Religion.in.ua > Історія > „Українська Псалтир” М.О. Максимовича як феномен європейської біблеїстики: Кілька запитань до тексту

„Українська Псалтир” М.О. Максимовича як феномен європейської біблеїстики: Кілька запитань до тексту


11 04 2011
„Українська Псалтир” М.О. Максимовича як феномен європейської біблеїстики: Кілька запитань до текстуШлях українців до Біблії, а особливо до Біблії рідною мовою, вартий того, щоб стати предметом особливої, тривалої, прискіпливої уваги та ретельного, докладного, ґрунтовного дослідження – в усіх його моментах та сюжетах...

Вступні зауваження

 

Нещодавно святкувалася столітня річниця публікації першого повного перекладу Біблії українською мовою. Ця подія виявила суттєву ознаку вітчизняної культури, яка ріднить її з іншими національними культурами європейського, християнського світу. Адже для усіх без винятку християнських народів інтеграція біблійного слова – і як сакрального тексту, що увиразнює та опредметнює практику взаємодії із священним світом, і як артефакту, що є ретранслятором тисячолітнього духовного та суспільного досвіду людства – ставала смислоформуючим стрижнем поступу тієї чи іншої національної культури, духовності, суспільної та особистої моральності, врешті-решт – навіть розвитку форм соціального побуту, оскільки останні завжди були визначеними біблійними моральними і суспільними ідеалами та цінностями.

„Українська Псалтир” М.О. Максимовича як феномен європейської біблеїстики: Кілька запитань до тексту

Згадаймо хоча б, як ціла низка європейських народів, отримавши кілька сотень років тому зусиллями своїх релігійних реформаторів переклади Святого Письма рідною мовою, започаткували фактичний розвиток національних книжних мов та національних літератур. Або, насправді надприродна ідея рівності усіх людей перед Богом та цінності кожної людини як носія образу Божого, виплекана на ґрунті довіри до біблійних істин про створення світу та людства, стала джерелом бурхливого поступу у галузі права та політики, спроектувавшись у славнозвісні хартії та декларації.

Тож шлях українців до Біблії,  а особливо до Біблії рідною мовою, вартий того, щоб стати предметом особливої, тривалої, прискіпливої уваги та ретельного, докладного, ґрунтовного дослідження – в усіх його моментах та сюжетах. Окрім суто історичного, суто академічного інтересу до „минувшини”, ця теза зміцнюється ще й тією доволі суворою духовно-інтелектуальною, культурно-політико-ідеологічною та, мабуть, і моральною обставиною,  що цей шлях ще не може-таки вважатися до кінця пройденим.

Науково-історичне відтворення та філософсько-культурологічне осмислення цього досвіду має важливе теоретичне значення. Насамперед – через свою новизну на нинішньому відтинку розвитку української історичної та гуманітарної науки. По-друге – через те, що дозволить розширити горизонти знань про тенденції розвитку української духовної культури, залучивши новий дослідницький матеріал та розширивши рамки як літературного, так і культурно-історичного контексту для аналізу. Практична важливість виявляється як в інституційному, так і в культурно-просвітницькому вимірах. Перше – це можливість зробити внесок у відновлення тяглості духовно-інтелектуальної традиції, протягом століть пов’язаної з життям українського народу.

Специфіка літературної та джерельної бази дослідження, в рамках якого написана ця стаття, визначається великою мірою наявними лакунами, спричиненими відомими ідеологічними орієнтаціями, що панували в Україні не лише у радянський період, але й за часів Російської імперії. Лише останніми роками спостерігається повернення уваги до вивчення біблійного тексту в контексті духовної культури українців. Проте навіть реконструкцію історії біблійних перекладів годі вважати завершеною. Трохи більше, але все ж не досить, зроблено на ниві літературознавчого аналізу біблійних мотивів в українській літературі.

