Пишу ці рядки, знемагаю від натиску думок і слів, які накопичились в душі і нікуди їх не можливо подіти. Ось і лізуть собі на папір, розповіддю про все пережите за 22 роки розколу в Українській Церкві. Але так не буває, щоб щось саме по собі ламалось. Розкол тоненькою жилочкою, де більше, а де менше, але вимальовує свої візерунки розрухи і в державі, і в сім’ях моїх співвітчизників, і між окремими конфесіями окремо і в середині кожної спільноти зокрема. Я зовсім не збираюсь філософствувати на тему розколу, і навіть не намагатимусь, а буду говорити перш за все про те, як то воно буває між людьми, в яких не має згоди між собою.
Що ж від нас людей тоді вимагається, коли все з рук валиться і нічого не клеїться, ні в сім’ї, ні в державі, ні навіть в Церкві? Куди від совісті подітись, коли, помиляючись, не звикли до Бога молитись,? Як уникнути безжального вістря самолюбства, нашого строгого судії, що виносить вироки, ні, не за не правильні якісь кроки, а за те що сумнівався в собі, коли відверто грішив? Якщо говорити прямо і мислити адекватно, то ми ні по заповідях, ні по канонах не можемо навіть трішки пожити, постійно відпадаючи від високого, в той же час втрачаємо зв'язок з земним. Я це по собі знаю, грішу як і всі інші, але не в розколі перебуваю, значить все-так не так, а якось благочестивіше пиво сьорбаю і коли на ліво повертаю, то все-таки право виходить. Ось тільки вчора п’яненькі додому з колегою повертались після роботи, одне одного підтримували, а на ранок жінки в різні храми каятись погнали, і ми вже тут показуємо своє благочестя, подвиг стояння в істині. Вже ніби чужі одне одному поставали: «Москалям місце в Москві». «Це ти мені говориш, що я москаль?», - перехрестився з огидою побратим і пішов у православний храм на зло сусіду поминати Кирила. Тож тільки вчора братами були, а тут, на тобі, ми вже «кацапи» і «хохли», то що тоді нас українців воістину єднає?
Ми люди грішні, це наша вада, але й також і наше спасіння від нудьги і здичавіння. Ми не можемо бути нормальними людьми, коли живемо самодостатньо, коли не відчуваємо потреби в простих не опосередкованих чимось корисним стосунках. Мій маленький досвід підказує дуже просту річ: на крутих поворотах доріг і непередбачених розпуттях наших шляхів, все, що ми можемо – це по-людськи з людьми себе вести в межах того, про що приходиться говорити, з чим доводиться примирятись, з ким випало йти.
Егоїзм примушує кожного йти своїм шляхом, щоб скоріше дійти самому, а після мене – хоч трава не рости. Які там «капешники», католики, які уніати, мені аби скоріше до Царства Небесного допхатись. Головне, встигнути за останній вагон вчепитись того потягу, що їде в православну Росію. Ось це й є наша совість християнська – треба думати тільки про себе, коли прагнеш до неба, зосередитися на головному. Думаю, семінарська притча зразковим манером зобразить ту химеру канонічного православ’я на Україні.
Уявімо обід, і всі голодні, й зовсім не святі майбутні панотці поставали аби Богу помолитись перед тим як наїстись. Але благочестя пробивна штука, і святість не тільки зусиль потребує, але й спритності і бдіння. Поки одні очі догори в молитві підносили, інші не спали, а за земним спостерігали, кращі кусені до своїх тарілок збирали. Ну й що, що хтось там голодний залишився, що хтось там якісь там претензії виставляє, головне, що обранці Господні без милості Божої не залишились.
Візія друга, котра розповідає про те, від кого терплять християни наругу
Ні, я не щось там таке незвичайне, щоб пропонувати вихід з ситуації, коли кругом насідають вороги, а просте таке собі вівчатко, як всі, і більше як Бог дасть, нічого не розумію, адже Він всім дає порівну. Неприємно таке, звичайно, за собою визнати, особливо коли багато книг всіляких читаєш чи в Інтернеті без пуття сидиш, але що ж поробиш, коли життя заставляє. Бо як відколупаєш себе від товариства веселого, але не особливого, то якось потім відлюдьком себе відчуваєш і ніякого тобі зиску немає від того що, будучи хлопством, панство з себе робиш. Согрішили всі, всім закрито всі відійшли від істини – я один залишився…
Так буває в дещо більших маштабах – в самостійній державі – самостійна Церква. Ось тобі й на, а як же може рука належати Тілу Христовому без плеча, як може Церква Українська без тої, хоч і знахабнілої вщент, але ж все-таки нашої рідної Російської Церкви, належати Церкві Христовій в цілому? Хіба може одна Церква ворогувати проти іншої? Що буде з царством, що розділилось саме в собі? З іншої сторони, православні, яких величають МП, думають, що спеціально для знищення православ’я цілий легіон підготовлених жидомасонів проник у всі закутки всіх святинь і нишпорить, збираючи інформацію для нападу Пентагону на Церкву Христову. Ось вже послали перший передовий загін – КП. Раніше, значить, Комуністичною Партією називався той звір, а зараз Київським Патріархатом. Тварина та ж сама, ось тільки себе нині повністю не показує, одні ріжки виставила – «К» і «П».
А де ж тут Бог, Котрий все попускає для нашого блага? Де ж тут любов до ближнього, котрий фундаментально помиляється, я не кажу вже про любов до ворогів. Ми ненавидимо уявних ворогів, а за чуба деремо реальних козаків. Це як в тому однойменному мультфільмі. Став біс за плечима і показав одному козаку дулю, і другому так само. Звісно, біс невидима істота, і враз зник з поля зору, але видиму твар треба провчити, і почали козаки битись, а той, хто час від часу зникає, до сих пір сміється.
