Подкаст з Оксаною Горкушею: «Митрополит Онуфрій вилучає людину з існуючої дійсності». Частина 2

Матеріал створено в межах спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».

Що таке «вина того, хто вижив» і як це впливає на внутрішньосуспільну комунікацію? Якого ефекту досягає митрополит Онуфрій, зводячи проповіді про війну до констатації сотеріологічних трюїзмів? Що відбувається з Церквою, яка не створює сенсів буття для людей? Чи може Церква втратити інтерес для релігієзнавців? Як на суспільній свідомості позначилось нехтування гуманітаристикою? Чому Росія українцям віддала «Небесну Русь», а собі залишила «Третій Рим»?

«Релігія в Україні» поспілкувалась з відомою релігієзнавицею та поетесою Оксаною Горкушею з широкого кола питань, пов'язаних з формуванням релігійної ідентичності в Україні.

Частина 2.

- «Епіцентр дійсності», «вина того, хто вижив» та розшарування суспільства

- «Митрополит Онуфрій вилучає людину з існуючої дійсності»

- «Якщо релігія перестає виконувати світоглядну функцію, вона перестає бути релігією»

- «Релігієзнавці потрібні релігійним діячам більше, ніж релігійні діячі релігієзнавцям»

- Українцям – «Небесна Русь», росіянам – «Третій Рим»

- «Навіщо хохлам нормальна церква?»

- «Зачистка свідомості нації відбувається спеціально»

Частина 1

 «Епіцентр дійсності», «вина того, хто вижив» та розшарування суспільства

Тетяна Деркач: Ви згадували сприйняття себе в дійсності як частину свідомості та феномен «виключення з дійсності». Що це таке?

Оксана Горкуша: Почнемо з того, що ми всі живемо в епіцентрі дійсності. Ефект епіцентру дійсності я зафіксувала і зрозуміла, що це таке, ще під час Майдану. Були люди причетні і не причетні до Майдану. Так само були священники – причетні і не причетні. Ті, хто були причетні, перебували в епіцентрі дійсності. Тобто вони розуміли, що знаходяться в тій події, яка є доленосною, не лише для них в особистому житті, але також і для держави, для нації, для народу і для світу. Тобто, хтось розумів, що це глобальна подія, і вони відчували це по-різному – по-різному оцінювали ситуацію, по-різному ставилися до неї. Були люди, які мешкали поруч, але абстраговано до цього всього ставилися. І тому, звичайно, ці люди по-різному оцінювали зміст того, що відбувається. А зараз в епіцентрі дійсності знаходиться значно більше людей.

Тетяна Деркач: Ну, іноді буває, що потім відбувається нагородження непричетних і покарання невинних. Ті, хто знаходився в епіцентрі, їдуть на периферію дійсності, натомість з'являється такий феномен як «жителі Бучі», які там ніколи не жили, або капелани, які ніколи не їздили на фронт. Це до питання взагалі, наскільки наша свідомість міфологічна. І в умовах, коли у нас дуже висока поляризація суспільства, люди, які не причетні до героїчності, починають вигадувати собі якусь героїчну біографію, щоб стати частиною мейнстріму, вписатися в цю героїчну більшість. А потім з'являються люди, які кажуть: ні, тебе там, «на нулі», ніколи не було...

Оксана Горкуша: Є й інша сторона медалі. Наприклад, війна ж у нас з 2014 року. А дехто говорить, що війна йде третій рік. Ви розумієте різницю – коли війна уже 12-й рік і коли війна третій рік. І багато людей, тих, які були включені в цю подію в дійсності з 2014 року, на певному етапі були повністю емоційно, психологічно, інтелектуально виснажені. А люди, які були зовсім не причетні і далекі до цих подій, включилися в них в 2022-2023 році, коли вже ракети на голову полетіли. Ось це розшарування, яке в нас зараз є. Відбувається фрагментація дійсності, і відбувається дуже інтенсивно фрагментація суспільства.    