Нині вже виконані або виконуються розвідки, присвячені ролі києво-могилянської та київської духовноакадемічної традиції у процесі становлення біблеїстики на теренах України; питання історії біблійних перекладів українською досліджуються та висвітлюються в навчальних та популярних публікаціях. Спостерігаємо сплеск інтересу до становлення української традиції перекладання Святого Письма, пов’язаний передовсім з історією творення першого повного українського перекладу. У цьому контексті останнім часом висвітлювалася насамперед творчість П. Куліша та І. Пулюя [1]. Слід також відзначити спроби представити узагальнений огляд історії та специфіки біблійних перекладів українською мовою [2], в т.ч. не позбавлені тенденцій до ідеалізації та міфологізування [3].

 Втім, цілісна та послідовна реконструкція традиції перекладання Біблії українською мовою, історії спроб введення біблійного слова до українського мовного простору і, водночас, залучення української мовної культури до оформлення та освоєння смислового простору біблійної думки – вимагає однаково уважного звернення до кожної такої спроби, від найперших, особливо тих, що здійснювалися у найнесприятливіші для української культури часи. Саме тому, відзначаючи вже майже хрестоматійне згадування у цьому зв’язку перекладацької та літературно-художньої творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, зазначимо, що питання ґрунтовного аналізу творчості названих велетнів української культури, а також цілої низки менш відомих, але важливих своєю працею діячів залишається відкритим.

Через це і з’явилася ця розвідка. В ній із творенням українського біблійного слова пов’язане прізвище, вельми відоме в українській історії та культурі. І з’явилося воно у полі нашого зору завдяки дослідницькій зацікавленості історією київської біблеїстики. Великою мірою саме через цю заангажованість нами спочатку було некритично засвоєне одне твердження відомого богослова та історика релігії; на шляху дальшого дослідження трапилися і свого роду дослідницька спокуса, і розчарування, але разом з тим – і відчуття очищення новим знанням та спокутуванням наукової совісті. Далі спробуємо описати пройдений шлях та викласти певні результати – хоча би у першому наближенні, разом із зазначенням незробленого та залишеного на майбутнє – з надією і цікавістю.

1. Український біблійний переклад Максимовича - 1, або історія однієї спокуси

 

„Бібліологічний словник” о. Александра Меня довго, ще з пізніх радянських часів, був одним з небагатьох текстів, де хоч якось згадувалися постаті та сюжети з історії не лише світової, але й вітчизняної (київської та української загалом) біблієзнавчої науки. Кілька років тому відомості з цього словника [4] досить активно використовувалися нами під час написання підручника з біблієзнавства [5]. Пізніше, коли розпочалася праця над докторською дисертацією, присвяченою київській духовно-академічній біблеїстиці XIX–початку XX  ст., деякі статті з цього словника знову привертали нашу увагу.

Зокрема, відшукуючи персонажів, що активно займалися в КДА перекладанням біблійних текстів (йшлося насамперед про  участь київської академічної професури у підготовці та здійсненні російського, т.зв. Синодального перекладу Біблії), ми натрапили на одне твердження о. Меня, яке стало на деякий час джерелом своєрідної дослідницької спокуси. Так, у статті про професора КДА середини XIX  ст. І.П. Максимовича  (1807–1861) було наведено, між іншим, відомість про те, що цьому професору належить український переклад Псалтирі, датований 1859 р. Це ж твердження було повторене статті з цього ж словника про українські переклади Біблії.

Відомість ця, визнаю, спочатку аж надто спокушала до того, щоб прийняти її за факт, і це відбувалося, слід сказати, не на порожньому місці. Наша заанґажованість до сюжетів, пов’язаних із київськими професорами-біблеїстами та водночас до історії українських перекладів Біблії спричинила суб’єктивну селективність в оцінці й витлумаченні даних. Так, здавалося, що на користь правдоподібності названої відомості „працювало” чимало фактів та обставин з життя професора І.П. Максимовича. Звернення до його біографічних відомостей, до згадок про нього сучасників та пізніших істориків свідчать, що І. Максимович, працюючи у КДА, мав цілком певне відношення до викладання біблійних мов, проблеми біблійних перекладів та до практичної праці у цій галузі.