Це не просто так собі роздуми, це мій перший ще неофітський досвід розколу. Істина там де я, в тій Церкві, в якій я перебуваю, в тій музиці, яка мені подобається, в книгах, які саме я читаю. А іншого що, не існує? Та звичайно ж що світ ширше границь вінка, в яке я на нього дивлюсь. Але я не хочу виходити з дому, назустріч людям, молячись Богу за благополучний путь. Я не хочу нічим ризикувати і жертвувати, і тому впевнений в собі, сидячи в чотирьох стінах. Ти не згодний зі мною, що ж, мені тебе шкода. Ось це й є перша сходинка на високу скелю гордині, і на ній можуть стояти як православні так і винуваті, тобто, неправильні християни, а якщо точніше, люди ніякі – «ракія», «пусті» – розкольники. Можна належати істинній Церкві, але бути далеким від істини. Цей парадокс немислимий в царині дикої природи, але людина висуває свої умови, і губиться в нескінченних умовностях.
Коли людина вслуховується в Моцарта і бере в руки інструмент, щоб відтворити цю мелодію високої, але земної краси, вона відчуває, що це дар, який Бог їй не дав, і смиренно кладе інструмент на місце, сідаючи в м’яке крісло щоб просто слухати і радіти, що Бог дарував такі таланти людям. Але… але моя хіть бере своє. І не пробуючи навіть себе в мистецтві музикування, я впевнений, що не гірше Моцарта зміг би заграти. Якось так себе й відчуваєш в Церкві, коли навіть і не пробуєш по-християнськи жити, але судиш про все і всіх як Сам Христос, і впевнений, що мені відкрито принаймні дещо більше ніж іншим людям, а моєму старцю, якого так довго собі підбирав і такою дорогою ціною купував, все достеменно відкрито. Як добре, Господи, що я не такий як всі, а вродився в православній Русі.
Бідні мої ніженьки, що відстоюють такі довгі служби, заради чого? Ось в магазині вистояв чергу, зрозуміло за чим. А після храму йдеш з чим? Як з благодаттю, то смиренно схиливши голову думаєш: «Боже, якось неправильно я живу, ну чому я такий ніякий, прости мене!» А як виходиш з гордо піднятою головою і впевненою ходою прямуєш в тролейбус і хрестишся, проїжджаючи повз храм, якраз тоді, коли кондуктор підходить до тебе за розрахунком? І смиряється кондуктор, митар, все йому мало, сердешний грішник, і відходить ні з чим, ну крім страху Божого в душі. Якщо це смирення, то нехай мене пофарбують в біле, може чорного скепсису не видно буде.
Це, звичайно, узагальнення, але в таких дрібницях головне вістря розколу, не в комусь там, не там десь, а тут і зовсім поряд, навіть ближче ніж думаєш, в самому серці. Будь простіше і люди потягнуться, а якщо не тягнуться? Тільки не потрібно говорити про одержимість розкольників, атеїстів, окультистів… бісами. Бог нам довірив Церкву і всіх туди призиває, але ми не всіх запрошуємо. А може ті, хто з нами зустрічається, якоїсь тіні бояться від того, що в нас за спинами і може це як раз той самий дух, якого ми в інших вбачаємо, або, є таке улюблене слово християн православних, – облічаємо?
Так часто буває. Працюєш собі на роботі помаленьку, крадеш потихеньку, думаєш, що хазяїн не бачить, розумієш, але не віриш, що Йому все відомо. Він добрий і милосердний, і довго терпить, а я все більше і більше беру. А потім в Господаря терпець обривається, коли я вже зовсім знахабнів і Він каже: «Нічого Мені з тебе не треба, Я не вимагатиму компенсації, але одне Мені скажи, Я що, погано до тебе відносився?». А ти мовчиш, очами кліпаєш, а Він: «Йди від Мене, я не знаю тебе, хто ти». Ми всі цю притчу звісно чули в храмі, і хвалили як батюшка виразно її читає і полегшено зітхали: «Ну, це точно не про мене».
Візія третя. Про нашу незалежність
Дивовижно незалежна людська натура, вона завжди і невпинно твердить: це все не про мене. Вона невпинно переконує і задає лукаві запитання, що сіють сумніви і породжують зітхання: яке тобі діло, для чого тобі в це вникати, чи вляпатись кудись хочеш? «Моя хата скраю, я нічого не знаю», – цей девіз від сусіда до сусіда, від батька до сина споконвіку карбував менталітет українця. Мов вирок для України, він визначає наше сьогодення і пророкує подальшу долю нашої держави. «Ой, яка мені різниця, що там попи гризуться між собою в якомусь там розколі, МП чи КП все це умовності, в мене своїх проблем вистачає», – подумає звичайний пересічний громадянин. «Це не нашого ума діло, – безучасно-смиренно заявить православний мирянин, – нехай собі архієреї чубляться, між собою домовляються, а навіть як і до чогось там дійдуть, то я все рівно уніату руку не подам. В нас своє життя, свої проблеми, часу немає ні в нас ні в них на всі ці нісенітниці про повагу, крихку пластмасову любов і злиденне смирення».
Але ж так не буває, нічого навколо немає, що б мене не стосувалось, що б не було необхідне для мене особисто. Ну як ми можемо зрозуміти витоки своєї культури без розуміння Православ’я? Ми були якимось фотонегативом, допоки з Візантії не прийшло світло християнства. І нас побачили, бо в русинів з’явилось лице, і ми явили себе світу, писати і читати навчились та зв’язною мовою говорити. Віруючий ти чи РУН віру сповідуєш – це просто факт.
Оце сиджу я якось на Пасху у своїх кумів і закушую потихеньку празникове. А тут гості надійшли, та давай гарненько наливати та історію мого занапащеного християнством народу розповідати. Ну, думаю, трясця його нині, трощать сало православне, а ведуть себе як свині. «А ви, вибачте що перебиваю апетит, чиїх отців діти?» Вони відразу відчули, до чого я веду і натхненно казань почали казали: «Ми віримо в наших народних природних, богів, що жили на нашій землі ще задовго до того, як жиди принесли до нас Христа». «А що, – питаю знову, – готові на ділі показати вірність своєму народному богу? Ось в день сонцевороту наші предки на галявині у славу Лади і Перуна оргії закатували з вечора до рання, відтворювали на землі акт небесного творіння аби з ким і де попало. В нас, звичайно, вже не знайдеш таких галявин у містах, а от майдан навіть дуже добре підійде, для проповіді ділом своєї віри». І тут в шановної панянки, чоловік котрої так слухав, що аж перестав закушувати, бо потекла слина, проснулась душа-християнка. І вона, зітхнувши, якось замовчала, може сама в собі уявляла, як очі повицарапує сестрам по крові і дочкам по духу незрівнянної Лади і Перуна. Вирішив помовчати й я, бо печально все це.