І є ще один варіант, зворотня медаль – вина того, хто вижив. Або сором того, хто залишився непричетним, хто не був у бою. Ви ж розумієте, що ми з вами не на фронті. У мене є подруга, у якої два сини на фронті. І мені з нею важко спілкуватись, я відчуваю оцей бар'єр. І це проблема, тому що я знаю від своєї подруги, що вона так само має подругу, в якої син загинув. І коли її син приходить у відпустку, то та подруга внутрішньо каже: «А мій уже ніколи не повернеться... а мій ніколи не прийде з відпустки...». І оце розшарування суспільства відбувається по різних векторах і на різних щаблях. У нас є співробітниця Віта Тітаренко, яка пішла на фронт в 2022 році. І коли я з нею комунікую, я відчуваю оцю вину внутрішню перед нею, що я не пішла разом з нею. Я можу розповідати, чому я не пішла, в зв'язку з чим. Але коли я з нею спілкуюся, я відчуваю певну некомфортність ситуації, коли людина пішла і віддала все, тобто жертвувала все – а я натомість якби викупаю своє життя її жертвою...

І оцей внутрішній дисбаланс відчувається. У нашому суспільстві дуже багато буде такого. І на превеликий жаль, ми стоїмо перед оцією прірвою непорозумінь на міжособистісних рівнях, коли будуть зустрічатися люди, які пожертвували нерівномірно в майбутнє.

«Митрополит Онуфрій вилучає людину з існуючої дійсності»

Тетяна Деркач: Чи ви вважаєте, що ця тема (суспільної аутоагресії) табуйована зараз?

Оксана Горкуша: Я вважаю навпаки, що про неї треба було б говорити.

Тетяна Деркач: От ви говорите, а у мене ж профдеформація: я одразу це переношу на релігійну сферу. І у мене криком таке питання: а чому в УПЦ немає відчуття провини, що вона була до 2014 року, і після 2014 – до 2022 року, спочатку майже повністю, потім частково, як-то кажуть, на стороні недобра? Тобто, був час, коли вона вклалася не в захист країни, а в її розброєння, в її ослаблення. Це те, про що я постійно говорю: люди, я можу захищати якісь ваші права, які я вважаю, що відбирають у вас вже з великим перебором, але з вас цієї вини ніхто не зніме. Тут немає терміну давності. Вина як частина релігійної свідомості – чому вони не беруть на себе цю колективну провину і індивідуальну провину?

Оксана Горкуша: Ви підняли правильну тему. Я прослухала останні проповіді і останні виступи Онуфрія. Ви питаєте, чому вони не відчувають вину. А давайте проведемо контекстуальний аналіз проповіді. Митрополит Онуфрій висловлюється – як суб'єкт, причетний до якого світу? Слово «Україна» у нього якщо з'являється, то десь на маргінесах. Тобто, він завжди говорить: «От іде війна, люди страждають...». Ми не бачимо суб'єкта, який напав. Далі він говорить: «Але ми повинні бути з Богом, ми повинні молитися». Тобто, він вилучає людину з цієї дійсності, в якій людина перебуває, присипляє її свідомість в цей момент, абсолютно не даючи конкретні параметри цієї дійсності.

Тетяна Деркач: Зруйновуючи причинно-наслідковий зв'язок...

Оксана Горкуша: Жодних немає! І говорить, що «люди страждають, тому що вони гріховні, значить, треба бути з Христом, треба молитися, і буде тобі спасіння». Все, ми приїхали сюди. Він не дає можливості людській свідомості зрозуміти, де вона перебуває, не дає шкали оцінки ситуації, де зло, де добро, куди йти, куди рухатися. Він знімає ці всі оцінки, не називає винного, не говорить про гріх того, хто завинив, розумієте?

Тетяна Деркач: Тобто, це така духовна дезорієнтація...

Оксана Горкуша: Абсолютно, духовна дезорієнтація. І в цьому і полягає їхня роль і функція сьогодні в нашому українському суспільстві, на превеликий жаль. Я не хочу говорити про церкву цілком, я розумію, що там присутні різні-різні люди. Але ми не повинні забувати про те, що очільники та ієрархи цієї церкви присипляють нашу українську спільноту, примушують її забути про ситуацію і абстрагуватися від дійсності. Тобто, вони переносять людину або свого прихожанина на маргінес дійсності, не дають можливості оцінити цю дійсність правильно, не дають засобів для орієнтації в цій дійсності. Натомість вони людину вилучають з цієї дійсності і кажуть: «А  тепер не чини спротиву, будь з Христом» і тому подібне. Але, знову ж, «не чини спротиву» не щодо, скажімо, ПЦУ, але щодо ситуації зовнішніх ворогів, коли вони не називають, хто агресор.