По-перше, хоча він і не був знаним філологом-гебраїстом, однак протягом тривалого часу у 1836–1861 рр. йому довелося викладати в Академії давньоєврейську мову. При цьому він займався перекладом старозавітних книг з давньоєврейської на російську [6]. Крім того, відомим є факт участі І.П. Максимовича принаймні у попередній підготовчій роботі до створення Синодального перекладу. З цих праць найвідомішими залишилися перекладені з давньоєврейської на російську перші 17 та початок 18-го розділів 1 книги Царств (1 Сам.), а також книга Еклезіаста. Переклад останньої став предметом обговорення у Санкт-Петербурзі. Про це говориться, зокрема, у досі ще актуальній книзі І. Чистовича, присвяченій історії біблійних перекладів у Росії. Щоправда, до кінця так і не зрозуміло, якою ж мірою переклад Максимовича був врахований при укладенні остаточного варіанту майбутнього Синодального перекладу; скоріш за все, він був критично оцінений редакторами (зокрема, професором СПбДА Д.А. Хвольсоном), так і залишившись однією з підготовчих версій. Проте, зазначено було, що переклад книги Еклезіаста І. Максимовича став першим у своєму роді [7]. Крім того, перекладені І. Максимовичем перші 17 розділів першої книги Царств (1 Сам.) знаходимо опублікованими у січневому числі „Трудов КДА” за 1861 рік з авторськими передмовою, коментарями та примітками [8].

Бачимо, що професор І.П. Максимович мав-таки відношення до фахового, академічного перекладання Святого Письма. Причому часові відрізки його перекладацьких занять якраз і припадали на кінець 1850-х – початок 1860-х  рр. Усе це працювало на користь ймовірності твердження про причетність І. Максимовича до історії української Біблії – або хоча би на користь того, щоб уважніше поставитися до цього твердження та ретельніше перевірити його.

Ось тут – визнаємо – і сталася спокуса оголосити про наявність у кінці 50-х  рр. XIX  ст. „першого академічного перекладу біблійного тексту українською мовою”. Це з одного боку, а з іншого – оголосити про дотичність бодай когось з представників київської духовно-академічної еліти до тодішніх українських культурницьких змагань. Сила спокуси проявилася навіть у появі подібних тверджень в одній з моїх статей [9]. Ситуація, здавалося, виглядала досить виграшно – з огляду на те,  що тодішні спроби перекладання Святого Письма українською робилися, як правило, літераторами і, хоча й були талановитими художніми парафразами-переспівами, проте не відповідали академічним та богословським нормам перекладу подібного тексту. Перша ж праця, яку можна було вважати власне українським біблійним перекладом, з’явилася дещо пізніше (переклад Нового Завіту Пилипа Морачевського).

Та й „народницький” стереотип, що й досі, слід визнати, ще живий та дієвий у нашому сприйнятті української культурної та суспільно-політичної історії, дався тоді взнаки. Оживленню цього стереотипу посприяла одна деталь зі статті о. Александра Меня про Івана Максимовича: той був названий там протоієреєм. Ну от, нарешті – зявився серед академічного офіціозу професор-священик, що співчував духовно-культурним потребам віруючих українців! – така собі фантазія.

„Іронія долі” (а насправді так: Господь теж жартує з нами – і-таки не без користі!) полягала у тому, що саме ця дрібниця і стала тим поворотним пунктом, з якого почалося справжнє прояснення ситуації. Спочатку саме згадка про протоієрейство І.П. Максимовича збудила моє бажання детальніше перевірити джерела та засади легенди про „академічного професора-священика та українського культуртрегера”, що ось-ось народжувалася.