Церква Христова зовсім не вчитель, вона вчиться, як її божественний Равві, що тридцять років, як проста людина, проникав в культуру і життя того народу, в якому народився, і лиш після цього до людей звернувся щиро і тверезо. Так само й християни мали б більше вчитись, ніж учити, щоб в світі людей жити. А як же тоді Церква буде виконувати свою спасительну місію в цьому світі, не вникаючи в історію свого народу і темну і світлу, не прощаючи помилок, не згладжуючи гострі кути, не вгамовуючи біль? Це як душа без тіла і тіло без духу – труп.
Якщо я не буду цікавитись тим, що переживає мій сусід чи ворог мого Бога, то щось безповоротно втрачу, чогось не досягну і буду відчувати пустоту. Я точно знаю, що коли розкольника чи протестанта Словом Божим лаю, мій Бог стане проти мене, бо Він покриває неміч, якою б вона гидкою нам не здавалась. Все, що ми оминаємо, потім несподівано нам в спину стріляє. Вчора нам було абсолютно байдуже, що на Донбасі терикони вибухають і вулиці іменем енного з’їзду компартії до сих пір називають, а сьогодні наше серце там. Розкол не може статися враз, розбрат – це його вже завершальна фаза. Час одкровень ми зараз і переживаємо.
Ми залежні одне від одного і пов’язані одне з одним особливим чином: народ з народом, людина з людиною, Церква з людьми, Бог з Церквою. Ми не вправі своєю байдужістю рвати ці Богом даровані тендітні ниточки. Люди безкінечно різні, але це не привід протистояти чи протиставляти себе всім іншим, бо все рівно не зможемо жити окремо, самотиною. Це як сонце сходить в той час, коли місяць заходить і в цьому гармонія, бо любов поєднує непоєднуване, немислимо і навічно. Однак, з іншої сторони, для любові необхідна відстань. Для чого, чому? Про це й доведеться писати в подальших спогадах.
Візія четверта. Про що мовчать вчителі і мусить говорити Бог
Я не обирав того клаптика землі, на якому живу, і не збираюсь, поки можливо, звідси дьору давати. Я не вибирав для себе час, в який народився, ні хреста, який на мене поклав Господь саме в цю історичну епоху, і не комбінував на свою голову з матеріалу труднощів моноліт проблемних ситуацій. Але крізь зуби зі скреготом серця приймаю всією душею все те, що лягає мені на шию, як благодатне ярмо. Як легко, коли загадок собі не вигадуєш, проблем на свою голову не шукаєш, питань зайвих не задаєш, а відповідей на ті, що виникають по ходу справ, терпеливо очікуєш. До всього потрібно дійти; до щастя потрібно дожити, і не можна спрогнозувати, коли ж все буде гаразд. Це, звичайно, не рецепт від мого велелюбного «я», і не астрологічні поради мудрагеля на лиху годину. Просто по-іншому не виходить і день перебути.
Часом починаєш вигадувати якесь духовне життя і нав’язувати його іншим людям як канон, обов’язквий для виконання, відповідно, хто не згодний зі мною, той, сумнівів нема, з Богом не в ладах. Іноді плекаєш думку про якусь планету своєї мрії, яку називаєш Царством Небесним: от як добре, коли вся сім’я в церкву разом йде і сусіди стелять пальмове гілля, як перед Христом, що в Єрусалим йшов на страждання, так і я веду своїх домочадців... Так само і всі словянські народи і церкви повинні однією сім’єю йти до єдиного Бога стадом єдиним запеклих слов’янофілів. Здається, хороші думки, духовний порив, але нехороший дух в них витає і заставляє від печалі вити. Не вправі осуджувати хороші поганих, праві неправих, християни нехристів, ми навпаки призвані Богом одне за одного душу покладати, а не класти на олтар своїх рожевих сподівань людей і народи. За Христом послідували лишень дванадцять, а почули сімдесят, хоча ходили тисячі. Він не образився на світ, який його не захотів почути і зрозуміти. В тактичних розрахунках Він ніби не досягнув ніяких глобальних результатів, але стратегічно переміг, тому що Господь не дивиться на час, на результат, на кількість, Він просто сподівається, як сіяч, що десь таки земля та й вродить.
Але одне пишеться в Писанні, а по-другому життя заставляє чинити. Так багато доводиться говорити з представникам різних конфесій про благородство християнина, про честь і совість, про канонічність. Сторонньому спостерігачу тяжко не помітити з боку дуже простих речей. І там, і тут семінарії випускають учнів, яких потрібно благословляти на приходи, а де ж їх брати? Самому будувати храми не завжди виходить. І там, і тут духовенство має прості насущні потреби, що заставляють боротись за життєвий простір, завойовувати авторитет. Недаремно деякі народні штукарі КП нарікли Конкуруючим Підприємством. Напевно, саме через те нам не вистачає терпіння, коли говоримо про канонічність і благодатність.
Коли серця торкнулась благодать, важко думати такими категоріями. Життя дійсно висовує свої вимоги, і ми не готові до таких очевидних жертв заради Христа. Це не значить, що ми повинні віддавати як милостиню свої храми, або дивитись і очами кліпати, коли їх забирають. Не подумайте, що я збираюсь розшифровувати Промисел Божий і пояснювати очевидні речі. Просто спробую якось розповісти про те, що відбувається, але не так, як це бачать пастирі або коментують журналісти, а так, як переживають вівці.