Чому так відбувається? Саме тому, що Онуфрій є представником Московського патріархату. Саме тому, що ця інституція висловлюється абсолютно в узгодженні із парадигмою «русского міра». Я не кажу, що вони є носіями і артикуляторами «русского міра». Але вони висловлюються співголосно з парадигмою «русского міра». Так, якби ми з вами були українцями і потрапили з українською свідомістю в інокультурне середовище. А ви ж знаєте, як це відбувається: при вас людина щось починає вам говорити і дійсність оцінює не так, як ви її звикли оцінювати. Що ви будете робити? Ви змовчите, ви не будете наполягати на своїй правоті, але будете давати зрозуміти цій людині, що «ну, я просто людина, я поза і понад цим контекстом»... Але ви все одно будете представником і носієм саме тієї парадигми, в якій ви виросли і з якою ви споріднилися.

Таким чином, перебуваючи сьогодні в українській дійсності, з моєї точки зору, представники цієї церкви є представниками іншого культурного середовища, іншої світоглядної парадигми, які тут себе поводять, як на чужій території. Для них тут все чуже. Вони тут випадкові люди, вони не можуть зріднитися з українською дійсністю. Український світ не є для них притомно домом. Це моє переконання, так би мовити, факт.

Тетяна Деркач: Чи можна так тоді сказати, що представники Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом є безсимптомними носіями вірусу «русского міра»? Наскільки це можливо так сказати, що є люди, які очевидно ним хворі і наявна вся симптоматика цього явища, і є безсимптомні носії, які можуть, наприклад, не пропагувати ключові тези «русского міра», величі Росії як Катехона-Третього Риму, єдності трьох братських народів і так далі, але вони будуть використовувати методологію «русского міра»?

Оксана Горкуша: Так, це дуже правильний термін.

«Якщо релігія перестає виконувати світоглядну функцію, вона перестає бути релігією»

Тетяна Деркач: Тут ще є інша проблема – когнітивна. Є загальне розуміння, що Церква ХХІ століття – це інституція, яка формує і формулює сенси, а не є просто обрядовим принтером. Якщо вона цього не робить, тоді цим займаються інтелектуали. А для того, щоб церква формулювала сенси, вона завдяки людям, які вивчають зовнішній світ – релігієзнавцям, філософам, соціологам, антропологам – має розуміти, в якому зовнішньому оточенні вона знаходиться, які впливи вона буде мати через 5-10-20 років, в 100-річній перспективі. Я правильно розумію ситуацію?

Оксана Горкуша: Ви правильно підходите до цього питання, тільки я би ще відтінок інший дала. Є функції релігії, які за переліком вивчають всі релігієзнавці. Моя улюблена функція релігії, якою я займаюсь, – світоглядна. Для чого потрібна свідомість, світогляд? Свідомість людини – це суб'єкт і локус. Тобто, простіше кажучи, це я, яка усвідомлюю себе (самоусвідомлення), і я, яка дивлюсь на світ (і це місце, де знаходяться оці всі моделі, завдяки яким я сприймаю дійсність). Простіше кажучи, інструментарій: якщо ви маєте набір, наприклад, кольорового інструментарію – жовтий, зелений, синій – то ви можете розрізняти кольори. Якщо у вас не вистачає якихось когнітивних ідентифікаторів, ви просто цей колір не будете бачити, не будете його ідентифікувати. Наприклад, 35 відтінків білого, які не розрізняємо ми, а розрізняють північні народи. Синій та зелений кольори ми з вами розрізняємо, а китайці та японці їх позначають одним словом. Тобто, свідомість потребує певного інструментарію – когнітивного, логічного і тому подібного, для того, щоб людині дати можливість зорієнтуватися в світі. 

Так от: релігія має специфічну світоглядну функцію, тому що релігія потрібна людині для того, щоб зорієнтуватися в цьому світі в співвідношенні із сакральним або зі священним. Саме звідти і черпаються оці вічні сенси. Простіше кажучи, якщо релігія перестає виконувати цю функцію, вона не дає можливості людині опертися на священне і на сакральне як таке, звідки черпаються вічні сенси – про сенс життя, сенс буття і т.д., то вона втрачає свою головну характеристику, своє головне функціональне призначення. Така релігія фактично перестає бути релігією як такою. Це вже спотворена релігія або релігія, яка втратила своє головне призначення, тобто простіше кажучи, дерево, яке засохло, форма, яка втратила зміст.