Справа у тому, що життєписні дані про цю людину, як виявилося, ніде не підтверджують її священицького стану, тим більше – сану протоієрея. Навіть у некролозі, де особливо ретельно були виписане ставлення Максимовича до релігійного життя, він постає як дуже побожний, активний у церковному житті – але як мирянин. Немає натяків на ієрейство І. Максимовича і в описі його поховальних ритуалів, що теж є показовим [10].  Не знаходимо нічого подібного і в „Малороссийском родословнике” Модзалевського [11]. Проте, священиком, як виявилося, був батько професора, П.Д. Максимович (1773–1857), який з 1825 р. служив протоієреєм Києво-Подольської Успенської церкви на Подолі, яка знаходилася поблизу Київської Академії [12].

Ця деталь могла бути не єдиною плутаниною у писаннях о. А. Меня, який ніколи не був фаховим істориком, тим більше в українських питаннях. Але найголовнішим у цій ситуації була відсутність самого тексту українського перекладу Псалтирі, пов’язаного з іменем І.П. Максимовича –  ані в оригінальній формі (рукопис чи друкована публікація), ані бодай у якихось цитатах чи згадках. І якщо відсутність таких згадок в офіційних біографічних документах ще могла бути пояснена замовчуванням у царські часи усього українського, то мовчання дослідників спонукало до серйозних висновків.

Важливішим ставало питання: „чи існував український переклад Псалтирі Максимовича 1859 року”? Де ж саме пролунав той дзвін, відгомін якого трапився у словникових статтях Александра Меня? Тому далі мені довелося звернути увагу на дослідницьке поле, трохи ширше, ніж просто історія вітчизняної бібліології та біблеїстики. При цьому пошук продовжували визначати такі ключові параметри, як особа автора, назва тексту та час його створення. Виявилося, що в українській культурній історії 1850–1860-х рр. брав участь автор на прізвище Максимович та був присутній текст Псалтирі українською мовою. Про це і йтиметься далі. 

 

2. Український біблійний переклад Максимовича -2,  або вихід там само, де й вхід

 

У спробах вточнити, чи таки існував, і якщо так, то в якому вигляді, „український переклад Псалтирі Максимовича 1859 року”, мені довелося утримувати у полі зору такі ключові параметри атрибуції досліджуваного об’єкту, як прізвище можливого або ж реального автора, час створення тексту та його назву, з можливими варіаціями. Відтак, неможливо було не звернутися до огляду літературної спадщини широко знаного у XIX  ст. українця, вченого-енциклопедиста, натураліста, культуролога, історика та письменника, М.О. Максимовича (1804–1873). Ця людина була видатним українським культуртрегером, тож її діяльність дозволяла з великим ступенем ймовірності припускати можливість участі у творенні українського перекладу Біблії. І сталося так, що саме звернення до відомостей про творчість цього славетного діяча української культури допомогла бодай частково „озвучити” той „дзвін”, відлуння якого я колись почув зі словникової статті і сам спокусився переспівувати. І виявилося, що, як воно ведеться за старою мудрістю, вихід із заплутаної ситуації, був там само, де й вхід. Тобто, існував і автор – Максимович, існувала і українська Псалтир 1859 (і не лише!) року. Проте не зовсім у той спосіб, як було написано у згаданому бібліологічному словнику.

Старі, т. зв. „дореволюційні” джерела, створені в Російській імперії, де відображався життєвий, науковий і творчий шлях М.О. Максимовича, від енциклопедичних статей та науково-історичних розвідок до життєписів [13], торкаючись його наукової та культурно-просвітницької діяльності, акцентували переважно на його історико-культурних, літературних та етнографічних розвідках та реконструкціях. З останніх найбільше уславили Максимовича добре відомі й популярні свого часу збірки українських пісень [14], збиранню, обробці та впорядкуванню яких славетний українець присвятив десятки років свого життя. Притому офіційні оцінки цього боку активності Максимовича характерні намаганнями вписати її в „общерусский” культурний контекст. Відповідно, і не помітно згадок про причетність М. Максимовича до перекладання Святого Письма українською мовою. Натомість у пізніших джерелах знаходимо відповідні згадки, хоча й побіжні [15] і до того ж не завжди точні [16].

Пряме ж вказування на факт, цікавий для даної розвідки, знайшлося у бібліографічному покажчику праць М.О. Максимовича, уміщеному у велику радянську антологію, присвячену творчості українських письменників [17]. Серед доробку, опублікованого Максимовичем у 1859 році, там назване перше число літературно-історичного альманаху „Украинец”, виданого у Москві [18]. Серед творів, уміщених до цього альманаху, знаходимо: «Псалмы, переложенные на украинское наречие». Це низка біблійних псалмів українською мовою: 1-й (с.1 альманаху), 8-й (с.4), 11-й (с.5), 12-й (с.6), 13-й (с.7), 14-й (с.8), 22-й (с.9), 38-й (с.10), 41-й (с.12), 42-й (с.14), 50-й (с.15), 51-й (с.17), 54-й (с.18), 64-й (с.21), 69-й (с.23), 78-й (с.23), 81-й (с.25), 83-й (с.27), 94-й (с.28), 114-й (с.30), 124-й (с.31), 125-й (с.32), 128-й (с.32), 132-й (с.33), 136-й (с.34), 141-й (с.35), 143-й (с.36), 145-й (с.39), „псалом последний”, тобто 151-й у грецькій та церковно-слов'янській Біблії (с.40) – була подана у порядку, згідному з традицією Септуагінти та церковно-слов’янської Біблії і в доволі своєрідній українській орфографії. Як дізнаємося з одного з пізніших листів М.О. Максимовича, переклад цей (повністю або частково) був зроблений ще у 1857 році.

Згодом виявилося, що це була не єдина публікація М. Максимовичем авторської версії біблійних псалмів українською мовою. Наступна подібна спроба була здійснена за кілька років. Вона, до речі, не знайшла свого відображення в офіційній бібліографії вченого й письменника. Про цю публікацію мені вдалося дізнатися з одного листа М.О. Максимовича до П.А. В’яземського, датованого 18 березня 1869 року і виданого у спеціальній збірці Н. Барсуковим [19]. Йдеться ще про п’ять псалмів: 29-й, 35-й, 89-й, 93-й, 101-й, поетичний переклад яких був пересланий Максимовичем до Львова і уміщений у 10-му, 11-му, 12-му числах тамтешньої „науково-белетрестичної прилоги” під назвою „Галичанин” за 1867 рік [20].

Далі, у згаданому листі, у вигляді додатку Максимович умістив власний український віршований переклад ще одного, 103-го біблійного псалма, за визнанням автора, перед тим ніде не публікованого [21]. Завдяки появі збірки Н. Барсукова цей текст з 1901 року став третьою достовірно встановленою літературною публікацією Максимовичевих біблійних перекладів.

Нарешті, названий лист Максимовича до Вяземського є унікальним у тому сенсі, що він є хіба що не єдиним вмістилищем відомостей, які здатні перетворити саму появу перекладу українських псалмів Максимовича з факту культурологічного та історико-літературного на факт, цікавий та змістовний з точки зору історії вітчизняної біблеїстики – тією мірою, як історія біблійних перекладів може розглядатися як частина історії біблеїстики. Зокрема, це авторські свідчення про мотиви та цілі такої праці; прямі чи опосередковані вказування на джерела та методологію; ремарки щодо обставин опублікування перекладів; щодо намірів та планів автора тощо. Аналізу цих свідчень, а також деяких рис тексту українських псалмів М. Максимовича і буде присвячена наступна частина статті.

Продовження див. тут

 

Стаття написана за матеріалами дослідження, проведеного за підтримки Канадського Інституту Українських Студій






Повернутися назад