Багато за весь цей час наслухались, не менше наговорились, міцно і вперто бились за Церкви, за Христа. Синяків одне одному понаставляли, понатріпали нервів казна скільки, але позицій не здали, стоїмо-таки на своєму, на мозоль улюблений одне одному наступаємо. Ми, українці, за Христа виламуємо двері в храмах. Точнісінько, як хрестоносці Константинополь брали, і благородно обібрали священне місце, окропивши стяги Христові кров’ю християн-схизматів. Римський Папа тоді прорік, що краще вмерти ніж йому п’яту не поцілувавши, піти з земного життя. Краще хай пустують наші храми, ніж в них такі ж самі українці, тільки з іншим духом в серці, будуть молитись за Вкраїну милу, а не на Україну чорноброву. Християнство – то не традиція народна, а одкровення, і воно по суті надприродне. Хрест – то не атрибутика тризуба і не оздоба скіпетра царя, а наш життєвий шлях.
Ви кажете, що грішу перебільшенням, що загинаю через край у критиці народного благочестя. Чому ж, ви подивіться на фронтони храмів. Ось в моєму місті є церква Покрови, що належить УПЦ КП. Над ликом Пречистої, образ якої знаходиться над входом в храм, тризуб воздвигнули, весь золотом сіяє, ніби коронована свята ікона тією атрибутикою земної влади. Не хочу, звичайно, винуватить нашу владу чи церковний клір у цій марноті, бо і в Росії, сестри молодшої, не менш гірка доля. На Кремлі, наприклад, кривавим маревом зірка горить, на тому ж рівні височіє орел двоглавий, про імперію постійно мріє, лишень під їхніми стопами хрест православний на храмах стоїть. На душу каменем лягає те трійко, що зовсім не образ Старозавітної Трійці, а така ж сама птиця, як і тризуб. Віра – то не з державою офіра, а довіра Богу. Нічого голослівно Господь не обіцяє. За те, що голос свій Йому віддали у молитві, Він у серці запалює світло, котре теплом торкається оточуючих людей.
Ну, канонічної Церкви православні християни, тримайтесь, бо наші брати тому на нас напосідають, що частково мають рацію. Можливо, й самі тим хворіють, у чому нашу церкву винуватять. Проілюструю знову тую довгу повчальну мову. Одна раба Христова, вчителька сільська, освічена, доступна для спілкування і проста, подумала, що власним прикладом загоїть рвану рану розколу. В її селі був храм, що належав УПЦ КП, а в сусідньому селі, звідки ходили діти до неї в школу, був храм УПЦ, так званий МП.
Вона почала ходити у обидва храми, в «український», де служать «хохли» і в «російський» де правлять ті ж самі українці, але з клеймом «кацапи». В Почаїв їздила на прощу, смирення ради отримувала добряче по лівій щоці за те, що в храм ходила в рідному селі, і праву підставляла, тобто мовчки приймала не тільки мудрі повчання, але й відверті образи. Ті митарства потрібно було пройти, щоб тільки допустили до причастя. Відверто говорячи, вона не могла із слів братії збагнути тої хвілозопії, чому все так сталось і для чого все це потрібно. Вона не могла по-іншому жити, бо в її рідному селі вчителька – це приклад, а ті люди, що ходять в розкол – то її друзі, учні і родичі. Вона не могла провокувати скандалів і користуватись авторитетом педагога, щоб відстоювати те, чого не могла збагнути: «Як заради «букви» канонів, зміст яких мені не зрозумілий, відкидати людей, ділити село на два ворожих табори? Як, урешті-решт, ненавидіти ближніх, зневажати тих, кому Бог не відкрив істини? Адже Він її Хазяїн, і кому хоче, тому й відкриває, ми не вправі користуватись авторитетом Церкви, а можем тільки пожаліти тих людей, яким так погано без істинної Церкви».
Одного разу, приїхавши з монастиря, очунявши від благодатного шоку, вона відважилась задати непрості запитання настоятелю «українського приходу»: «Чому та Церква, що в сусідньому селі «російська», адже ж я в храмах буваю всюди і українці всюди люди, як духовенство, так і клір і туди іду наперекір, тому що чую тутечки постійно». Батюшка сільський, послухавши таку оказію, почав поспішати по господарству, виявляється, якраз пора порати, і треба терміново пригнати корову і накормить тхора. Батюшка той був хорошою людиною, просто так у нас повелося: не думати і не питати, а тих, кому не байдуже, на вичитки до старців посилати.
Отже, не вдалося людськими силами те питання розрішити. Господь спішить тоді людину просвітити. Приснився їй страшний сон і все незрозуміле роз’яснив. Приснився ангел, що сидів на куполі біля хреста і тихо плакав. «Чому ти плачеш, – запитала жінка, – і так гірко зітхаєш?». «Що розказати мені для тебе, – відповів небожитель, – зайди у храм і там побачиш все, що треба». Зайшла і прямо на порозі присохли ноги до підлоги. В глибині храму люди всі шеренгою ішли в олтар, а на престолі стояла ікона Леніна, і всі його чобоття кінчик цілували й поклони без кінця і краю клали. На стінах висіли ікони, тільки чорні, мов квадрат Малевича, але в червоних рушниках. Всі рядочком до них підходили, хрестячись при цьому. «Ой лишенько, – кричить та жінка уві сні, – то це ж не Бог, а той, хто богом для нас був до цього! Ми не можемо повернутись в ті часи криваві і брехливі, коли ми творили нових богів, нам всім марева лукавого потрібно позбутись, і каятись, а не будуючи розкішні храми, купляти право на лицемірство».
Ніхто її не чув і не звертав увагу на її слова, а вона, прокинувшись, відразу пішла на службу до сусіднього села. Не думайте, що маю на меті вразити містикою, переконати чудом і запечатати авторитетом. У цьому сні красномовно відображається наша дійсність, бо кланяємось бісу, що нас тримає в димовій завісі ненависті до ближніх. Якщо в релігії нема любові, милості й терпіння, то чим, скажіть, ми тоді підміняємо образ Христа? Небесне Царство намагаємось назвати земним раєм. Так, саме тим, який Ленін обіцяв побудувати на землі. А його сучасні клони ту древню байку повторюють, тим самим козирем криють. Ні хрести, ні вишиванки, ні георгіївські стрічки від Бога не можуть приховати нашу дволикість. Про «мерзость запустіння» Господь пророкував, коли ходив по галереях розкішного єрусалимського храму. Хто читає, той нехай розуміє, що то Він говорив про найортодоксальнішу з релігій.