І ми бачимо ці перекоси. Я вже згадувала інтерв'ю Сергія Чапніна («Мовчання церков, або Чому християнський світ не помічає гонінь на віруючих Росії?»), де він бідкається, що ніхто не звертає увагу, що саме в Росії велика кількість християн піддається репресіям. Тобто гоніння на християнство відбувається саме в Російській Федерації, він абсолютно правильно про це говорить. Але тут помітний нюанс: саме Російська православна церква втратила свою релігійність, вона перестала бути спільнотою, яка продукує сенси, а, натомість, стала інституцією, яка обслуговує владу. Вона перестала бути релігійною спільнотою і стала фактично політичною інституцією, провідником імперської політики й ідеологічно-світоглядним інструментом кремлівської влади.

Ще є такий термін, я його не дуже люблю – «громадянська релігія» або «світська релігія». Ну от «світська релігія» якраз сюди підходить: коли сакральне і священне зникло, воно підмінилося світською ідеологією. Тут релігія перестає бути релігією як такою, вона потрапляє в парадигму широкого визначення, коли говорять, що «релігія – це те, у що я вірю». За такого підходу будь-що можна назвати релігією. Так само, як і філософією можна назвати все: «у мене є філософія своєї здатності купівлі чи свого бажання». Але це ж не філософія! Ми ж розуміємо, що філософія як дисципліна, яка заглиблює людину в сенси, в когнітивну сферу, це зовсім не те, коли я говорю, що «філософія – це мій стиль життя».

Те саме й стосовно релігії: коли я просто говорю, що віра у будь-що є релігією, то це не релігія (за сутнісними ознаками). На підтвердження цього нагадаємо класичне для академічного релігієзнавства визначення, сформульоване Анатолієм Миколайовичем Колодним: релігія – це зв'язок людини з Богом, з трансцендентним джерелом життя і відчуття своєї причетності і співпраці з цим джерелом і з цим суб'єктом. Тобто, співвідношення з цим сакральним. Коли ж в церкві люди, для яких це місце роботи, займаються її інструменталізацією, коли священник ставиться до прихожан не як до тих суб'єктів, яким він зобов'язаний налагодити комунікацію безпосередньо із сакральним суб'єктом, з Богом, допомогти вступити в цей комунікативний зв'язок, а як до клієнтів, яких треба обслужити і за це щось матеріально отримати – це вже далеко не релігійна функціональність, а якась інша – комерційна, наприклад.

«Релігієзнавці потрібні релігійним діячам більше, ніж релігійні діячі релігієзнавцям»

І тому я вважаю, що релігії потрібні оці інструментарії, щоб вона розуміла, де закінчується її функціонал і де вона перестає бути собою. Тобто і мені, і вам потрібно дзеркало. Ми постійно з вами в нього дивимося для того, щоб зрозуміти: я ще я, чи я вже не я? Релігієзнавці – це таке дзеркало для релігійних інституцій, для церков, в яке вони можуть зазирнути і подивитися, де я ще я, а де я вже трошечки не я. Де я вже вдягнув на себе корону земної влади, чи захопився матеріальним зиском, тощо. Побачити, де відбувається оце спотворення, викривлення. Та будь-яка гуманітарна наука – це дзеркало. А церква – це принаймні сукупність людей. І людям треба зазирати в дзеркало, бо ми ж не володіємо всезнанням. Тому, я вважаю, що релігієзнавці потрібні релігійним діячам, мабуть, більше, ніж релігійні діячі релігієзнавцям. Водночас нам теж потрібен предмет дослідження і суб'єкт, з яким ми комунікуємо. Таким чином: ми потребуємо релігійних діячів, ми потребуємо церков, ми потребуємо релігійних людей. І мені боляче, коли я бачу, що церква втрачає свій функціонал, підміняє його непритаманним. Я зрештою переживаю, що моя сфера діяльності може скоро закінчитися, якщо церкви перестануть бути релігійними інституціями і стануть комерційними закладами…

Тетяна Деркач: Громадськими організаціями або громадськими асоціаціями...

