможемо разом із нашими братами з УПЦ КП вибудувати такий тип взаємовідносин, за яких може відбутися повноформатний діалог, що буде здатний призвести до позитивних зрушень у міжцерковних стосунках. Тим паче, що догматична однодумність та любов до України між нашими Церквами зберігається».

Хоча заклик розвивати «структури» УАПЦ цілком логічний, але він викликає закономірне питання: а що заважало УАПЦ протягом двадцяти років її існування у вже незалежній Україні «підвищувати рівень церковної освіти»? Як відомо, в УАПЦ стан освіти інакше як катастрофічним і назвати не можна. Останні рішення собору УАПЦ про освіту містять визнання цього факту та пропозиції почати думати про шляхи вирішення проблеми! Так само, роками в УАПЦ чуємо заклики щодо розвитку церковного життя — від парафій до єпархій, але не бачимо жодних зрушень. Чому вони можуть з’явитися у наступні роки (на які фактично відкладається остаточне об’єднання з УПЦ КП) — не зрозуміло.

Намаганням видати бажане за дійсне виглядає наступна думка єпископа Афанасія: «Українська Автокефальна Православна Церква нині має достатньо сили та прав всередині країни, достатньо широку підтримку українського народу, щоб самостійно вирішувати як питання внутрішнього життя, так і питання духовної опіки своїх вірних». Чи має УАПЦ підтримку українського народу? Останні опитування цього самого українського народу показали: підтримка УПЦ КП становить 14,4 %, УПЦ МП — 23,6 %, УАПЦ — 0,9 %. Альтернативні опитування підтвердили, що УПЦ КП має підтримку 15 %, УПЦ МП — 24 %, УАПЦ — менше 1 %. Такі данні не є дивними. УПЦ МП завдяки українофільській політиці 2007-2009 років, продуманій інформаційній війні за власний імідж, розбудові власних структур добилася більшої «впізнаванності» та підтримки, впевнено перегнавши УПЦ КП. Остання потроху «нарощує» підтримку, хоча підвищення на 1% не порівняти із вдесятеро більшим ривком УПЦ МП. Щодо УАПЦ, то жодних ознак можливості дійсної «розбудови» та здобуття «підтримки народу» на сьогодні немає. Лише один приклад: в УПЦ КП та УПЦ МП за інформаційну політику відповідають професіонали своєї справи, в УАПЦ — любителі. Така сама ситуація в освіті, піарі, політичному позиціонуванні. Надії на те, що «свіжа кров» зможе змінити ситуацію на краще є, але поки що хвалитися особливо нічим.

Нарощування УАПЦ «запасу міцності» в країні, де багато хто вже будує «руський мір», було б більш логічно проводити в єдності з УПЦ КП. Наприклад, оголосити про п’ятирічний перехідний період під час якого існуватиме сопричастя та співпраця. Можливо організаційна єдність за умов сопричастя та діяльної співпраці стане можливою навіть швидше, ніж за п’ять років. В усякому разі очевидно, що пропозиція УАПЦ почати із сопричастя заслуговує позитивної оцінки. Вже сьогодні, не очікуючи на вирішення всіх проблем, українські єдиновірні православні вірячи двох юрисдикцій можуть відкрито сказати один одному «Христос посеред нас!». І це — найважливіший крок назустріч Єдиній Помісній Церкві в Україні.






Повернутися назад