Але до чого ж приведуть дебати, коли ми гриземось у власній хаті, одні і ті ж догмати при цьому сповідуючи? Ми не можемо ні своїх помилок визнати, ні докладно пояснити, чому наша віра правильна і в чому її сутність, а де ми власне неправі відносно того, що ми не придумували, що нам по праву не належить, а по преємству дісталось. У цю нелегку днину от що ще варто нам згадати, то це як Римський Папа Лев Великий сам один з одним лишень хрестом вийшов захищати Рим від Атілли. Після розмови з пастирем Атілла відійшов від стін древньої столиці, бо почув смиренний голос, бо прийняв справедливу дань від римлян, що й самі були в свій час жорстокими завойовниками. Вони пожертвували тоді гординею своєю, аби врятувати життя своїх дітей, аби святиню вберегти. А що сьогодні ми?
Нехай ті, що нині намагаються забрати храми в УПЦ, неправі, так, вони свідомо грішили, коли якусь там статтю закону переступили. Але ж, думаю, голова, душа й язик у тих, хто стоїть за правду, у сповідників православ’я, має бути на місці. І всі ці атрибути нормальної людини повинні застосовуватись на всі сто відсотків в таких ситуаціях не тоді, коли вони вже виникли, а коли бачиш, що до того йде. Потрібно бути готовим наперед дати відповідь про своє сповідання, хоча б для того, щоб вийти до людей і пояснити, чому ми, українці, молимось на слов’янській мові і поминаємо усіх Патріархів вселенських, і останнього з них – Кирила. Так ні, замість діалогу окопались в храмі, ніби то татари, а не сусіди і колеги, прийшли під стіни церкви. Як у тій знаменитій пісні про Почаїв, в якій оповідається як Божа Матір стріли повертала на напасників, що монастир обступили. В тих, кого Вона захищала, був Божий страх і трепет перед смертю, вони не лізли на рожен і не стріляли в відповідь не тільки тому, що нічим було, а тому що в смиренні молились. А закопанці православні співають «Взбранной воєводе», а стріли так і не повертаються на ворогів православ’я. Чому?
Ні, не для того ми в нинішній ситуації на Україні молимось Богу, щоб допоміг чи вразумив наших ближніх, зовсім не терористів і не вакхабітів, а для того, щоб їх побив і відігнав. Пригадую слова Христові: «Не знаєте, якого духа ви, що просите у Мене крові самарян». А ви уявіть собі, що з українських сіл на сході гинуть діти і батьки. Люди просто глибоко скривджені тою кров’ю і збуджені і пропагандою, але ж самі ту кров не проливають, а потребують простого, мудрого, доброго слова. Святе місце пусте не буває, і душу, що поради питає, а їй не відповідають, іншими словами нагодують, і схвильовані серця обманом заспокоять. Ну й що, що там, серед натовпу, який бушує біля храмів, молодчики здорові із пов’язками з національною символікою на лобі. Ми ж заявили, що ми мученики, то чого позакривались в храмах, хіба то не люди до нас прийшли, що слів не розуміють? А хто вони тоді?
Пригадую ще один випадок недавній. Один батюшка православний, наступив таки на свою ієрейську величність і до людей розгніваних вийшов, як пастир до овець, а не на постаменті отець. Він дуже проста і доступна людина і часто мені казав, що наші люди не байдужі до того, що відбувається в Церкві в них просто серце болить, і ніхто їм той біль не вгамує, паства слова душевного потребує, якихось елементарних пояснень. Коли в його село привезли “двохсоті” з АТО, він тоді сказав дуже просту проповідь: «Люди, Церква Христу лиш належить і ніхто її ніякими границями Руського міра не може окреслити. Святість – то риси Христові, а ми всі грішники перед Богом: і Українці, і Росіяни. Я не знаю ніякої Русі Святої. Я серцем не приймаю слова Патріарха, але триматимусь за ту чашу, яка йому доручена Богом. Так Богу угодно, що ми саме з цих рук Чашу приймаємо, то подякуємо Богу за те, що ми маємо».
І пішов сердега до єпископа свого за порадою і благословінням: «Простіть Владико, але я храм не втримаю, коли люди прийдуть забирати, і тут не треба ніяких солдатів, щоб його охороняти. Я людей не буду винуватить за гріх, адже сам, грішний, не знаю що б діяв, якби на сході вбили мою дитину. Я не можу Патріарха вголос поминати, бо боюсь втратити паству, за яку перед Богом, а не перед Патріархом буду відповідати». Владико благословив батюшці вчинити так, як серце підкаже, аби людей зберегти в єдності з Церквою і не втратити храм. За нього парафія стоїть горою, бо батюшка ризикнув своєю головою і відстояв свою паству. Разом з прихожанами і просто односельчанами переживає за тих, хто на війні, і по мірі своїх сил посилає туди допомогу. Страждає і за мирних жителів, і за солдатів, бо й біженці живуть по наших хатах. Коли цемент розвести водою, то буде такий бетон, якого врата пекла не здужають зрушити з місця: отак і батюшка з приходом, і жінка з чоловіком, і влада з народом. Розкол починається там, де батюшка втікає з храму від запитань, відслуживши службу Богу, йде своєю дорогою.
Візія п’ята. Бабусі і бабки
Назва цієї глави зі старту пророкує фініш. Все! Приїхали! Далі я тої нудоти читати не стану. Ну скільки можна учити, віщати, здійснювати карколомні наїзди словом на підкірку головного мозку, а на ділі в головному так безсовісно гальмувати. Так, ви не помилились, це коротенький зміст довготривалого, я б сказав - навіть безкінеченого діалогу між молодими і старими, між чоловіками і жінками, між авторитетами і простаками. Люди зазвичай спілкуються між собою з прохолодою, але коли підвищується градус і доходить до кипіння, то душа переплавляється в кашу емоцій та різких словосполучень і люди одне одного мучать, ніби два звіра, що гризуться за кусок м’яса.