Оксана Горкуша: Так. Тож це не в моїх інтересах. Я раніше на різних конференціях під час зустрічей з богословами і теологами задавала одне питання: «А що би в цій ситуації сказав Господь Бог? А де тут точка зору Господа Бога?». І виходила така дуже дивна ситуація: сидять теологи, богослови, а я постійно як релігієзнавець нагадую, а яка точка зору Бога? Тобто я захищаю цього суб'єкта, бо вони (конфесійні мислителі, теологи) дають людські інтерпретації, роз'яснення, а я намагаюся розвернути їх до того, що є ще отой Суб'єкт, і я саме захищаю Його права на Його автентичне бачення цієї ситуації, на Його автентичне прочитання нашої дійсності.

Тетяна Деркач: Тобто, релігієзнавці для церкви можуть бути дзеркалом? Але церква ставиться до тих, хто вивчає її ззовні, з недовірою. Представникам церкви, її спікерам, керівникам здається, що зовнішній погляд трохи нерелевантний тому, що це не зсередини. Зсередини ми бачимо себе абсолютно іншими – білими, пухнастими, а головне –  безпомильними. І нам для того, щоб розуміти, що ми рухаємося в правильному напрямку, зовнішні спостерігачі, скажімо - якісь релігієзнавці, - ніби й не потрібні.

Насправді ж це моя давня думка – повернути роль релігієзнавців для самих релігійних організацій, які б їм казали: знаєте, тут ви перетворюєтесь на громадську організацію, тут ви вже нам, релігієзнавцям, стаєте нецікаві, тому, що ви просто перетворюєтесь на абсолютно іншу, нерелігійну спільноту. І я хочу, щоб і держава звернула увагу на те, що у нас є таке дзеркало, яке займалося вивченням релігії – попри неувагу до цієї сфери, яка зараз нам дуже потрібна. Тому що роль релігії зараз зростає і в економіці, і в політиці, і в медицині – церква намагається впливати на все. І не завжди церква розуміє, в якому світі вона опинилась. І цей вплив Церкви на суспільні процеси не завжди можна вважати конструктивним і етичним. Церква, мені здається, трошки загубилась між етичних реперних точок. Світ дуже змінюється, те, що ми називаємо постправдою, дуже змінює етику, і в тому числі церковну етику.

Українцям – «Небесна Русь», росіянам – «Третій Рим»

Ми говорили про різницю світоглядів, менталітету, ідентичності росіян і українців, і у мене виникло питання. Нам нещодавно Катерина Щоткіна написала статтю про «мігрантів Святої Русі», про концепт Небесної Русі, Святої Русі, який дуже популярний чомусь саме в Україні. І дивіться, яка у нас дивна річ відбувається. Для росіян натомість популяризується концепт Третього Риму - це така месіанська ідея, яка чимось мені нагадує концепцію «міста на пагорбі», City upon a Hill, дуже популярну в Америці. Тобто це держава, яка має від Бога месіанський обов'язок за всім спостерігати, все контролювати, втручатися в усі сфери життя людини для того, щоб люди були ближче до Бога, покарати кого треба, мотивувати кого треба і так далі. Тобто, це така активна позиція.

Українцям свідомо чи не свідомо, спеціально чи не спеціально нав'язали цей концепт Небесної Русі, міф про те, що наша Батьківщина, в принципі, не тут. Наша Батьківщина десь схована за хмарами, і ми належимо до неї. Це таке святе місце, яке далеко від того бруду, який відбувається на землі. Я принаймні бачу тут щось спільне з апокрифом про град Кітеж. Це теж типово російський апокриф про місто, яке, за легендою, пішло під воду або просто зникло з цієї землі під час нашестя хана Батия. Але воно десь в альтернативній реальності існує, і там теж існує своє якесь життя. Це було популярно дуже серед російських селян 18-го століття. Скажіть, чому українцям нав'язали оці позареальні апокрифи, утопічні ідеї, чому ці утопічні ідеї популярні в Україні? Вони були популярні в Росії, але зараз я бачу все-таки пропаганду Третього Риму як більш активної громадянської позиції, а нам залишаються отакі утопічні концепції, і вони дуже заходять українцям. І у нас відбувається відрив від нашої земної батьківщини, мабуть, саме тому, що для українців, як ми говорили з самого початку, держава не була якимось сакральним сенсом. Ви можете пояснити, це зроблено спеціально, чи якось так це склалося абсолютно інтуїтивно? Є такий жарт, що якщо я їм капусту, а ви їсте м'ясо, то разом ми їмо голубці. От у нас такий «русскій мір», в якому росіянам дістався агресивний концепт Третього Риму, а нам дісталась безхребетна утопія града Кітежа, і тому вони йдуть на смерть за всі аватари своєї імперії, а ми не прив'язуємося до своєї батьківщини, бо це щось «брудне» і «надто приземлене». А від того вже танцює наш громадянський обов'язок і тому подібні речі.

Оксана Горкуша: Ми не можемо закинути росіянам, що вони не займалися світоглядом і свідомістю своїх громадян. Вони займалися цим постійно. Формування свідомості і світогляду в них було виведено на досить високий науковий рівень. Ви знаєте, наскільки багато вони приділяють увагу тому, чим в школах, в садочках дітей запаковують, що роблять засоби масової інформації, тощо. Це все поставлено на «науковий» базис, і вони повністю планують, як запакувати цю свідомість, щоб сформувати ту людину, яка буде виконувати потрібні завдання. Та сама соціальна інженерія.

Я спілкувалася з такою відомою українською потужною гуманітаристкою, науковицею як Рена Марутян. У неї є  концепція метанаративу, згідно з якою державі дуже важливо сформувати певний метанаратив – це легенди і міфи, на яких живе суспільна свідомість народу. І от в Росії ця соціальна інженерія запаковує метанаративи в свідомість мешканців. Вони спеціально їх формують, вивіряють і поєднують в таку логічну замкнуту систему, де все «обґрунтовано». Тобто, дають свідомості своїх мешканців оцей досконалий інструментарій, і відповіді на будь-які питання, які можуть виникнути в людини, знаходяться в цьому метанаративі – будь-що можна завжди обґрунтувати, спираючись на метанаратив.

Натомість у нас в Україні відбувалось зневаження світоглядної сфери. І я вважаю, що це була не просто недбалість (а якщо недбалість – то злочинна). Мені здається, що це був стратегічний план, як манкуртизувати народ, який вже був наполовину манкуртизований попередніми 70-ма роками поневолення в Радянському Союзі, де займалися вихованням «совєтского человєка» - радянської людини із специфічною ідентичністю, попередньо ламаючи природні ідентичності.

«Навіщо хохлам нормальна церква?»

Так і в церкві. При всій моїй неповазі до кривавого патріарха Кирила, цього кремлівського злочинця, я змушена сказати, що там достатня інтелектуальна потуга. Будь-яка його проповідь чи доповідь так сформульована, що я звідти можу черпати якісь сенси. Тобто мені його не просто цікаво слухати, а я розумію, що там логічно викладена думка, там є обґрунтування, він спирається на ці міфології – там працює дуже потужна інтелектуальна машина. Натомість, коли ми слухаємо проповіді митрополита Онуфрія – ви розумієте, на яку аудиторію це розраховано.

Тетяна Деркач: Де просто, там янголів до ста...

Оксана Горкуша: Очевидно, що змістовно така проповідь розрахована на дуже невибагливу щодо глибоких сенсів аудиторію. Думаю, це пов'язано із специфічним підбором кадрів для українців. А що «хохли» собі хотіли? Щоб і у них була нормальна церква? «Зачем хохлам думать? Зачем хохлам мыслить? Зачем хохлам смыслы? Хохлам достаточно креститься и ползать на коленях».

У нас ніхто метанаративами не займався. Зверніть увагу, навіть якщо ми з вами відкинемо релігійну сферу, подивимось на громадянську, політичну сферу, у нас завжди шукають національну ідею. Пошуками національної ідеї займаються всі. А що її шукати? Вона давно сформульована й вкорінена у серці кожного українця, хоч, може, й не висловлена остаточно.  Натомість всі бідкаються і шукають її так, ніби її не існує. Та ось: вона є – починаючи від давніх наших мислителів і до сучасних, всі говорять в одній парадигмі. Цю парадигму (серце людини як джерело любові, сенсу і чину, вмістилище свободи, волі й відповідальності) просто береш і висловлюєш, артикулюєш сьогодні. Вона є, не треба шукати чогось, видумувати. А нам закинули цю вудочку, що давайте шукати національну ідею, замість того, щоб розробляти стратегічний метанаратив і його впроваджувати через історію, через культуру, через школу. Не кажу, що треба робити те, що роблять в  Росії, бо вони там просто переписують свідомість і світогляд. А нам треба розкрити природний потенціал нашого світогляду, нашої свідомості, проявити світогляд. Натомість, що ми бачимо? Знехтування гуманітаристикою, оце все, що не дало можливість навіть сформувати метанаратив. І от Рена Марутян дуже цим бідкалася.

