Церква і її люди (спостереження провінціала). Частина ІІ
16 03 2015
Деякі благочестиві старці, а частіше стариці пророкують таку тайну за сімома печатями, що самі ангели в толк не візьмуть, про що воно йдеться і до чого воно веде...Закінчення. Початок див. тут
Візія шоста. Апостольське служіння жіноцтваПривести чоловіка в храм – то апостольська місія кожної християнки, сертифікат якості її духовного життя, що представить на Страшному Суді в своє оправдання. Ото вийде історія, якщо суддею виявиться благовірний її чоловіченько! Якщо хоч приблизно уявити собі те судилище, то вийде не стільки страшна картина, скільки гірка іронія долі. Не бійтеся, все що я описую в цій повісті – не єресь і не жахливі видіння невидимого світу. Звітам ніхто не повертався, а тому й не можливо ніяк в подробицях описати потойбіччя. Світ душі і духа нематеріальний, але ми його відчуваємо серцем і саме цим органом своєї істоти вміщаємо безмежне. На мові серця говорить творчість, і для неї властиво дещо перебільшувати для того, щоб через посередництво тексту в пам’яті читачів залишились хоча б найменші враження від пережитого в серці і душі. Отже, ці рядки – то творча інтерпретація слів Христових на тему «що зробили одному з малих цих, те зробили Мені». Але думки, слова і діалоги дібрані з ниви житейської халепи практично без змін і всі красномовні вирази взяті з оригіналу, – як почув так і передав.
Як автор дозволю собі, ризикуючи своїм спокоєм і здоров’ям, на самому початку розповіді натиснути на паузу і лиш на мить перервати той вирок, що так натхненно сама собі виносила підсудна. Легше зупинити гірську річку, ніж перебити жінку, навіть коли уста мовчать, очі говорять все рівно. Але мушу, перепросивши, зупинитись, аби перепочити і трішки подумати: щиро дивуюсь, як можна говорити про Бога в третьому лиці в той час, коли Він ось тут стоїть? Напевно, це й означає оте горезвісне «накрило» і окрилило, чи, на крилах кохання понесло, та так, що й нікого перед собою не бачиш. Певно, люди нічого не бачать перед собою не зовсім тому, що прагнуть до цілі стрімголов, а тому, що вони тримають її в своїй кишені і думають лишень про те, як би то скоріше змитись, щоб сторож-совість не затримала і не задала лишніх запитань. І тому на цьому страшному суді ми поводимось як крадії, яких спіймано-таки на гарячому. Проте, ми впевнені в собі, як сповідник, що відчеканює, мов Символ Віри, свою версію подій, аби не розколотись у здійсненому, і не опинитись за гратами, аби не забрали заслужене, хоч і не зароблене. Але тут ніхто ніякими тюрмами й не лякає, і ніхто нічого забирати не збирається, тому виходить, що людина себе безглуздо веде.
Христос тут помовчить, як мудрий батюшка на сповіді, коли нам так кортить поговорить і на вільні теми побалакати. Звичайнісінька історія людського життя, але очима найріднішої людини, на яку ти ніколи не звертав уваги – ось і весь суд. Той камінець, що все життя відкидав ногою із дороги, виявився наріжним каменем буття. Якось не спілкувались, а ковзались по твердій і глянцевій поверхні сердець. Весело, коли швидко летиш і гірко, коли падаєш, і лобом пробиваєш тую міцну і вперту гладь (мається на увазі його лисина, бо ж в чоловіків, кажуть, серця нема).
От і зустрілися. Признатись відверто, неочікувано, бо хіба ж мужчини, крім святих, звичайно, могли на небі собі хоч закуток якийсь заслужить? В яких би обставинах і як би не пересіклися, все одно я своєму недолузі сміливо в очі подивлюсь, хоча всі й кажуть, що тут, на небесному суді, має бути страшно. Чого мені боятись? Він – небом мені виданий гарант сімейного статусу жінки і матері, можу пред’явити документ на право володіння приватною власністю на душу, засвідчений в Храмі в присутності Бога, а на тіло в загсі в присутності представника держави і її закону. Все легітимно, а тому помовчіть і послухайте, що я скажу.
Йому потрібно було ще так багато всього сказати, стільки всього доручити поробити, він звичайно ж, нічого не встиг, а те, з чим таки впорався все рівно не так зробив, як Писання велить. «Що-що? Кажете, що статус і престиж не таке важливе діло, коли любиш людину, що Євангеліє глаголить: блаженний той, хто вбогий духом, бо він наслідує Царство Небесне?” – повернула вона голову в бік кроткого і смиренного серцем Адвоката-Христа, який весь цей час стояв осторонь і чекав, поки можна буде вмонтувати хоч слово в цю механіку людських стосунків. «Та таки блаженненький був, – відповіла вона із іронічним співчуттям, – втік від відповідальності та так далеко що й не здоженеш – помер. Але ж бачте, справедливість восторжествувала, я таки наздогнала його!”
„Поплакала я тоді, коли він помер, нарікала на свою гірку долю і занапащене життя: і куди мої очі дивились, поки він мені сардельки на вуха вішав? Пригадую, як побачила його в храмі, він так чинно прислуговував батюшці, так благочестиво вітався, як я могла не закохатись? І то не моя вина, що серце тьохкало, мов поршень джипа, навіщо він очами так моргав неоднозначно? Ви кажете, що то, може, муха попала в око? Та ні, він мене серед сотень в храмі помітив! Ба, та навіть не так, я цього не можу передати словами, що тоді відчула, чоловікам не дано цього пізнати. То благодать Божа, що харизмою, як вельоном накриває голову і захоплює дух. Він мене не міг не помітити, бо ж я так молилася, щоб Бог послав мені мою долю, і даремно часу не марнувала. Як у народі кажуть на Бога надійся, а сам не плошай. Віра повинна підтверджуватись ділом, я стільки кинула грошей на милостині, сорокоусти, на локони і манікюри! І тепер бачу, що толку з цього мало, Бог попустив впасти мені в оману. Видно, потрібно було більше надіятись на милість Божу, а ніж на тую квітучу рожу, що на той час цвіла бутоном дівочого благочестя.”