Голод не тітка і приходиться наїдатися тим, хто попадає під руку. Щоб з людьми жити і їх розуміти, необхідно в чомусь поступитись. Піст накласти на себе добровільний, щоб навчитись бачити в інших не тільки те, що збуджує невгамовний апетит, а Того, Хто насичує вічним. Ось і ще одна проблема, а як вияснити що головне, а з чим можна, і навіть необхідно розпрощатись безболісно?
Я не буду говорити про старше і молодше покоління і описувати хитру дипломатію тих вічно безнадійних стосунків, на те є компетентні особи. Я переживаю перш за все про себе, і думаю, вглядаючись в приходське життя, а яким же то я буду, коли доживу до тих років, якщо дасть Бог ще в церкву до того часу ходитиму. Напевно, все життя відвідувати храм – це великий дар, і на більше я, власне, не претендую. Бачити, що всім ти вже достеменно набрид, але при цьому вперто йти до церкви, – в цьому є фундамент смирення. Адже кому ти ще потрібний крім Бога? Якщо з тебе нема що взяти, то хоч й був ти ще вчора начальник завзятий, то сьогодні не те що поваги, але й навіть уваги до себе добитися тяжко. Хтось до тебе звернувся, щось тихенько спитав, ось і радість на серці, не даремно життя марнував. Ці молоді безтурботні люди поки що тієї істини не розуміють. Ану, якщо ущипнути за спину: «Сину, в якому це ти вигляді прийшов у храм Господній», – може щось і дійде?
По молодості завжди здається, що я точно не буду таким як он та терористка, що бомбить молодого батюшку своїми зітханнями, наріканнями і невідкладними духовними залицяннями, пробачайте, хотів сказати, запитаннями, як німецька артилерія оточений Ленінград. Все осуджуємо і цинічно сміємось над старечою сентиментальністю, марновірством і темнотою. А може, ще вчора ось це зморшкувате лице милувалось у дзеркало на свою вроду. Може, стояла ціла черга бажаючих взяти під ручку цю благочестиву панянку, молоденьку християночку і, немов ту вербову гілочку заплетену святковою яскраво-червоною стрічкою, занести від храму до дому. А потім виявилось, що обманулась у кращих своїх сподіваннях, одружилась на самому язикатому ангелові ненаглядному, але зовсім не небесна любов її після вінця підстерігала, а звичайна сімейна буденна колотнеча: «Не я б’ю, – верба б’є! ». Ангел виявився не з того тіста виліплений, ні з чого вже було й своє щастя пекти. Чоловік помер, а жінка завжди у душі романтик, з вірою чекає свого шаленого принца на білому коні.
То до чого ж то я так довго підводжу? Уявіть собі такий збірний образ молоденького батюшки, ну, чи просто охайного чоловіка, пивом від нього не несе, о, це перш за все ціниться у обителях небесних! Хіба цей типаж, нереальний в мирському житті, не втілив у собі все те, що за життя знайти не встигла? Всіх кращих Господь позабирав як не в монастир, то в духовенство, і ось з’явилась одна-єдина нормальна людина, так близько ходить, але ж так високо літає. Ну, як кажуть в народі, хоч не з’їсти, то хоч понадкушувати.
Один батюшка, целібат, якраз попав у таку „романтичну” приходську історію. Щоб спасти безсмертну душу, пожертвував своїм авторитетом прозорливого отця, юродствував потрішки. Особам, що бачили в ньому посланого Богом прозорливого старця, красномовного проповідника і достойного духівника, батюшка розповідав на сповіді сакральну тайну: «Нас, целібатів, коли постригають у священики, то позбавляють атрибутів статі». Не відаю глибин душі отих сповідниць, може соромно стало, може себе пожаліли, а може відчули, що батюшка таким чином бере участь в житті людини. Але факт говорить сам за себе – любов проходила миттєво. І батюшка на місці залишився служити, не мнить із себе невідомо що, і раба Христова зрозуміла, де ж їй стояти належить в храмі Божому і в чому в житті не варто переступати границь.
Все наставляють і наставляють старші молодих, а ті свого не упускають. Ні ті, ні інші зі своїми вавками в голові ніяк спокійно постояти на службі не можуть. Завжди щось бентежить душу господині в Господньому домі, щось не там лежить, хтось не так хреститься, Бога гнівить. Мусиш за всім кругом стежить, зітхаючи при цьому: «І коли вже буде той спокій?».
Ось дві пані пенсіонерки зустрілись у храмі і сіли, як водиться про те про се побалакати. Але, от халепа, якраз євхаристичний канон розпочався, коли вже так зручно вмостились. Промислом Божим, що і праведних і грішних веде до спасіння, поряд стояла майбутня пенсіонерка, благочестива й відверта, хоча попереджу відразу, що щирість часто плутають з нахабністю. Всією душею переживаючи за молитву всіх у храмі, думала вона, що і батюшці заважають ті голосні розмови службу Божу служити. Вона ревністю по благочестю спалахнула, стала між ними і навіть оком не моргнула, і навіть слова не сказала. Такого смирення молодої господині не витримали вже пристарілі хазяйки храму і розійшлись до часу. А господиня добре за їх духовним життям слідкувала і всіляке бажання здійснити контратаку під корінь ліквідувала. В батюшки красномовно перепитала, а чи он ті жіночки у всіх гріхах покаялись, а те, що в храмі балакають, не забули посповідати? Ні?! То ви спитайте.