Я люблю порівнювати дійсність цю і дійсність ту. Беремо, наприклад, проповідь Кирила і проповідь Онуфрія, ставимо поруч і дивимося – і ми бачимо, наскільки різний підхід до тих, хто це слухає.

Ви абсолютно правильно сказали: там формується месіанська позиція, що «ми повинні впливати на світ, на нас оця місія, ми носії скрєп», всі атрибути Божі приписуються безпосередньо їхнім земним правителям – всезнання, всемогутність, скрізьприсутність. І «на нас лежить місія це все світові принести. Ми ламаємо той світ, він поганий. Ми будуємо наш світ, тому що наш «русскій мір» - це і є те, чого Бог хоче. Це та Ойкумена, яку ми маємо побудувати». У нас натомість, що Онуфрій проповідує? «Молимося, цей світ не для нас, ми повинні бути вищі за цей світ...Люди страждають, бо люди гріховні»...

Тетяна Деркач: Тобто, град Кітеж, the drowned world, який пішов під воду...

Оксана Горкуша: «Давайте відмовимося від цієї дійсності, ми її кинемо, хай її завойовують, і той, хто хоче, завойовує, нас ця дійсність не цікавить, і ми собі будемо жити разом з Христом», і так далі. Тому що вони борються проти, наприклад, Православної церкви України, проти інших альтернативних сакральних пропозицій, вони захищають оце своє право бути абстрагованими від дійсності. Бо коли поселенці абстраговані від дійсності, це фактично заклик окупантам: приходьте і забирайте все, що хочете.

«Зачистка свідомості нації відбувається спеціально»

Тетяна Деркач: Тобто, це знищення природного імунітету нації, умовно кажучи, так?

Оксана Горкуша: Так, це зачистка свідомості від інструментарію, який дасть можливість нації щонайперше усвідомити себе, і потім усвідомити свій світ, побудувати і бути резистентною до зовнішніх впливів.

Я вважаю, це робиться спеціально. І ми подібні речі можемо спостерігати в багатьох сферах, в освіті, наприклад. Дуже гнітюча ситуація з релігієзнавчою освітою:  чому все зачистили? У нас релігієзнавство як наука на високому рівні навіть у порівнянні зі світовим рівнем: велика кількість праць, власна методологічна школа, напрацьовані актуальні знання на живому емпіричному матеріалі. Але раптом релігієзнавство стало непотрібним українській державі, українському народу. Чому? Чи не тому, що ми є дзеркалом для релігійних організацій – з одного боку, а з іншого - ми є тими аналітиками і діагностами, які можуть продіагностувати суспільний організм, хоча людина може собі уявляти, що вона абсолютно здорова і прекрасна? Та ми можемо проводити адекватну діагностику релігійних організацій, процесів у державно-церковних і релігійно-громадянських відносинах. Що ми і робимо. Але це чомусь не потрібно. Навіщо діагностичний інструментарій там, де йдеться про те, щоб пацієнт швидше перестав існувати? Тому я вважаю, що це робиться спеціально.

Але ми не будемо оперувати теоріями змови, натомість зауважимо про кланово-олігархічні підходи. Ретроспективно повернемось до часу формування наших еліт – в усіх сферах, не тільки в релігійній чи державницькій. У тих еліт, які нам лишилися після Радянського Союзу, був шлях стати справжніми українськими елітами і стратегічно розробляти метанаративи, які б дали можливість цій нації стати потужним суб'єктом глобального виміру в сучасному світі. І у нас були такі перспективи... Але ж дуже часто у нас елітою ставали не найкращі, а ті, хто був вигідний, хто був потрібний комусь, хто був лояльний до чогось. Тобто, підбір йшов за негативним критерієм – не найкращий, не той, хто здатен сформулювати стратегію, артикулювати сенси, а той, який задовольняє чийсь попит. Оцей перекос у нас, на превеликий жаль, є.

Далі буде.