Цілу ніч не спала, вже плани будувала на нього і його характер. З математичною точністю під свою вдачу розраховувала достоїнства і вади свого майбутнього духовного чада. Нічого тут, звичайно, такого аморального немає, всяке таке молоде вже пізніше було. Ну, а на ранок на літургію летіла як орлиця, радувалась за нього, що це його доля, що він не може від такого щастя відмовитись, яке вона вже бачила перед собою на долонях. А після служби йшли до дому і він подумав грішним ділом: «І що вона від мене хоче?». А вона: «Ну невже він не бачить той рай, який йому уготовив Бог зі мною? Не дарма в Біблії сказано «будуть дивитися і не побачать». І що за безсердечна маса м’язів? Господи, чому Ти мене не чуєш, чому вони тільки одного хочуть?»
Звичайно ж, що хлопака той тих марципанів\витрибеньків не розумів, і навіть не здогадувався, що все так далеко зайшло. Але Бог, на відміну від людини, все те бачить, та не може в тому жити. Він душу покидає, тому що ми петляємо, йдемо на поводу у свого бажання, видаємо його за волю Божу і думаємо, що іншим світ бути не може, і по-іншому не функціонують органи душі і тіла, якими так кортить заволодіти, аби родити діточок, аби будувати для себе церкву-сімю, – ось де абсолют! Заради цього ми ладні багато чим пожертвувати: і честю, і душею, і іншими такими непрактичними речами. Безумовно! Тоді на допомогу приходять істинні слуги мого «Я», помисли самозаспокоєння: «Ну нічого, що Бог мебе не чує і наречений ликом не в’яже, все рівно все піде, як кажуть. по маслу».
Коли вже втратила його навіки, тоді нахлинули тяжкі спогади про пережите разом і про одинокі роки: „А як він рубав дрова! Нічого, можна найняти сусіда, але все рівно так шкода! Як згадаю ті його заробітки…наробився як віл і нажльокався, як мурин. І що таке ті копійки, які він приносив в порівняні з тим, що він чудив. Але ж все рівно треба було, щоб хтось був. І тамки сама все робила і тутки, бачу, що мушу сама поратись. Хіба такого візьмуть на небо? Потрібно було духовно працювати, в церкву ходити, милостиню давати, щоб збудувати собі обитель в раю таку, як в мене. Царство Небесне силою береться, а я таки завжди підставляла на Богоявлення свій слоїк трохлітровий перша, під ту водичку благодатну, що крапле саме із хреста. І поїла його, поїла святою водою, і кропила, поки спить, бо ж нечистий на тверезу голову не підпустить до нього з кропилом. Просфорами кормила й кормила, а він, довбень-довбнем, не торкнулася благодать до тієї кам’яної половинки, чи то вже четвертинки від цілого.”
„От тобі й на! А він у цих палатах судія, – не може вгамуватись розтривожене несправедливістю жіноче серце, – виявляється, він тут свій, і навіть має повноту влади, і виглядає неначе якийсь пан. Які ж тоді тутечки хазяї, якщо таких людей на такі посади призначають? І взагалі, а де ж тут моя хата? Що? Він у ній хазяїн?! Як же так! Я все життя поклала, щоб її збудувати. І на тобі! На роботу бігала, їсти варила, дітей одягала й годувала, виховувала і прала…немає й ліку усім цим справам. Для кого, питаєте? Як це для кого, не для нього ж! Щоб заробити Царство Небесне. Ну я б ще сюди взяла свою старшеньку, вона мене слухала, а молодший, най його Господь хранить, по батькових таки стопах пішов. А я ж так часто по монастирях ходила і їздила, і подавала, і що з ним сталось, чому я така одинока?”
«А можна питання по-іншому поставить, – знову прозвучало звідкись справа якесь безглузде запитання від того дивного Адвоката, – а чи взагалі Ви з ним жили, ходили разом десь, ну там в парк чи у храм?».
„Та хіба з ним можна кудись піти? От пригадую, колись один батюшка мене точнісінько так на сповіді запитав: «А чого ти так плачеш?» «Та от , батюшка, чоловік випиває, ніяк не можна на нього понадіятись і гроші доручити, коли на базар посилаю, а що, якщо й дитина з батька такого приклад брати буде?» Батюшка тоді подумав про себе : «Слава Богу, що з тебе не бере», а вголос запитав: «А ким Ваш чоловік працює?» «Та директором якоїсь фірми» «А що саме він робить, яка специфіка роботи, який колектив?.. Бо ж тепер, знаєте, трудно бізнес провертати, конкуренція і податкова…» «Батюшка, а хіба то головне? – відповіла розчарована жінка. – Він не молиться Богу, натщесерце не просфорку, а цигарку жере! От де біс заховався і його треба гнать». Спочатку треба того доісторичного звіра, що живе в його утробі розбудить, а потім сказати: «От діти, дивіться, який ваш тато».
Часом так буває, що адвокат не підсудимого а суддю захищає. Так сталось і тепер, коли вона поглянула, уже на тому світі, ніби збоку, а насправді, може, вперше зазирнула в своє серце. Пригадала в подробицях оту сповідь, тоді тільки зрозуміла, на що батюшка натякав і до чого вів: «А ви уявіть собі, що на нього наїхала податкова, або потрібно пожежникам штраф заплатить, він же зарплату приносить добру і вчасно, ціною яких зусиль і нервів йому це дається, Ви цим цікавились? Вірний в малому і великого не загубить, чоловіка наприклад. Треба було б розпитати, що протягом дня на роботі було, а не від телевізора гнати, коли він п’яненький із роботи приходив. Уявіть собі, що він іде з роботи додому і думає „Ну як я такій святій жінці зараз таку мерзоту розповім, та ну, вона ж мене на сповідь пожене, почне причитати, всі сили небесні призивати, нарікати, що за мої провини Бог вдарить колись по сину. Ні, краще до пивбару заверну, там люди простіші тому що багато таких як я, у всіх така ж проблема, вдома не земля, а небо, в якому задихаєшся від нестатку кисню”. В хаті задуха: лампада горить; ікона дивиться на тебе її очима; вона сидить на кухні не людина, а янгол; Біблія розкрита на столі лежить, якраз на тому місці де Господь в Притчі про страшний суд в геєну козлів посилає. Смиренний сльозоточивий погляд вдаль на перехожих, що йдуть собі по вулиці, зрить, а на те, що ввійшло через двері, а не через вікно, вже не в силах опустити очі. А він же все-таки жива людина із почуттями і бажаннями. А вона у відповідь: «Піст, акафіст, служба, голова болить і життя нема».
«Народила сина і так нам добре разом, батюшка, тиша в хаті і молитва, акафіст за акафістом сприяє перебувати в благодаті. Але от наближається кінець робочого дня і приходить тать, тобто тато, і вдома починається вертеп». «Дорога моя дитино, – відповів священик, – скажіть, Господь вас призиває душу покладати заради свого сина, чи заради Сина Божого? Тобто терпіти і любити ту людину, з якою Бог привів жити, а не віддати серце і душу тому, кого хотіла родити для себе. Ваша душа у вашому сині, а не в Божих руках, віддайте Йому дитя і не втратите сина і здобудете чоловіка для Бога. Бо ж чоловік ваш відчуває себе зайвим, а дитина винною у вашій відчуженості, і те, що ви матір, – то не подвиг, а біологічна функція і дитина – Божий дар, а не ваше досягнення. А те, що Ви жінка своєму чоловікові – в цьому хрест, спасіння, подвиг, Боже благовоління і ваша істинна краса».
„Немає справедливості ні тут, ні там! Раніше за ним бігала, а зараз від нього нікуди й дітись. Гм…А може, це і йому якось так було, коли у нас все так мило складалось? Вперше за все життя щось примушує помовчати, і не те, щоб тут хтось говорити не давав, а просто нічого сказати, бо перед ким виправдовуватись, хто він такий? А може, це совість? А за що вона мене має картати? А що ж я такого зробила, я ж кращого хотіла, до церкви ходила, все на собі несла», – скаже підсудима, навіть не дивлячись на суддю, а з острахом поглядаючи на смиренного Адвоката-Христа, щоб хоч тут не перебив. «От-от, – зауважить несподівано судія, – а навіщо Христос втілювався, невже ж для того, щоб ми все на собі до сих пір таскали і власне собі приписували святість?». „Я думала, що в храм прийшла сама за нього грішника Бога молить. А тут виявляється, що то мене так Бог призвав за мої гріхи нести покуту. Оце так так! Думала, що все тягнула на собі, а він тільки задоволення отримував від життя, а тут на тобі, ми, виявляється, в одній упряжці були. Я на себе брала усе, а він брав на свої плечі мене?!”
Ось і раба Христова в серцях призналась: «Всі люди як люди, в неділю в церкву йдуть, а він безпробудно спить, бо, бачте, за тиждень втомився. Позорисько на мою голову! Сплю і бачу, як ми з ним в церкву йдемо під ручку і сонечко гріє, і люди вітають, і батюшка нас обох благословляє…» І йшли на зустріч жінки і радувались, чоловіки зустрічались і співчували чоловіку. А що ж Господь скаже? А до того часу ще далеко, а поки що поборемось за своє щастя. Хоча ось вже той час прийшов, але по суті нічого й не змінилось. Всі ж казали, що вона привітна жінка, та така християнка, яких ще пошукати треба і на небі.
Вона завжди вела себе як свята, а всім казала, що грішна, бо так прийнято між православними говорити. А от коли чоловік слово скаже, то вона, звичайно ж, відповість, і запечатає: «А що я тобі свята, чи що?!». Тверезий погляд на себе найкраще роз’яснить де у цій історії жінка, а де чоловік, і, сподіваюсь, підкаже, що річ йде не про стать, а про людину. А може, Господь, коли зустрінемось біля Його ніг на небі ще й таке скаже: «А Я тебе в храмі не бачив, і що ж Я можу дати, коли ще по дорозі в храм, коли Ваш подвиг люди прославляли, отримала уже свою нагороду».
Ми зазвичай боїмося майбутнього і сміємось над тим, що минулося, яким би воно тяжким не було. Мені так здається, що якщо людина не жалкує над тим, як вона прожила своє життя, нічого веселого її не чекає ні в майбутньому часі, ні будущому віці. Самодостатність – то якась твердиня всіх сил піднебесних, що воюють з Богом і людьми, ховаючись за її мурами. І дуже часто саме в Церкві сильні у своїй думці і рішучі люди знаходять собі притулок. Це ніби протиставлення: ах ти так, то я інакше, ти до біса, я до Бога. Звісно, так може розпочатись і добрий путь. Але ж хто в серце загляне і точно скаже, що людину побуджує у храм ходить: любов до чоловіка, чи надзвичайне стремління іменем Божим підкорить своїй мрії свою незавершену\недосконалу половину?
В господарстві, як у дзеркалі, відображається її чиста душа і ретельно випрасуваний костюм, що зі смаком пошитий і так благоліпно на ній лежить, як акуратно підрізані кущі біля обшарпаного сараю. У цьому пейзажі, що показує образ внутрішньої людини, і відкриває сакральне багатство душі всім піднебесним розбійникам напоказ, є одна неприємна риса. Я б сказав пляма на костюмі дами. Хоча вона то, чи то він, чи то воно, все залежить від того, під яким кутом зору дивитися в ту щасливу хвилину, коли чепурна прихожанка в неділю в церкву йде, чи ще десь на люди виходить.
Ну, ви вже, думаю, зрозуміли, що та своєрідна «пляма» то її чоловік, який звичайно ж не привчений батьками ще змолоду до святого послуху: «Я тебе, милий, вечорами довгими після вечірньої служби тільки те й робила, що слухала, тепер твоя черга настала». І мусить тую духовну науку спасіння «як спастися від тих, хто тебе спасає», засвоювати чоловік нашвидкоруч, керуючись методою відомого спудейського принципу – зазубрив, здав, забув, аби відчепились скорій. «Добре запам’ятай: Євангеліє і Єва – то однокореневі слова. З покаяння починається духовне життя, так само з Єви народжується людина на світ Божий». То не галочка, що ставиться у заліковку і визначає прохідний бал на небеса, то захмарні галки, що по всьому світу літають і розносять скоріше світла благовіст.
Добре, що є храм, де якось не спідручно пилять і доймати догматами, слава Богу, що жінки дітей народжують і не мають часу зайнятись богословськими трудами. Як добре, що є вівтар, куди канонами заборонено жінці ступати, це єдине в світі місце, де панує абсолютний спокій. Добре, що Євангеліє написали Апостоли, а не їх жінки, тому й існує ще в світі Боже Слово, а не потоки слів. Ми б знали тоді все, як накрили на весіллі в Кані Галілейській, які були одежі у Христа і з якої тканини пошитий хітон, які у Нього очі і волоссячко і брови…все, крім головного, і з цим еталоном ніхто б у світі не зрівнявся. Звичайно, бо ж чоловіки витають десь на небесах, а наш обов’язок - їх вчити по землі ходити.
Через серце Єви зазирнув диявол до Едему, але в душі Адама знайшов собі підтримку: він не захотів бути сильнішим духом, а вона не бажала бути слабшою душею. Але через жіноче серце Марії ввійшов у світ Спаситель і у душах Апостолів знайшов обійми людства. Одні і ті ж дороги для біса і для Бога, але стрілки для різних потягів переводить тільки людина.
Є Бог, ну а богинь нема, нічого, я те вакантне місце швиденько займу, і Богом даного мені чоловіка таки до храму приведу. Господь премудро ті стосунки направляє. І високомір’я і надії чоловіків на свої сили смиряє, і тримає людину на плаву. Уявіть собі вудило: тільки тоді на поверхні води поплавок стоїть, коли грузило тягне вниз. Це вам не духовна гармонія Інь-Янь, вічного коло оберту життя, тут чиста біологія і фізика. У чоловіків панує логіка слимачка: коли тягнеш за вуса з дому, то він рефлекторно лізе назад. Але коли добиваєшся свого і доводиш таки до ручки… храмових дверей, то спрацьовує інерція пружини, тобто у мужчини з’являється нестерпна зацікавленість у розкольницьких батюшках. І розумніші вони, і цікавіші, і українці з великої букви… ну все в них так, тому що для жінки вони не такі. Сімейний розкол – то лукавство з обох боків і крайніх тут немає.
В кінці цієї розповіді залишилось лишень розповісти, чим же завершився над жінкою і чоловіком той суд, що триває в земному житті і над нами, хоча ми його й не помічаємо. Несподівано на центр зали виступив Адвокат і з великим жалем, але твердо, як справжній чоловік, ні, не вирок виніс безапеляційний, а констатував факт: «Ви, як і того все життя хотіли, залишаєтесь в своєму домі, який по праву належить Вам, який Ви будували по цеглині, не прогинаючи своєї спини ні на хвилину. Ваша дитина не виявила бажання залишитися з Вами, вона навіть в цей зал не прийшла, хоча запрошення отримала і розписалась. Того, кого Я Вам послав, Ви осудили, а Я простив, його шляхи вам невідомі, ви Мене й не питали ніколи про нього, а тому куди далі піде він Я вам не можу сказати. Ви завжди жили виключно своїм власним , а не спільним з ним життям, Я не нав’язував і не примушував з ним жити, це Ваш вибір, ваша дорога, і Ви дійшли до кінця і залишаєтесь тут у цьому Вашому домі назавжди. Ось ключ від хати, він Ваш і ви на кінець стали повноцінною хазяйкою в своїй господі і можете спокійно зачинитись з середини і впустити кого захочете, якщо хтось забажає ввійти. Я, ще коли в земному житті по землі ходив, стукав тихенько, вночі і вдень, по різному було. Я не міг як шпигун зайти за спиною Вашого чоловіка яким би він не приходив, чи навіть не приповзав. Якби із щирим серцем його в цьому домі зустрічали, як грішник грішника, що рівні перед Богом, то Я б потрапив у відкриті двері. Я попереджав, що не керуюсь ніяким правом і тому немає сенсу кудись звертатись, на щось жалітись. Не варто шукати провину на стороні, не варто називати людину неповноцінною половинкою. Я не наказую, Я так бажаю: «Двоє будуть на постелі, один візьметься, а другий залишиться».
Ці слова Христові дозволю тільки трішечки прокоментувати: той, хто візьметься, не обов’язково чоловік, а хто залишиться – не обов’язково жінка. Думаю, що розсудливим людям цю просту істину не варто доводити і надіюсь, не образив нікого однобокістю цієї повісті. Хоча факт залишається фактом: анекдотів море про тещу, але немає про свата. Хоч в православній Церкві вчителі чоловіки, але в народі кажуть, що релігія то бабське діло, якщо в храмах на амвонах проповідують мужчини, то на вулицях і в притворах благовістує жіноцтво. Я, звісно, не стверджую а просто інтуїтивно відчуваю, і немає таких наукових досліджень, які б це підтверджували цю здогадку, що в католиків тому й схизми розплодились, що жінки поставали апостольськими вчителями віри. Це, звичайно, не моє переконання, а просто роздуми над тим, що часом говорять, не задумуючись над змістом слів. Так народжуються міфи і марновірство про жіночу глупоту і чоловічу тупість. Але ми ті єресі по мірі своїх сил розвіємо, для того й пишемо, тому й читаємо. Якщо ж сумніви з’явились у моїй об’єктивності, не варто зупинятись, а спробувати пройтися далі, щоб річ розгледіти зі всіх сторін.
Візія сьома. Древня філософія фарисея
Ой лишенько, куди ж той трамвай потягся, задається от дві шпали, то й їдь собі по них прямо, і дурного не бери до голови. Мені здається, що заповіді Христові вчать людину жити просто і йти прямо. От дівку угледів зліва, туди й кермо повернув, забув що путь тобі не прогнуть, бо ж колеса на шпалах. Але є речі неможливі для Бога, але можливі для людини. Господь призиває, але не примушує, і в цьому Його безсилля перед безглуздям нашого вибору і його катастрофічними наслідками. Загорівся пристрастю – і відразу стало байдуже, що ти не сам по собі, що не належиш власній волі, допоки ти водій і є маршрут перед очима. А дорога ця прокладена Христом, бабами і дідами нашими топтана, що бачили Його спину і на неї дивились, коли плелись із поля до хати дітей годувати.
Але людина чомусь петляє, чомусь кортить все робити наперекір. Чому по-іншому не можна, хто-небудь відповісти може? Кому чинить супротив? Не так важливо! Головне – себе проявити і вирвати із серця на показ усій рідні і близьким своє принципове НІ, і все тут! Для чого, кому це вигідно? Здається, що на древніх мовах слово „сатана” означає «противник». Ох, як це знайомо на смак людині! Немає більшої насолоди, ніж бути не таким як всі, і йти до своєї мети наперекір усьому. Без ріг тут ніяк не обійтись, бо треба пробити стіни чиєїсь злої чи доброї волі; і без копит неможливо вижити, тому що поламати прийдеться крихкі серця, що як дрібні камінці мозолять ноги на широкій дорозі мого життя; і без хвоста ніяк не впораєшся: виляти вліво і запевняти при цьому, що ти правий. Не варто лякатись тих малювань і слухати телеглузувань, що зображають чорта із страшною мордою і тушкою, спотвореною могутніми м’язами, – це лиш відволікає від головного – відчути серцем у своїй душі той дужий дух, що суперечить Богу і протистоїть людям. Напевно, прості картини з щоденного життя найбільше мали б нас лякати.
«То молодість і молодості страсті і в дряхлих старечих членах, і в юних тілах доводять до гріха», – зазвичай відповідає нам світська мораль. Можливо, але чому нам так важливо і так кортить до знемоги по комусь потоптатись, когось змести з дороги, вчинити підлість і кланятись при цьому чинно Богу? Нас ніхто не заставляє, нам це подобається, і в цьому весь закон і пророки нового часу, нових ідей затягнутої «Святої Русі» і розв’язного «Євросодому», що переплелись в двобої на Україні.
Така от споконвічна боротьба добра і зла, Церкви з світом, Содому з Єрусалимом. Цей вічний герць завершився у той момент, коли Христос воскрес, Він поламав і адові врата, переміг і диявола, і смерть, а ми ще боремось, як кажуть у народі, поперед батька в пекло ліземо. Ходиш у храм, на всіх празниках вже побував, у всі святині переїздив, все здається наладилось, але щось якось все приїлось. В глибину пірнати церковного життя? Ну, це для монахів. Широта християнської душевності і милосердя? А кого тут обнімати і за що я маю милостиню давати, коли кругом обманюють і крадуть шахраї, що ніби для дітей сиріт збирають. А в висоту? То там святі живуть, куди вже нам грішним з насидженого гнізда у таку даль залізати. Якими ж ще подвигами можливо прославити Бога, чим то ще себе зайняти в храмі? От під руки брошурочка чи листівочка цікавенька попалась. Так собі інструкція по виживанню ближніх із квартири, в якій ти молишся постійно, ось де спасіння від нудьги! Ну, тримайтесь вороги православ’я! Класична картина церковного провінціала ще не дописана до кінця, ще вінця не вистачає. Але чого у цьому світі тільки не можна дістати, якщо, звичайно ж, знаєш де шукати і в кого питати. І активний рух ревнителів благочестя таки знаходить собі вихід.
Церковний політикум і світська мода на православ’я – то зовсім не церковного духу речі. Я не бачу ніякої різниці між людьми, що одягають довгі спідниці і йдуть мітингувати за Христа з портретами царя і транспорантами «За Русь Святую» та демонстраціями якоїсь національної меншості, що вибиває у держави побільше прав і привілей. Подивляться нормальні люди на тих, хто молиться «За неньку Україну» чи там «За Русь Святую», перебуваючи у протестаціях постійних, і дуже навіть правильний зроблять висновок: «Нехай ті християни горлопанять за тих, хто їх там фінансує, одних Європа, а других Росія, а в мене своїх справ по горло». І дійсно, попробуй тут розберись: одна Церква за інтеграцію до Європи, а друга за єдність слов’янського світу?
Це абсолютно пусте, не прив’язане до життєвої практики мораліте, яке живе тільки на телебаченні і в Інтернеті. Але воно так переконливо і привабливо звучить, так спрощує погляд на людину, що недалеко й до безсловесних докотитись. Все так просто, що аж страшно: виконуй, не задумуючись про що читаєш, що чуєш і що бачиш, і попадеш в рай. І кожен пропонує свій – кому в Європі добре, а кому в Росії. Цікаво, а де ж тут Христос? А що, Він не такий на Сході, як на Заході? Смиренна заповідь послушництва святого, що практикується в монастирі, коли виноситься за його стіни і потрапляє до політиків у руки, стає страшною зброєю: кожен веде за собою, а переконує, що за Христом. Людина ж іде прямо, коли живе з Богом, а те, що справа і те, що зліва, все однаково прірва. Дай Боже нам розсудливості.
Кожен буде самостійно вибирати, за ким і по якому плану будувати своє життя. Але не може мати оправдання особиста злоба, як би вона не називалась, чи то ревністю за віру, чи то подвигом благочестя: «Всі йшли і я пішов, мене так батюшки учили, нам так по телевізору говорили, нам показували по Інтернету розтерзаних за віру побратимів. Вони нашого одного замочили, а ми за кожного святого по сотні влупимо бусурманів». Гріх завжди благородно звучить і невинністю своїх мотивів надихає зайняти активну позицію, але совість не мовчить. На мітингах, що нині називають всеукраїнськими хресними ходами чи стояннями за віру, тому так голосно кричать, щоб її голос заглушить. Потрібно мати неабияку розсудливість, щоб відрізнити форму від суті: чи то б’ються за українську церкву одні українці з іншими, чи то Патріарх Кирило державну політику руського міра сповідує як Символ віри. Чий же голос може про Бога говорить і збуджувати при цьому жовч? В нашій древній вірі така звичка завелась: перед тим як висловитись чи подумати – руки розпускати. От хлопці-політики такі повадки наші добре знають, не треба ні біологом, ні жидомасоном бути, щоб цю річ осягнути, і у «праве» русло направляють.
Колись, в граді Константинополі архієрей збирав людей на центральній площі і хресною ходою йшов до храму звершувати літургію. Сьогодні хресний хід – це шлях від храму до підворіття якоїсь політичної структури. Символічна зміна напряму ходи – куди сьогодні церковні люди направляють свої молитви й сподівання?
Якби православні східного обряду не превозносились над іншими не православними народами, то не не топталися б і по своїх. Не слід плутати зверхність з духовною висотою, а поверховість із простотою. Розумне слово можна сказати тільки просто, а зверхність завжди сипле сотнею словосполучень, в котрих годі дібрати толку і дійти до конкретних висновків. Тільки важкість на серці від духмяних очей і єлейних слів якось приводить до тями. В церковній проповіді з’явився новий стилістичний прийом – протиставлення, гра на контрастах. Це коли хвалять одних і принижують інших, і таким чином тримають ваш «духовний тонус».
А якщо точніше, то ті політичні речі на амвоні просто накручують психіку людей, як будильник, що в призначений час задзвенить: «Ви в храм прийшли, а там на вулицях анцихрист, я на сайтах православних прочитав і вам оце кажу. Вся молодь у гріху, в Содомі їхні душі, на морі і на суші панує диявол. Америка купила нині всіх, Європа – то блудниця на весь світ. Що твориться навколо! Не можна мовчати, то тільки святі колись там до любові і порозуміння призивали, сьогодні люди вже не ті, потрібно подвиг за віру нести. Жидомасони на Поліссі і Волині, і навіть в храмах православних розсіяні, «мерзость запустеніня»! Все видивляються і спостерігають, а потім книги з наклепами видають, о лукавство бісівське, штампують благословення і в наших же храмах розповсюджують. Америка весь світ вже підкупила, крім нас, православних, що тримаються віри отців. І бореться окаянна (ніби американцям нема чим зайнятись) з православ’ям».
Після такої вдалої проповіді, правда без аплодисментів, але їх і не треба там, де очі палають мов факел, панотець сідає в колісницю, що Мерседесом зветься, родом з Євросодому. Не знаю, чи це чесно одне робити, а зовсім інше доносити до відома прихожан, але вдячні слухачі таки отримують те, чого очікували: «Я не такий, як всі ці проходимці (перехожі), бо соблюдаю пости і регулярно ходжу в церкву». А коли перед Великим Постом в Неділю про Митаря і Фарисея буде проповідь проголошувати той самий батюшка, то вдячні прихожани будуть багатіти думкою: «Ми не фарисеї, це не про нас, то там, за стінами монастирів і храмів всі ті фарисеї бродять, з Америки їх до нас присилають».
Людське самолюбство – то жалюгідно дивна річ. Уявіть собі, що всі ті звірства, що відбувалися в 1917 році, ГУЛАГ і мільйони жертв, виявляється, німці творили. То, напевно, всього населення Германії не вистачило б, щоб десантувати на територію Росії стільки катів. Руки по лікоть в крові, і… це не ми, ні, що Ти, Господи, ось дивись, я жертвую десятину і в Лаври їжджу православні… Слухаєш всю нинішню заполітизовану проповідь, ось це відверте самодурство, і думаєш: «Господи, те ж саме говоримо, туди само йдемо, не допусти!».
Така штучна і наносна філософія життя не лізе в душу геть. Може, це тому, що моїм релігійним вихованням займалась бабуня, а вона мене ніколи не вчила ні куди свічку ставити, ні як благословення в батюшки брати, прийшлось самому, невігласу, питати і червоніть. Я доторкнувся до Христа вперше на її руках, ще маленьким хлопчиком, якого вели до причастя перед від’їздом до міста після літніх канікул. Я щиро і чесно не можу збагнути: які американці і з ким ведуть війну, про чому тут жидомасони?
Не таке православ’я полюбилось моєму серцю і, думаю, що не згрішу, коли відкину ту майноту, а от точно в гріх впаду, коли повз людську біль пройду, як первосвященик чи фарисей. Людина призвана Богом проявляти до звичайних, пересічних людей увагу, як самарянин, бачити перед собою перш за все людину, і немає значення, чи то росіянин, чи американець, чи європеєць. Ми своїй байдужості знайшли хорошу замазку: ага, в біду потрапив, так тобі і треба, не хотів мене слухати от тепер маєш проблему, Бог тебе покарав, бо ти не ходиш в храм. Ми навіть можемо при цьому матеріально помагати «глухому і німому» бідоласі, але з таким душком, що краще б пройшли мимо. Лот, живучи в Содомі, нікого не осудив, може саме тому його навіть не ангел, а Сам Господь навістив. Мені здається, що вся ця навколо-церковна міфологія тому існує, що має популярність чималу. Чому? Тому що відволікає погляд від головного – від щоденного покаянного труда. Відвертає увагу від духа, що радується, коли ми боремось між собою, а не з гріхом в собі. Здогадатись, думаю не трудно, хто автор тих химер.
От приходить людина до храму з конкретною духовною травмою. Вона відчуває на душі Божу цілющу благодать і хоче почути найголовніше – як їй не розгубити протягом тижня цей дар, поки знов не потрапить до храму. Для мене вся суть церковного життя, все на що я власне здатний, то це дожити до причастя, дійти до храму, знайти в собі мужність сказати на сповіді те, про що всі піднебесні сили примушують мовчати. При всьому бажанні взяти участь у глобальних міжконтинентальних баталіях, щоб угодити батюшці, людина не може збагнути, що ж з неї хочуть, для чого все це говориться, адже біль душевна не те що слухати, дихати не дає. Такий хиткий вояка для православного батальйону обраних не годиться. Змилуйтесь, проповідники Слова Божого, пам’ятайте, що храм – то божественна лікарня, і тут необхідна велика обережність в словах і інтонаціях, як буцім ти знаходишся серед людей з’язвлених, і кожен необережний дотик – то біда.
Одна людинка, що заплуталась в житті, пішла на сповідь, в одному відомому на весь світ православному монастирі. «В розкол не ходиш?» Це було єдине запитання з позитивною і правильною відповіддю: «Ні, батюшка, не ходжу і навіть не знаю що воно таке». А далі уважний погляд дівчини застряг в стерні безглуздих саме для неї запитань. Вона ж все-таки перший раз у храм зайшла: «Чи читала ти все правило до Причастя? Постилася тиждень? – ось воно торжество істини! Батюшка аж зайорзав на кріслі, прочитавши в округлених від подиву очах дівчини негативну відповідь, і продовжив, – Чи їздила на море, чи голила ноги, а…і т.д. і т.п.? ».
А у відповідь мовчанка, людина не в силах говорити, коли втрачає ниточку надії на Христа, і в неї потекли сльози. Вона з поваги до сану всіма силами душила в собі образу і нічого не відповіла. А пастир, не гаячись, урочисто вручає тій блудниці Христовій, не допустивши до причастя, добрячу паку брошурок, яку можна узагальнити трьома словосполученнями: Число звіра. Москва – Третій Рим. Електронний концтабір. На, харчуйся, душечко, цим духовним сухарем, допоки мені стрільне в голову тебе допустить до таїнств, а я тим часом поп’ю твоєї крові. Ти потрапила у зону, де я авторитет. І будь вдячна, що саме до мене тебе Господь привів на сповідь, ти натрапила на джерело безкінечного смиріння. Я, звичайно, не узагальнюю, і зовсім не маю на увазі, що всі такі отці. Але до того батюшки-монаха велика черга завжди сповідників. Чому?
Напевно, причина в тому ж самому красномовному чорному самолюбстві. Уявіть собі картину, ось іде по місту людина, яку видко здалеку. Ви не помилились, це духовне чадо такого ось пастиря. То не неформал, не панк і не хіппі, то православний епатаж. Весь зовнішній вигляд підкреслює причетність до Церкви. Колись, коли я ще захоплювався рухом хіппі, носив довгі патли, і відчував себе так само як той, хто не стриже волосся і завів довгу бороду, яку устав не передбачає для мирян. Але устави писані для простих християн, а я ще простіше, і смиренніше і молитовніше, ой, а скільки я довго молюсь! Потрібно чинно поправити волосся, щоб чотки на сонці зблиснули і зав’язати міцніше георгіївську стрічку навколо голови, щоб глянути, як тая штука діє на нерви оточуючим людям.
Чи по тому християн впізнають, що будуть мати любов поміж собою, чи, може, по духовній зброї, яку навішали на себе як бойовики, а нічим користуватись так і не навчились? Ось і нападають на нас лихі духи і одержимі ними директори фірм і підприємств, на яких я мушу заробляти гроші, щоб дітей годувати, яких мені Бог попустив ради смирення. Кожного дня світ мене іскушає: «Приведіть себе в порядок, пострижіться, помийтесь і побрийтесь, ви працюєте з людьми». Гірка іронія гордині, коли сміються всі навколо, думати, що хворе суспільство, а не я. «То від мене пахне ладан, – думає християнин, – от і не витримує бісівська сила».
Але іронія часто переростає в трагедію, коли людина одягає штання від Версачі, сідає у «круту тачку», а думки має такі ж самі, нічим не жертвує і всіх зневажає. На противагу цій сумній картині, пропоную поглянути на ікони, до яких ми молимось. Ось Царственні страстотерпці, цар Миколай і Александра, яке розкішне вбрання і які багаті коштовності. Це що, хизування багатством? Ікона пропонується Церквою не просто для молитви, але й для наслідування образу життя. Їх одяг – це образ хреста, на якому їх розіп’яли, а вони його донесли до кінця, і зовнішній вигляд відповідав внутрішньому призванню.
Таке враження складається, як буцім церква то приватна власність кожного, у кого на лиці прописано: я православний християнин. І куди Хазяїн Церкви дивиться? І кому вірити, і як чинити? Нема такої обов’язкової постанови для всіх думати, жити, творити так, як постановив той чи інший єпископ чи собор. От як добре все у католиків влаштовано. Папа Римський сказав, Господь запечатав і всі мусять виконувати. Хоч ніхто того, звичайно, й не робить, що там говорять, але хоч зрозуміло що ж з тебе хочуть. А в православ’ї все так заплутано, що тільки й залишилось, що молитись і надіятись, що Господь через когось підкаже, кимось напоумить, якось направить життєвий шлях.
Якщо Глава Церкви десь там на Небесах, і не вмішується в наші справи, то ми своїм не поступимось. Так Господар як в путь далеку йшов, то нам свій виноградник доручив. А виноградарі, видко, позабували, що свобода має межі, окреслені штахетами, котрими Він огородив своє хазяйство. Найманці зрозуміли що по чому, навчились жити „по понятіям”, а заповіді на гарному папері написали, оздобили золотом і сріблом і поставили в музей для поклоніння поколінням. Самі ж зиск конкретний мали від того господарювання за власними правилами. Попробуй повернись, Господар! Тепер штахети немов стіни неприступної фортеці щетинились на ту любов, яка дарувала нам безцінний дар: благодать і свободу.
Деякі благочестиві старці, а частіше стариці пророкують таку тайну за сімома печатями, що самі ангели в толк не візьмуть, про що воно йдеться і до чого воно веде. От Господь говорив, що не знають того ні ангели ні Син, – а нам відкрито. Напевно, тому, що дні земного життя Христа давно минули, а мої настали: безпосередність дикаря, що знайшов Євангеліє і з цікавістю його шматує, і дитяча простота, з якою ми по-дорослому обманюємо себе і інших: «Я людина проста, що говорив, то вже забув, а що говорю, те не розумію, Господь відкриє, нащо мені ті читання, «любопитство» гріх». Ми плутаємо між висловами «церква говорить» і «я впевнений», як між двома деревами на голому полі. Проголошуючи: «Церква вчить так, святі отці сказали те, старці «некіє» пророкують сяке…», – ми розуміємо при цьому зовсім інше: «Я так вважаю. Я пости в середу і п’ятницю соблюдаю і тому не помиляюсь». Господи, – думаю, – а що б то було, якби крім середи і п’ятниці ще й понеділкували!
А от на рахунок «отців», то не подумайте хоч, що це зібрання Златоуста, чи двотомник св. Григорія Богослова. Тут, скоріш за все, розуміються старці, авторитет яких не стільки в чистоті сердечній, стільки в довжині бороди вимірюється. Поняття це настільки широченне, що й не розгледиш, що, хто й коли стверджував і як благословляв. А під переданням Церковним розуміються такі собі плітки народні, що з роду в рід передаються з часів древніх, а коли вже й забули і звідки воно пішло не можемо пригадати. Тоді й повелося казання ті писаннями святих отців вважати, і вірити в них як в непохитну істину. А що, – питаю, – раніше собори збирали єпсикопат, єретиків на них викликали, вони якось пояснювали свої позиції і вносили пропозиції, потім всі разом вирішували, що ж з ними робити. А тепер що, часи не ті і люди благочестивіші, нам сьогодні вже Дух Святий без соборного рішення індивідуально все роз’яснює і руку направляє, що автівки перевертають окопуючись біля храмів, а їх захисники вогнегасники кидають в лиця напасників?
Позабували, як то воно прийнято між людьми вирішувати проблеми? Ми маємо на Україні дві величезні конфесії, і ні однієї теплої зустрічі і ні жодної богословської конференції на тему розколу, і ніяких серйозних церковних наукових праць. Напошепки одне одного судимо, напомацки ставимо штампи. І бігом, поки не встигли поглядом зустрітись, навтьоки, і прокляття виносимо навіки. А як же людину осудити, не вислухавши, не зрозумівши її? Апостол каже, що від єретика відвертайся тільки після першої і другої спроби напоумити. А в нас ні жодної такої спроби не пригадаю, а от відцуратися вже встигли. В нас на Україні ще за козаків повелося, що писали лист турецькому султану: як добре з хлопаками посиділи, то й рішення єдиногласно прийняли і питання вирішили. Ну а як не весело було, то так воно й далі все шкереберть пішло.
Замість того, щоб вникати у безмежні глибини церковного передання, ми створюємо якусь нову міфологію за древніми сценаріями, навіть не підозрюючи, який режисер може стояти за цим. У псевдо-православній картині світу панують безнадія і крайнощі, що розхитують широченною амплітудою коливань людську свідомість, позбавляючи можливості тверезо мислити. Подивіться самі, чого тут багато говорити. Якісь баталії і безповоротний рок, один Бог бореться з іншим – дияволом. Дуалістичная дуель, що не має ні кінця ні краю, лишень все більше й більше розпалює фантазію.
Виходить, що такий самий по силі, як Бог – біс знахабнілий, що хоче, те й творить, американців на росіян веде по території України. Тут борються дві могутні сили, а людина –то лишень розхідний матеріал. Ви відчуваєте ідейний каламбур, Захід – Схід, Добро – Зло, Америка – Росія. Народи, що живуть у світі завжди між собою воювали, і в древності і у часи земного життя Христа, але я не пам’ятаю, щоб у Євангелії Христос на чиюсь сторону ставав. Якось ми забули, що по всій землі у кожному народі є люди, що люблять Бога, а є такі, яким все рівно, і є, звичайно, Його противники і всюди кількість їхня рівна. Шановні християни, мушу нагадати, що ми живемо у світі, що виріс на заквасці Євангелія. Людина – то вінець творіння, для Бога головне – то її спасіння не від біса, а від гордині, що у стократ більша, ніж зло чортів, бо людина – то творча натура, їй властиво розгортати границі гріха. Перед нашим серцем Бог безсилий, бо не може силоміць в нього зайти, а от чорти частенько промишляють. Вони не вриваються насильно, їх чепурненько запрошують, ось в чому вся трагедія буття, а не в жидомасонах.
Чорт не ворог для Бога, а Його раб, що, не бажаючи цього, сприяє нашому прозрінню, як лакмусовий папірець, виявляє невидимі тіла, коли рідина здається однорідною. Він немічніше черв’яка, адже той по своїй волі може дати драпака, а ангел ні, запертий в чотирьох стінах темниці адської. Він став противником добровільно, а от рабом невільно, а ми для Бога теж раби, бо втратили образ Сина. І навіть так, хіба віддасть Господар свого раба на розтерзання звіру? Недаремно Адама і Єву спокушав злий дух і вигляді черв’яка, так попустив Господь. Для нас сьогодні це важлива наука. Щоб ми не боролись з вітряними млинами, а з тим, хто в серці прагне панувати. Щоб ми присікали бісівське злопам’ятство на ближнього, щоб Бога дістати ненавистю до його тварі. Недарма на древніх мовах диявол навітником зветься. Якщо у серці буде мир, то й ні з ким буде воювати, і ми побачимо дивну річ, що люди, де б вони не жили і ким би не були, то такі самі як і ти немічні істоти і прекрасні творіння, а не закляті вороги.
Але поки що в наших серцях панує древня філософія фарисея: небо і земля, все нечисте – крім мене...
Фото Jonathan Wolstenholme
Повернутися назад