Те, що в молодих роках називають спритністю, на старості літ іменують мудрістю. Ми не можемо одне одного переробити, якщо все життя світ заточували під себе, але ми можемо одне одного зрозуміти і, ходячи в храм до Бога, розходитись своїми дорогами з миром в душі. Хіба можна було просто промовчати? Ні! Хтось це повинен був сказати. Так! А хіба можна було зупинитись, коли так хочеться поговорити. Ні! Якщо хтось не підкаже, по-іншому не дано пізнати себе. Господь людей одне з одним в’яже, як снопи, хочеш не хочеш, терпи. Але мені так здається, що старість повинна була б краще розуміти, що себе терпіти набагато тяжче ніж інших.
Старше покоління не відстає в своїх висновках про молоде: «Ні, ми такими не були, ми вирощували дітей, стояли в вірі, ходили на роботу, нам не було часу на дурниці». В радянські часи, дійсно, трудно було наситити душу гріхом, бо не було такого вільного доступу до розпусних розваг, як тепер. Тоді це був дійсно «подвиг» навиворіт, дістати заборонений плід, щось таке по-американськи лукаве. Але ж тужились зі всіх сил, і таки діставали, бо молодість брала своє. Господь говорив, що страсті не з неба і не з-за бугра в душу лізуть, а з серця беруть свій початок і не мають кінця, якщо покаяння нема. А зараз і Інтернет, і телебачення, і всіляка розбещеність на кожному кроці підстерігає, але от що цікаво, хто з нас заявить, якщо звичайно хоч крапельку скромності має, що грішників тоді було менше ніж зараз?. І тоді, і тепер, і так споконвіку було, людина вільна в своєму виборі: хтось серед правих живе, але часто з жалем дивиться вліво, а іноді хтось, перебуваючи серед лукавих, зітхає за тим, що мають праві.
Старчики наші в більшості своїй живуть не вічним, а минулим. І навіть якщо воно було грішним, як кажуть, є що згадати, але нема що дітям розказати, навіть тоді умудряються гордитись. Яка різниця, що ми здійснили найбільший в світі злочин, нещадно знищили в Гулазі мільйони своїх же співвітчизників, головне, що зарплату давали і влаштовували на роботу по розподілу. Спокійно жилось. Але як можна було спокійно спати, коли й після війни лилася кров невинна, як і до її початку?
От в Крим зайшли російські війська, і що почула молодь від дідів? «Ми хочемо померти в Радянському Союзі!». Можна зрозуміти ностальгію, але в чому тоді заключається та жертва любові, про яку в п’ятдесятому псалмі щоразу читається: «Жертва Богу дух сокрушен»? Так Бог велів, що часи не повертаються і все безповоротно змінюється, крім вічного. Може так премудро все влаштовано, щоб людина серцем не встигла відчайдушно приліпитися, до того, що обов’язково втратить. Одна знайома прихожанка, пенсіонерка, що все своє життя була активісткою комуністкою, коли розвалився Союз знайшла для себе стовідсоткову реалізацію всіх комуністичних штампів про капіталізм і американську агресію. Як ви думаєте, де? Звичайно, у псевдо пророцтвах, глобалістичних видіннях і одкровеннях про жидомасонів, що мучать сучасне церковне життя конвульсіями радянського минулого. Яка трагедія розбитої часом людини: тілом живе в Україні, а душа, народжена в СССР, разом з ним вмирає!
Нам завжди здається, що не пізно й на старості літ покаятись, а зараз, як це можливо, коли доведуть, як не той анцихрист, що вічно накуриться перед причастям, то його діти, яких в храм не загониш. Але хіба це гріхи в порівнянні з тим, що зараз робиться! І дійсно, каються люди на виході з земної халепи, в яку вляпались не по своїй вині, але от спокійніше від цього чомусь не стає на душі ні в людини, що до храму ходить ні в тих, хто навколо неї живе. Може, це тому, що страсті не старіють, і коли вже грішити не в змозі, бо здоров’я не те, тоді й з особливою насолодою судимо тих, хто йде нашою ж дорогою, а в чому ж іще знаходити відраду, як не в злослов’ї чи злорадстві, коли пенсія така мала. Який вихід з цього глухого кута вже прожитих літ? Прощаючи ближніх – лікуєш свій дух. Так-так, я не попутав слова, молоді такі самі ближні, як і вдовиці незаміжні, з якими на лавочці біля храму так солодко помолоти кості перехожим і прихожанам, особливо молодим. Хоч і далекі ми літами й поглядами на життя, весь нинішній розбещений молодняк і старше покоління, але ж до однієї чаші підходимо, і гріхи маємо не гірше ніж людські, і не більше ніж може людина понести це – головне.
Маю в житті таку велику радість бачити на власні очі юну старість – Марію. Одна діва Христова, якій вже під дев’яносто, живе собі на хуторі все життя сама. Приймає радо людей, на дровах палить грубу, щоб гостям, як Христу, наготувати всілякі запашні блюда. Твереза, мов сталь і твердо стоїть в вірі, і кожну людину зігріє своєю щирістю і добротою. «Ой, ви прихворіли трішки? Нічого, не скорбіть, моя матуся колись злягла, бо оніміли ноги, я пішки до Онишківців пішла, а по дорозі читала псалом «Живая в помощи Вишняго». Водичку принесла і тричі маму покропила, і вона встала, і ми пішли полоти на город». Якби я таку річ із своєю мамою утнув, вона б мене вже у лик святих вознесла, а я б і не відмовився. Достойний старості вінець – літа у скромності прожиті.
Кажуть, що невігластво і темнота від неосвіченості походять. Нічого подібного, Марія от з дому рідко коли виходила, ні телевізора ні радіо немає, і ні однієї книги, крім Євангелія, а мудрість і розсудливість у всіх відношеннях велику проявляє. Одного разу вона побачила мою мобілку і як та перепілка Божа заспівала сто третій псалом, на свій, правда, манер: «Ой Боже, і що то за розум Ти дав людині, що вона сотворила таке чудо, завдяки якому люди можуть на всякому місці дзвонити до рідного дому, а яка це втіха для рідних і близьких! От виходжу на город, і бачу літак і думаю: маленькою дитинкою людина була, як, скажи мені, Боже, вона виросла, вивчилась і сотворила такий апарат?» А от іще смирення висота, що змусила мене відчути себе неуком безпутнім: «Ви, молоді розумні люди, читаєте розумні книги, спілкуєтесь із мудрими людьми. Вас до мене Господь сюди направив, щоб мене, темну, через вас напоумить, як по-людськи до смерті дожить».
Марія живе зовсім сама і Господь не облишив її без втіхи, в неї нещодавно обновилась ікона Божої Матері, вона каже, що мабуть прийдеться вмирати. Так легко і просто дивитися в очі смерті можна тоді, коли тебе хтось там, за цією межею чекає. Хто? Вона ж діточок не народжувала, чоловіка не мала і, виходить, нічого при цьому не втратила, а ще більше здобула. Однак, це не правило, це просто випадок, хороший виняток і добрий приклад. Признаюсь чесно, ця блаженна в своїх літах людина дала мені надію: не всіх маразм на старості літ підстерігає, і для цього не варто благодать збирати з запасом чи втрамбовувати інтелектуальний вантаж. Напевно, варто придивитися, з якою любов’ю вона людей приймає. Цій науці бути людиною все життя прийдеться вчитись, і все рівно екзамен не здаси, але всі надіються, може пронесе якось?
Не бійтеся, вам в храмі не будуть читати мораль, і як знахарка видна стариця-бабка по підсвічнику життєві карти розкладати, як воно, що і до чого. В Церкві ніколи ніякі авторитети не могли прижитися надовго. Не для того ми покликані Богм в храм. Щоб ходити по людських стежках. Часом ми в храм ідемо не в пошуках друзів, коханих чи вчителів. Але як правило, ми цього не знаходим, тому що в храмі ми нікому крім Бога не потрібні. В кожного своя біда, і кожен з нею наодинці предстоїть перед алтарем. Потреба в людях виникає вже після того, як наситив потребу в Бозі.
Але іноді на цій вузькій спасительній дорозі можуть підстерігати спокуси: «Добре, що ти прийшов в храм, синку, але до Бога ще далеко, без секретаря, тутки, в храмі ні до порога. До Господа дорога через господиню, як повелося в кожній українській родині – через жінку стежина до господаря...»
«Як це так, – якось у розпачі я спитав в одного поважного батюшки, – на амвоні говорять одне, а прихожани, що все життя ходять в храм, кажуть зовсім інакше, хоча на одну й ту ж саму тему проповідують». Батюшка той очами тільки блимнув, та як не гримне кулаком об стіл: «Тому баб’ю благословляю затикати рот. Як апостол Павло наставляв Тимофія, щоб бабських байок відвертався».
В нашому православному житті в храмі як вдома, а вдома як в пеклі, боротьба запекла христосиків, що з церкви прийшли і небесні порядки почали наводити в хаті. Мені вже аж млосно поки оце пишу, а в домочадців виникає запитання що ж там на їхніх небесах діється, якщо вже тут здається, що закінчилось життя, коли приходить бабуся чи мама або (зрідка) тато з церкви. А коли діти розбігаються кожен по своїх справах, і в кожного своє життя, і у власній хаті вже якось не можеш себе реалізувати, ось тоді й виявляється, що твій реальний дім в храмі. І знову роботи непочатий край…
У світі є і праведні і грішні, і Земля від цього не розділилася навпіл. От одна біда, що в храмах православних грішних рідко зустрінеш. Але благодать до мого серця токнулась саме через грішницю, що каялась щодня. Я пригадую свою бабусю і ту стару клуню, в якій вона мені вітаміни, що містяться в кропиві, прямо через шкіру в організм імплантувала. Багато не говорила, але правила поведінки з Богом і людьми привила на все життя.
Моя бабуня ніколи мене не вчила коли, як і для чого треба до храму ходити, але вона ж мене до Христа й привела. Не хотів би я так прожити своє життя як вона, настільки чорно працювати і постійно скорботи терпіти, але, от лукава природа моя, хотів би мати те, що в неї було без того, що вона пройшла. Запаливши світильник не під постелею ставлять, а на вершині гори. О, ця євангельська істина про мою бабуню, яку мій дідо, дай Бог йому Царства Небесного, не раз міцненько тузив. Я не кажу, що вона все смиренно зносила, нічого надприродного в неї не було, і в приклад я її зовсім не збираюсь ставити. Але добре наплакавшись, понапікавши чоловікові пирогів з прокльонами, вона потім тихенько молилась в ночі над моєю постіллю, де висіли її вінчальні ікони Спасителя і Богородиці.
Цього ніхто не знав, лишень я спостерігав і думав, чому вона Богу не каже який дід поганий, а каже, що це вона така грішна, і як вона за нього молиться, коли ось тільки що йому благим матом відповідала. Нічого я не розумію в її діях і не приймаю навідріз, але бабуню люблю чомусь. Після її смерті відповідь на всі мої запитання не тільки про зміст її життя, але й про сенс мого буття вирішились одночасно.
Мій дідо помер відразу після неї. А я подумав тоді: «І там її діставати буде». Але приснився моїй мамі сон, що лежить він мертвий у гробі на тому світі, а бабуня над ним молиться уклінно Богу. Все як на землі: і на добрих і на злих дощ крапле однаково, однак не всім зволожує серця. Ось, здається, розкол в сім’ї навіки, але не на вічність. А залатав ті тріщини злих наших помислів і терпких почуттів молитовний спів душі, що дзвенів в пітьмі маленької кімнатки з дрібненьким іконостасиком. Пітьма не може проковтнути світла, як і не може час ковтнути тих людей, за яких ми хоч раз помолились Богу. Тоді я для себе зрозумів одну просту істину: не без Промислу Божого ми одне з одним сваримося, бо коли когось втрачаємо, тоді тільки молимося за нього щиро, а коли все гаразд, то швидко стаємо одне одному чужими, партнерами, чи колегами, але не більше. Чоловіка свого вона за земного життя так до храму й не довела, але все ж чекала його вже на тому світі, в обителях вічних, куди таки не захотіла вдовицею зайти...
Закінчення див. тут
Теги:
dutchak1 написал: